Доступність посилання

ТОП новини
22 Серпень 2018, Київ 02:34

Мама Ліна – це для мене сміливість бути собою – Ярослава Барб’єрі, внучка Ліни Костенко


Ліна Костенко та її онука Ярослава Барб’єрі, фото з родинного архіву

Рим–Лондон – Кучеряве русяве волосся, світлі очі і глибокий вдумливий погляд відразу нагадують її бабусю. Але вона свідомо уникає слова «бабуся» і називає її мамою, старшою мамою, яка постійно дарує тепло «великої вимогливої любові». Дівчина особливо вдячна за цю школу Любові, бо вона дала їй крила у доросле життя і навчила сміливості бути собою за будь-яких життєвих обставин. 26-річна випускниця Оксфорда, а сьогодні – майбутня докторантка ще й одного з найкращих британських університетів, Ярослава Франческа Барб’єрі розповідає Радіо Свобода, що попри щільний графік навчання, не порушить сімейної традиції. Вона неодмінно прибуде до Києва і 19 березня привітає старшу маму, письменницю Ліну Костенко, із 88-м днем народження. Подарунки від онуки вже готові, говорить Ярослава Франческа:

– Це для мене знаковий рік. Після Римського університету і Сорбонни, після двох магістерок – у London School of Economics and Political Science та Оксфорді – мене щойно прийняли на докторат саме в той університет у Лондоні, куди я найбільше хотіла потрапити. Тож насамперед, першій хочу сказати моїй старшій мамі на її день народження, що буквально у ці дні пройшла конкурс на докторську програму університету, який не лише належить до «золотого трикутника» британської освіти, тут розташований найкращий центр українських студій у Великобританії.

Ярослава Барб'єрі
Ярослава Барб'єрі

Хочу подякувати за її віру в мене, за підтримку й допомогу на всіх етапах навчання. Всі ми, члени родини з найближчими друзями, збираємося в Києві, щоб разом відсвяткувати її день народження. Це вже давня родинна традиція. Звичайно, маю окремий символічний подарунок, але це сюрприз.

– Як часто Ви зустрічаєтеся з Ліною Костенко?

– Буваю в Києві тричі на рік: влітку пару місяців, місяць на Новий рік і Різдво та місяць у березні-квітні – на свято дня народження. Так що, вважайте, третину року проводжу в Україні.

– А яким чином відбувається спілкування між вами на відстані?

– Переважно переписуємося мейлами, практично щодня. А соцмережами не користуються ні мама Ліна, ні моя мама (Оксана Пахльовська, письменниця, культуролог, професор Римського університету La Sapienza – ред.). Думаю, для них це зайвий шум, який заважає робочому режиму та душевним станам. Причому існують якісь ніби блоги, що їх веде Ліна Костенко. Не вірте, немає таких блогів! А в цілому, хай який буде технічний засіб зв’язку, найкраще між нами працює інтуїція: дуже відчуваємо одна одну!

– Маєте якісь особливі звертання одна до одної?

– Якось так традиційно я кажу від самого малечку – мама Ліна. І теж так зверталася до мого дідуся – тато Василько. Цікаво, як це звучить англійською, німецькою: Grandmother, Großmutter... Для мене мама Ліна – справді старша мама.

А мене вона називає Славусею і Сонечком. Малою я їй підписувала листи: «Твоя дорога Славочка». Мені смішно, як моє ім’я трансформується залежно від місця мого перебування. В Італії я – «Злава» або «Яро». У Парижі – «Жарославà». В Англії – «Яра». Ярославою мене називає лише мама, коли я зробила шкоду (сміється –​ ред.).

– Які моменти дитинства, пов’язані з мамою Ліною, Ви згадуєте найчастіше?

– Може, одне з перших вражень: коли мені виповнилося три роки, і мама Ліна мене вітала букетом прекрасних рожевих півоній. Я тоді схопила жмут петрушки, теж букет, і так собі танцювала з мамою Ліною, галасуючи Forza Italia! («Вперед, Італіє!»), Forza Ucraina! Або сиджу з мамою Ліною і татом Васильком: зимовий вечір, затишна лампа, вони читають газету, я ще ж читати не вмію, але роблю вигляд, що читаю, вигадуючи історії.

Фото з сімейного архіву
Фото з сімейного архіву

Або коли мама Ліна вчила давати «здачі» іншим. До мене в парку чіплялись діти, бо я серед них єдина розмовляла українською, іще тоді трохи з акцентом, і мама Ліна мені порадила, щоб я їм щось відповіла не надто ввічливе по-італійськи. Тоді я ще не знала всієї енциклопедії висловів, як можна когось «послати» по-італійськи. А вони бувають колоритні. Тож я їм лише сказала по-італійськи, що вони maiali (свині), і вони заусміхались, сприйняли це як милозвучний комплімент, відтоді до мене ставились шанобливо.

Найбільше, що пам’ятаю, це постійне безмежне тепло великої любові до мене. Великої і, водночас, вимогливої любові
Ярослава Барб’єрі

Найбільше, що пам’ятаю, це постійне безмежне тепло великої любові до мене. Великої і, водночас, вимогливої любові. Я про цю любов думаю завжди зі вдячністю, бо вона дала мені відчуття впевненості в собі в дорослому віці. Мужність бути собою за будь-яких умов. То правда, що зовнішній світ нічого тобі не винен, і дуже нелегко знайти поза межами родинного дому таку ж безкомпромісну любов. Але насправді саме ця любов виставила в мені непорушні моральні критерії для стосунків з людьми, і зрадити їх ніколи б не змогла.

– Певно, у пам’яті завжди і улюблений дитячий вірш Ліни Костенко?

– «Соловейко застудився»: Дощик, дощик, Ти вже злива! Плаче груша, плаче слива... Коли була застуджена, себе таким соловейком і почувала. Коли виростала, дуже важливою для мене стала лірика, поезія почуттів, зустрічей, прощань. У мені вони звучали постійно крізь життєвий досвід неперервних географічних пересувань, зустрічей з новими культурними просторами і новими сторінками себе, через прощання з людьми і тими частинами себе, які я мусила залишати в минулому.

Насправді не так легко сприймати поезію окремо від автора. Він же ось тут, поряд: кличеш на каву, він тобі радить, яку краще вибрати одежку... А у віршах – і космос, і відчай, і втрати, і філософія свободи, і безмір нюансів людського почуття.

– Коли Ви поза Україною, Вас супроводжує якась збірка творів Ліни Костенко?

– Книжка «Ліна. 300» завжди зі мною, де б я не була. «Спини мене отямся і отям», – може, це вірш, який найбільше обпік в юності. От, власне, так: стрімко, безмежно, без розділових знаків – любов як виклик, страх і мужність, як невблаганне почуття, яке може бути благословенням і крахом, катастрофою і відродженням. Відтоді я зрозуміла, що почуття має бути саме таким, тільки в такому разі варто ризикувати й переживати його всіма глибинами душі. Не приглушувати. Не втрачати напруги. Пережити кожною клітинкою єства.

– А щодо прози? До речі, якої Ви як представниця покоління міленіалів думки про роман «Записки українського самашедшого»?

– Люблю також прозу Ліни Костенко. Думаю, що «Записки українського самашедшого» – далеко не до кінця прочитана і дуже цінна річ саме для покоління міленіалів, а це моє й наступне за мною покоління. Роман пояснює, по суті, чому почалася війна, чому вона не могла не початись.

Покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану у 2004-му році, у 2014-му на цьому Майдані, а потім на війні – вже гинуло
Ярослава Барб'єрі

Покоління, що гасало дітьми й підлітками по Майдану в 2004-му році, в 2014-му на цьому Майдані, а потім на війні – вже гинуло. І це роман про чергове насилля над інтелектуалами, яке мало тотальні форми в СРСР, але продовжилось і на його руїнах. І в цих реаліях насилля (додайте: корупції, хамства, презирства до культури, нищення держави...) інтелектуал і просто кожна чесна людина приречені морально вмерти, якщо не знаходять форми протистояння, протесту.

А Майдан став такою формою протесту, де людина може навіть загинути фізично, але відроджується морально, бо: «Все одно за владу буде соромно, за будь-яку владу час від часу буває соромно. А от за Україну соромно вже не буде». Мій улюблений філософ Камю якось написав, що «у глибині зими я нарешті усвідомив, що в мені живе незламне літо». Отак через трагедію Україна відродилася.

– Ви чимало вже процитували, але чи є якийсь афоризм із творів Ліни Костенко, який вважаєте для себе дороговказом?

– Творчість Ліни Костенко – всуціль афористична, вона перенизана філософією буття, етосом почуттів, дуже складним переживанням часу. Мені дуже близька її філософія і етика життя, тому вибрати не так і легко. В окремі моменти життя виринають різні думки і образи. «Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть» – формула кожної справжньої роботи. «Усе було на світі позавчора.

В зіницях Часу предковічний лід» – про відносність всіх ілюзорних прогресів. «Я на планеті дерево людське. Мене весь час підрубують під корінь» – власне, це й не афоризм, а вселенський образ беззахисної частини людства, яку разом з природою нищать війнами, насиллям, брехнею. І афоризм подолання і надії: «Найвище уміння – почати спочатку, / життя, розуміння, дорогу, себе». Але, може, найбільше люблю музичне відчуття світу, панмузикальне переживання його ритмів: «Гармонія крізь тугу дисонансів / проносить ритми танцю по землі».

– Ярославо, чи були випадки, коли вона давала Вам поради, які, можливо, вплинули на подальший перебіг подій у Вашому житті?

– Таких випадків було чимало, а найважливіший з них, мабуть, був тоді, коли мене прийняли на магістерську програму одночасно до Оксфорда та ще до одного престижного університету.

Я ще з підліткового віку мріяла вчитися в Оксфорді, але там не було стипендії, а навчання, зрозуміло, дуже дороге. А в іншому університеті я мала повністю стипендію від Міністерства закордонних справ Італії і схилялась до того, щоб прийняти цей варіант.

Мама Ліна мені сказала коротко: «Можна втратити стипендію, але не можна втратити мрію»
Ярослава Барб'єрі

Мама Ліна мені сказала коротко: «Можна втратити стипендію, але не можна втратити мрію». І я буду вдячна їй за це все життя, оскільки завдяки цьому я змогла побудувати свій цикл навчання згідно з тими найвищими стандартами, які собі поставила за мету. Це було складно, але зараз дає свої результати.

На церемонії вручення дипломів Оксфорда заступник ректора казала нам подякувати подумки всім, хто уможливив наше навчання. І це був незабутній момент глибокої вдячності, коли я подумки дякувала мамі Ліні, родині, друзям – всім, хто в різний спосіб допоміг і дав змогу мені пройти ту школу, про яку я мріяла. Так школа навчання стала і школою життя.

– Чи мала вплив старша мама на вибір Вашого фаху? Чому саме зосередилися на студіях з філософії і політології?

Ярослава з мамою та бабусею, фото з родинного архіву
Ярослава з мамою та бабусею, фото з родинного архіву

– Мама Ліна насамперед хоче, щоб я писала. Вона завжди реагує навіть на якісь образи, метафори, спостереження у моїх листах, постійно мене підштовхуючи до творчого, літературного вибору. Та й мистецького, бо я в різні періоди захоплювалась грою на піаніно, танцями, фотографією.

А вибір філософії – це була ніби реалізація того, що їй не дали зробити в ті страшні радянські часи. Вона з підліткового віку була закохана у філософію, вже тоді читала Руссо, Дідро, Вольтера, Канта, а в Київському університеті на факультеті філософії їй, вісімнадцятилітній дівчині, сказав військовий з маузером: «Такие, как вы, учиться здесь не будут».

Моя старша мама була дочкою репресованого батька, моя мама – дочкою забороненої матері. А я вже була вільна вибирати
Ярослава Барб'єрі

Тобто моя старша мама була дочкою репресованого батька, моя мама – дочкою забороненої матері. А я вже була вільна вибирати, тому й маю в собі відчуття, що повинна, зобов’язана надолужити те, що було відібрано в попередніх поколінь.

Для мене свобода мого покоління – це як Сізіф, що носить на плечах тягар пам’яті минулого, словом, досвід не пережитий безпосередньо, але глибоко відчутий, тому Сізіф не може дозволити собі полишити цей камінь. А як про це в Ліни Костенко? «І тінь Сізіфа, тінь моєї долі...» Тож, коли я вчилася в Римі, моя мама якось мені сказала, коли ми зустрілися в університетському саду: «так наче мені назустріч йде моя вісімнадцятилітня мама». За філософією пішла політична філософія, а після Майдану й політологія, зокрема зовнішня політика ЄС і Росії стосовно Східної Європи і, насамперед, України.

– Тобто і в професійному плані Ви є логічним довершеним продовженням Ліни Василівни…

– Хотілось би так думати, але це, звичайно, можна довести лише результатами праці. Ще цікаво: часом мама Ліна мене, навпаки, відмовляє від надмірних занять політологією. Але тут є своя парабола долі.

Мама дзвонить з дому, я брешу, що все в порядку, «я з друзями на барбекю». А на площі вже такий був «барбекю» – машина палає
Ярослава Барб'єрі

Я пам’ятаю один момент, коли все для мене змінилося. Я опинилася з друзями на вулиці Грушевського – у перший же день протистояння 19 січня 2014 року. Тепер цей день називають «Вогнехреща». Мама дзвонить з дому, я брешу, що все в порядку, «я з друзями на барбекю». А на площі вже такий був «барбекю» – машина палає. Пізніше мама мені розповіла, що мама Ліна відразу зрозуміла: «Слава там».

І я пам’ятаю цей момент, коли ще не було ясно, що станеться. Розпилювали сльозогінний газ. Всі нахиляються, щоб потім піднятися з землі, чекаючи, доки газ підніметься в повітря, – як людські хвилі перед бурею. І раптом озираюся, а навколо мене немає жодного відкритого обличчя: всі в білих масках і шарфах. Видно лиш очі, червоні від газу. Всі невідривно дивляться в полум’я.

Я ніколи не забуду ті очі. Вони мене навчили, як у світі, перевернутому з ніг на голову, упізнати людей, що стоять на твоєму боці барикад
Ярослава Барб'єрі

І тиша – наче голос світу застряг під тими замерзлими хвилями зими і чекає вибуху свого «незламного літа». Лють і жар людського повстання майбутнього проти минулого, минулого задля майбутнього. І я ніколи не забуду ті очі. Вони мене навчили, як у світі, перевернутому з ніг на голову, упізнати людей, що стоять на твоєму боці барикад.

– Відомо, що поетеса Костенко дуже цінує думки дочки та онуки стосовно своєї творчості. Які стосунки склалися у вашому жіночому тріо? Ви можете давати поради мамі Ліні?

– Ліна Василівна – гранично вимоглива до себе. Це знаємо не тільки ми, це добре знають видавництва, з якими вона працює: і «Либідь», і «А-ба-ба-га-ла-ма-га».

Немає жодної сили на світі, щоб змусила її здати книжку раніше, ніж вона сама собі скаже: книжка завершена. Іван Малкович (директор видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га») якось збирався стати Карлсоном і залетіти у вікно, щоб «відібрати» рукопис.

При цьому Ліна Василівна – дуже чутлива на реакції людей, яким довіряє. А це ж і страшенно цікаво, бо ми – різні покоління і маємо різний досвід, але справді є відчуття тріо. Ми якісь взаємодоповнювані і, в той же час, завжди поважаємо межі свободи одна одної. Це справді дорогоцінні речі. Одну хіба пораду я собі дозволяю дати мамі Ліні: «Стався благородно до себе». Це трохи наш код, і він означає: така незламна відданість роботі також вимагає хоч трошки дозволити собі dolce vita (солодкого життя). Але на побажаннях справа й зупиняється…

– Чи є в Києві місця, де вам подобається бувати разом, а, може, маєте інші улюблені спільні справи?

– Я дуже люблю Київ. Протягом років у мені створилось фрагментоване відчуття належності до місць і міст, але Київ – це моє місто. Дитиною я гасала по парках з мамою Ліною. І куховарили – ого!

З сімейного архіву
З сімейного архіву

Мама Ліна завжди мені малою давала робити все, що мені могло заманутися, тож помагала їй і пиріжки пекти. Для мами Ліни це окреме священнодійство, дорослим не дозволяла дверима грюкнути. А я розсіювала борошно по всій кухні – і нічого.

Згадується Володимирський собор: коли паску святили на Великдень, і раптом – злива. І це відчуття притульності, коли мама Ліна захищає мене від дощу. Зараз, мабуть, улюблені моменти, коли ми разом пֹ’ємо на кухні чай, далеко від поспіху. Це якийсь особливий обмін думками, почуттями, увагою одне до одного, пам’яттю, враженнями світу через очі різних горизонтів часу.

– Багато хто зі знайомих письменниці у різних інтерв’ю розповідає, зокрема, про її загадковість, усамітнений спосіб життя. Пані Ліна справді закрита і мовчазна за характером чи, може, вона інша?

– Мама Ліна усамітнена по-письменницьки. Вона просто не терпить фальші, галасу, пози, риторики. Вона є дуже автентичною у всіх своїх виявах людиною. Природною і дуже правдивою. І також багато в чому парадоксальною.

Вона може бути безжально правдивою і при цьому завжди боїться поранити іншу людину, але тільки, якщо її поважає
Ярослава Барб'єрі

Вона може бути безжально правдивою і при цьому завжди боїться поранити іншу людину, але це тільки, якщо її поважає. Може бути різкою – і водночас вона неймовірно ніжна. І закрита вона тією мірою, як цього вимагає письменницька робота, – це занурення у якісь глибини, відомі тільки самому письменникові. І разом з тим буває надзвичайно відкрита, усміхнена, дотепна. Але лише з людьми, з якими вона себе почуває, як каже, «в етичній безпеці».

Є коло цих найближчих людей, і нечасто воно розширюється. Але в Чорнобилі, наприклад, її впізнавали всі, з кожною людиною була знайома, знала її історію. А усамітнення – це ж також свобода: «Моя свобода завжди при мені». За всіх умов між спілкуванням і роботою вона вибирає роботу. А її невловимість – це, як мені здається, платонівське відчуття «душі світу», Anima Mundi. Вона завжди себе почуває «душею світу». Не випадково ж і написала: «Я скрізь своя і я ніде не дома. / Душа летить у посвіті епох».

– Ярославо, я Вас попрошу продовжити фразу: «Моя мама Ліна – це для мене...»

– Сміливість бути собою і свобода від зовнішніх впливів – не через упертість (і це є, сміється), а через вірність своїм принципам, які не ламаються під жодним тиском. Буремна автентичність і творча напруга з готовністю бути пораненими, але не зраджувати своїх етичних основ. Відданість роботі й рідним. Моральна надійність. Допитливість до внутрішнього та зовнішнього світів, жага до знання. Гордість та безкордонність у собі.

Колись написала їй, власне, вітаючи, що вдячна за кантіанське виховання, тобто прикладом, чітко виставленими етичними координатами. Це великою мірою мене сформувало як особистість. Можу помилятися, можу бути в конфлікті з собою, але відчуваю цю передану мені кристалічну основу.

Моя мама Ліна – це також сила вистояти проти пресингу історичного чи сьогоднішнього часу
Ярослава Барб'єрі

Моя мама Ліна – це також сила вистояти проти пресингу історичного чи сьогоднішнього часу. Якось вона мені процитувала дуже мудру японську приказку: «Переможе той, хто витримає на 15 хвилин довше». Часом у мене відчуття, що обмінюючись поглядами, мама Ліна мені каже: «Давай витримаємо ще 15 хвилин». Найцікавіше почнеться на 16-тій хвилині.

– Ваша старша мама – жива легенда. Цей факт Вам більше допомагає у житті, заважає чи ніяк не впливає?

– Звичайно, що допомагає. Але в якому сенсі? Ніколи не дозволяла собі з цієї родинної належності мати «дивіденди». Допомагає в тому сенсі, що дисциплінує, змушує вивіряти свої рішення. І також тим допомагає, що люди, які по-справжньому люблять Ліну Василівну, віддають і мені світло цієї любові.

– Письменницю Ліну Костенко висували на Нобелівську премію з літератури, її і нині вважають чи не найдостойнішою претенденткою. Хтось думає, що твори поетеси мало перекладають, інші кажуть, що народилася не в тій країні. Чи маєте Ви своє пояснення, чому досі творчість Ліни Василівни не відзначена на міжнародному рівні?

– Думаю, є дві причини – об’єктивна і суб’єктивна. Письменник пише, це його професія. Але держава, культура – це системи, зокрема й інституційні. І для свого доброго функціонування мають організуватися належним чином, щоб бути визнаними у зовнішньому світі.

Ліна Костенко не існує у запропонованих формах, бо вони завжди обмежують свободу, вчинок чи творчий самовияв
Ярослава Барб'єрі

Будь-який письменник, висунутий на Нобелівську премію, це робота держави задля власного визнання. А Ліна Костенко завжди була проти течії. Коли ж була така держава, щоб їй сприяла? Радянська, яка її забороняла?! Чи пострадянська зі своїми аномаліями?! Вона ж не випадково відмовилася від тих премій, за якими деякі письменники у черзі стоять. Це ще коли написано, в 93-му: «І знов сидять при владі одесную. / Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую». Ліна Костенко не існує у запропонованих формах, бо вони завжди обмежують свободу, вчинок чи творчий самовияв.

І потім особиста причина: премії – часто результат «тусовок», домовленостей, випадковостей. От ніколи Ліна Костенко не опинилась би в ситуації «прохача» або промоутера себе самої. Часом вона жартує, що не має часу їсти, бо «робота кличе». Отож, робота кличе, а не тусовки.

Але якщо в цілому поглянути на культуру, тут часом видно патологічні диспропорції. Чого варті розмови про премії супроти факту, що такі письменники світового рівня, як Леся Українка чи Коцюбинський, чи Тичина ледве-ледве десь там перекладені, і все одно практично не увійшли в європейський канон?!

Якби найкращі українські письменники різних поколінь були системно перекладені в Європі, Україні не було б необхідно доводити свою європейську природу
Ярослава Барб'єрі

Я виростала в умовах, коли моя мама з нечисленними своїми колегами будувала італійську україністику. І я бачила, яка це щоденна напруженість, безперервний труд, самопожертва. Тому б сказала прагматично: не про премії мала би йти насамперед мова, а про самоорганізацію культури та інституції, які здатні просувати своїх гігантів. Якби найкращі українські письменники різних поколінь були системно перекладені в Європі, і в тім числі Ліна Костенко, Україні не було б необхідно доводити свою європейську природу.

– Як почувається Ліна Василівна, готуючись до 88-го Дня народження?

Ліна Костенко – і жінка, і письменник без віку
Ярослава Барб'єрі

– Працює. Зараз вона завершує кілька нових книжок, там і проза, і поезія. Ліна Костенко – і жінка, і письменник без віку. Рід такий дивний у нас. «Русява, як Русь», – казала колись зовсім молодою. Вона й зараз – «русява, як Русь».

Всього було в минулі роки: перехворіла, нелегкі були випробування. Але витримала все з такою рішучістю і внутрішньою силою, що лікарі кажуть: це Ви нас вилікували. Лікарі стали друзями, тиск у мами Ліни, як у мене. І ось це благословенне почуття творчості і любові до справжнього, мабуть, це і є та її молодість, і та її 88 – безконечність.

– Ярославо, які побажання Ви приготували старшій мамі на день народження?

– Звичайно, бажаю невичерпних сил і здоров’я. Нехай творчість дихає, як свіже небесне тісто, і постійно піднімається, незважаючи на всі гуркоти дверей зовнішнього світу. Потрібні інгредієнти всі є, вони мудро присутні в твоєму внутрішньому світі. Бажаю вищої творчої тиші і свободи. Постійного подолання дисонансів гармонією. І щоб за витримку «на 15 хвилин довше» доля віддячувала новими смислами і новими задумами! Бажаю нових книжок. У мами Ліни насправді неймовірна кількість задумів, і всі в різних жанрах. Тож бажаю шляхетного розуміння читачів. Світлих радостей у нашому щоденному житті. І ще окреме побажання – чудодійної трансформації вірша «Хочеться чуда і трішки вина». Вірш дуже красивий і дуже гіркий. Фатальне відчуття: «Знову пішла Україна по колу. Знову і знову, ще раз у ніколи?!». Це має бути дуже болісне відчуття для людини, яка присвятила своє життя тому, щоб Україна справді збулася – і збулася гідно. Я певна, що так і буде, тому бажаю моїй старшій мамі «золотих пасторалей»! І дякую за велику школу любові. Про свою любов до мами Ліни могла б сказати найкраще її ж таки словами: «Така любов буває раз в ніколи». І заключна нота, цитуючи, знову ж таки, Камю: яка б там не лютувала зима, нехай живе в тобі постійно незламне творче літо!

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG