«На радянському міфі можна їхати довго, але не вічно» – Віктор Трегубов

Павло Новиков

Як Україна відмовляється від радянських свят і чи можна уникнути невдоволення людей при зміні історичних героїв ‒ про це говоримо з політичним оглядачем, шеф-редактором сайту «Петро і Мазепа» Віктором Трегубовим.

‒ Чи чекає на Крим процес декомунізації після деокупації?

‒ Звичайно. По-перше, це закон України. По-друге, на радянському міфі можна їхати дуже довго, але не вічно. У Криму намагалися зробити заповідник радянського світу. Гаразд, пам'ятники можна не помічати, але як пояснити дітям, хто всі ці революційні діячі й чому їх увічнили? У мене подібне викликало б почуття фрустрації та сорому. Зрозуміло, що багатьом зміни назв вулиць та знесення пам'ятників не сподобаються просто через природний консерватизм. Але український досвід показує, що це не більше ніж тимчасове бурчання. Хто взагалі пам'ятає, яка станція метро в Києві називалася «Комсомольська»?

‒ Чи повернуться до Криму кримськотатарські назви міст і сіл?

‒ Я впевнений, що це станеться, але в кожному разі треба ухвалювати індивідуальні рішення. Якщо в кримськотатарському селищі ХІХ століття потім жили німці, чехи або хтось ще, то як можна перекреслювати інтересами однієї громади все інше? Потрібні компроміси демократичними методами, перейменування ‒ не самоціль.

‒ У нас є дзвінок від радіослухача з Криму.

Радіослухач: У мене є кілька пропозицій щодо дерадянізації. По-перше, у Верховній Раді треба скасувати звання «народного депутата». Це ж явно радянський термін! По-друге, щоб остаточно позбутися радянського минулого, поверніть всі землі, які більшовики приєднали до України.

‒ Дякуємо. Що думаєте, Вікторе?

‒ Дійсно, в світі немає народних депутатів, є члени парламенту. Що ж до дарованих «Совєтами» земель... Тоді, напевно, треба буде віддати частину областей Польщі, але згідно з яким саме кордоном? До радянської-польської війни чи після? А як щодо Західно-Української Народної Республіки? Була ще Кубанська Народна Республіка ‒ так давайте у Москви Кубань вимагати. Зазвичай такі «роздавальники» українських земель забувають, що УНР і ЗУНР разом займали й частину території сучасної Росії. Так що тут, як то кажуть, не все так однозначно.

‒ Скоро 8 березня. Виходить, що в Криму та на материку це вже різні свята, чи не так?

‒ Я б не сказав. Судячи з того, що на Покрову, 14 жовтня, дівчата дарували хлопцям шкарпетки, як на 23 лютого, змінити святкові ритуали досить складно. Ми можемо назвати 8 березня Днем матері ‒ і що? Якщо чоловіки й надалі даруватимуть букети, примовляючи про «жіноче щастя», то що зміниться? Частина феміністок хоче зберегти 8 березня як нагадування про боротьбу за емансипацію жінок, а інші проти ‒ через вантаж асоціацій з Радянського Союзу. Дискусія, рефлексія, переосмислення ‒ це добре, це правильно. Але мені здається, що в Україні процес декомунізації вже на фінальній стадії. Повна відмова від колишнього 8 березня займе ще років 10, а ось осмислення його як Дня матері, а не як «другого 8 березня» займе ще більше.

‒ Але хіба можна взяти й відразу замінити звичних героїв, розраховуючи при цьому тільки на згоду?

‒ Радянська традиція створення героїв ‒ чисто міфологічна: ось який був герой, він перемагав демонів, а ти ‒ його нащадок і можеш долучитися до його сили. Це – культ предків для примітивного суспільства. Причому коли приходить час діяти подібно до героїчних предків, чомусь мало хто на це здатний. Загалом забобони однаково зникають природним чином, але непогано б прискорити цей процес. Ми занадто часто «годуємо» людей похилого віку дітьми. Люди похилого віку ‒ це надійний електорат, який завжди приходить голосувати, а діти ще не володіють цим правом, і за їхній рахунок можна вирішити нагальні завдання. Навіщо, мовляв, ставити в метро покажчики англійською, адже старі бурчатимуть? І таке інше. Країна, яка в усьому живе за такими принципами, перетвориться на відсталу за півтора покоління. Це факт.

(Текст підготував Владислав Ленцев)

Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії