Доступність посилання

ТОП новини
14 Листопад 2018, Київ 16:01

«Ми чорні гори перегорнем». Вічній пам’яті Івана Драча


Іван Драч

Оксана Пахльовська

(Рубрика «Точка зору»)

Слово скульптурне і стихійне. Струм фантазії, якій немає стриму, – і металічний блиск леза іронії. Парадокс у парадоксі. Магматичний поет – але й протеїчний. Його Прометей – «ленінець духом». Поет, що стає соняшником під палючим сонцем поезії, – а потім «садить» соняшники у Шушенському.

Можливо, отой химерійний «дядько Кирило», який отримав у подарунок від Нового року непрохані крила, – мимовільна самометафора. І самому вже ті крила сильно ускладнювали життя, тож дядько Кирило крила обтинав, і рубав сокирою, і вже й хату ними обгороджував. Але крила жили своїм життям, і поети їх розкрадали, на те ж і крила: «і снилося небо порубаним крилам».

По-різному зараз згадують Поета, що пішов з життя в цей страшний день 19 червня, – хто розпачем, хто світлим смутком, хто раціональним аналізом Драча як сценариста і лідера Руху. А хто спекулятивно: «і-я-там-був», «а-він-мені», «а-я-йому». А за тим всім стоїть велике і складне питання: поет у своєму суспільстві, нерозуміння цього поета, нездатність осмислити явище, до якого він належить, цинічна експлуатація літературних феноменів задля індивідуального самоствердження.

Поет, в якому живе історія, а не шоу, завжди лишає на стіні напис «мене, текел, фарес». А нащадкам належить розгадати: хто ж це приходив і про що попередив.

«А де Іван Драч?»

Важко боротись із філологічною спокусою підсвітити єлейну патоку деяких дописувачів іншими цитатами: цитатами, в яких культивувалась системна зненависть до шістдесятництва від самого початку Незалежності – і до сьогодні. На те були (і є) літературні причини, і політичні, і навіть психоаналітичні. Яку б некритично дібрану низку імен не кріпити нині до шістдесятників, їх насправді не було багато: у найкращі часи – кристалічне сузір’я першорядних протестних талантів, по кілька в кожній мистецькій та інтелектуальній площині, – сузір’я, яке крушили і яке саме розпадалось, бо про великі особистості йшлося, – і кожен, врешті, потім йшов за своїм і золотим і чорним плугом. Люди надзвичайно яскраві і складні, драматичні і дуже індивідуальні, нереально вільні в тюремній системі і молоді серед її архаїки – їхня дивна молодість закроювалась на якийсь епічний час.

І неповторний зв’язок з читачем: так, і слава, але не в тому річ. Йшлося про народження любові читача, реципієнта до літератури, до культури, – в умовах, де культуру було нищено впродовж десятиліть, а раніше століть, – любов на різних рівнях розуміння, але любов. До культури любов, але ж також і до України, – крізь шістдесятників поставала незвідана і минула і майбутня Україна, відсутня в теперішньому часі, але задля якої мало сенс жити і працювати. Крізь шістдесятників пульсувало почуття, свобода, гідність – всі ті виміри, в яких було відмовлено людині в умовах тоталітаризму. Тому я глибоко поділяю думку Тараса Компаніченка, яку він колись сказав Ліні Костенко на одному з її вечорів: своєрідними «шістдесятниками» були й ті, хто підтримував і любив шістдесятників… Це були викладачі, вчені, бібліотекарі, музейні працівники, журналісти, – кристалічний щит «тихої» опозиції, з якої народжувалось громадянське суспільство.

Після Незалежності ця парадигма зламалась: нові літератори часто самі бігли за читачем, намагаючись йому догодити, вписавшись у ту чи іншу прескриптивну парадигму: секс, мат, дно. Талановитих людей, здатних на «самостояння», і сьогодні вистачає, але вони не завжди «мейнстрімові». А адепти постмодерного культу літератури як«гри», наївно фукуямівської віри в «кінець історії», майстри колажів і пастішів, «загального осміяння і глузування», попсової карнавальності та цитатності (а особливо самоцитатності) обрали об’єктом своєї агресії саме шістдесятників.

Як могло суспільство усвідомити власну культуру, якщо не витворилось спокійного, приступного і притомного аналізу культури ХХ століття в його складних пропорціях, періодах неймовірних творчих скарбів – і чорних дірах заборон і аберацій? На читача звалились незрозумілі 20-і роки з непоясненою галактикою імен і текстів, хаос і протагонізми 90-х – і цілеспрямована агресія стосовно шістдесятників. Агресія, позбавлена сенсу і логіки. З одного боку, вони були проголошені «національними фантазерами» і «неонародниками», що незаслужено зайняли «іконостас шкільної програми». А загалом, виявляється, це були заангажовані публіцисти, яких любили насправді не «за поезію», а «за політику». Причому яка маніхейська елементарність підходів: чи ж, наприклад, заборона Міцкевича в Польщі, яка спричинялась до протестів, перетворювала його з поета на політика?! Один самовпевнений невіглас договорився до того, що назвав шістдесятників «новими панами» і водночас – «переконаними комуністами», а ще «сільськими приходьками в місті» (що особливо гарно звучить у країні, де був Голодомор). І таких самовпевнених невігласів і невігласок – це правильна ґендерна форма? – розвелось неміряно.

Водночас шістдесятникам інкримінувалось, що як це так, системи ж не повалили, – і це говорили ті «теоретики», які вступали в партію не в умовах репресій і наївних ілюзій, як Драч, а в контексті перебудови, – наприклад, у рік загибелі Стуса. Звинувачували в «публіцистиці» шістдесятників, пишучи тоді ж високоестетичні вірші про партію. Абсурд зашкалив у громохкій інвективі під назвою «Смерть шістдесятництва»: «Шістдесятництво було міфом. Міфом про інтелігенцію (…). Так померли шістдесятники. Померли невчасно і померли безславно. (…) Померло шістдесятництво як міф про покоління інтелігентів – борців за демократію». Автор був незадоволений «мовчанням» шістдесятників і поіменно викликав їх «на килим», на свій суворий суд. «А де Іван Драч? – грізно запитував дописувач. – Чорт візьми, а безпортфельні Іван Дзюба та Мирослав Попович чого бояться? Хто ще тут претендував бути моральним авторитетом? АГОВ!!!»

Так от питання: чи шістдесятники мовчали – чи їх не чули? Чи не здатні – були і є – почути?

Дописувач хотів, щоб шістдесятники поборолись проти олігархів за демократію, доки він презентуватиме фестиваль «День Незалежності з Махном».

А Іван Дзюба і Мирослав Попович писали свої книжки. Які таким дописувачам просто ніколи було читати, хіба в перервах між розмальовуванням голих торсів дівчат у запорозьких степах.

Просто шістдесятники знали, що «Остання барикада» – не арт-кафе і навіть не коктейль. Вони не грались у державу, а її будували.

Тому розуміли, що жодна реальна барикада ніколи не є останньою.

До речі, коли Польща ввійшла в ЄС, Міхнік відійшов від керівництва Gazeta Wyborcza. І сказав: ми свою справу зробили. Тепер робіть ВИ.

Словом, у такому «літературознавстві» не потрібно ні методології, ні термінологічної відповідальності. Головний камертон – «hate speech», «мова зненависті», – таке собі постмодерне перевидання більшовизму.

Справді, було б ЦК, мало б у кого вчитися. Постмодерна енциклопедія «Плерома» висловила таку сентенцію: «На сьогодні дискурсивна сфера «шістдесятництва» остаточно втратила ознаки внутрішньолітературної актуальності». В подібній «науковій» мові можна б сказати, що «внутрішньолітературна сфера шістдесятництва остаточно втратила ознаки дискурсивної актуальності». Жонглювання, псевдо, фальш.

А на одній елітарній львівській дискусії – та навіть і прихильній до шістдесятників – ставилось так питання: «Українська література без шістдесятників. Спроба футурології». Цебто в майбутньому література шістдесятників нам не потрібна. Самокритичний висновок цілковито відповідав високоінтелектуальному рівню дискусії: «Наші вороги роблять все, щоб у нас [в голові] замакітрилось. Оскільки в нас замакітрилось давно, то всі їхні спроби пішли нам тільки на користь, на розмакітрення наших замакітрених голів».

Але ж у кожного наступного покоління спостерігається своє замакітрення голови, відтак між ними загострилася боротьба на рівні ристалища порядкових числівників: вісімдесятники протиставили себе шістдесятникам, з них взяли приклад дев’яностники, сказавши «фе» вісімдесятникам, двотисячники відчули себе напрочуд модерними стосовно дев’яностників, а двітисячідесятники не могли не викликати на прю всіх разом.

Одначе потім настала війна, і згадалось Шевченкове сакраментальне: «що ми?.. Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?» Отож, за законами трагікомічного жанру, дехто з тих, хто найбільше ганив шістдесятників, нашвидкуруч зварганив собі тепер уже престижну генеалогію, оголосивши себе не більше й не менше, як «дітьми шістдесятників», і швиденько «вліз» в танк. А найпасіонарніші громили від постмодернізму з дитячою безпосередністю розвели руками і признались: «Нам сказали про кінець історії, а ми, дурні, повірили». За такі відкриття варто б відразу давати академіка, як на мене. Зрештою, і постмодернізм, з’ясувалось, давно закінчився, та ще й невідомо, чи був він взагалі.

Тобто «брама світла», як називав шістдесятництво Роман Корогодський, зачинилась за одним з найталановитіших і найпарадоксальніших його поетів, а за чверть століття Незалежності не написана навіть історія феномену, ані вивчена творчість цих письменників на рівні, гідному їхніх талантів. Є кілька змістовних досліджень, але виважена аналітика досі тоне в базарному шумі спекуляцій.

«Лев з симфонічним дитячим серцем»

І от що цікаво: такий парадоксальний і протеїчний Драч був автентичний і в геніальних своїх візіях, і у своїх помилках, і навіть у прагматичних компромісах, коли він визнавав, що писав кон’юнктурні вірші заради проходження книжок крізь цензуру. Автентика людських почуттів, людських стосунків – солідарних і конфліктних, автентика пошуку себе, свого буття-у-світі – це той окремий дар, який був притаманний і Драчеві, і загалом шістдесятницькому колу, – і який так різко контрастує з нинішньою маскарадністю «мейнстрімних» літературних середовищ, що не втратили своєї мішури навіть у часи війни. І які не випадково часто тусять і сьогодні на гроші саме тих олігархів, що чимало доклались до цієї війни.

А Драч зі своїм поколінням обіцяв – і виконав обіцянку, як зміг: «Ми чорні гори перегорнем». І реальність, і метафора, і евфонія… Це покоління перегорнуло чорні гори. Когось ті чорні гори придавили, хтось випростався. Неймовірної сили таланту покоління, якому перешкоджали працювати на кожному кроці – в часи тоталітарні і посттоталітарні. І продовжує вергати ті гори й сьогодні. Один тільки Дзюба працює за комплексну гуманітарну академію. Попередив про «нагнітання мороку». Далі працює для настання світла.

Пам’ятаю перші виступи Драча як лідера Народного руху: стихійні вібрації голосу поступались місцем чітко вимовленим формулам. Говорив державний діяч. Говорила людина, що свідомо творила українську державність. І як йому було боляче дивитись на результат. Він розумів, що на території України зіткнулись дві цивілізації – Заходу і Росії. Розумів, що «молода українська кров» – це «машинне мастило» якогось страшного потайного механізму. Розумів, що Україна потрапила в залізну павутину совкового олігархату. Страшно сказав про «два світових позорища» України: «Культурна столиця України стала сміттєзвалищем. Основа основ нашого духу героїчного, Волинь, де Бульба-Боровець робив Українську повстанську армію, стала основою бурштинової мафії. Люди бабраються в тому болоті, шукають бурштин».

І не мав у собі інших джерел оптимізму, крім зболеної любові до України. Любові критичної, суворої, стоїчної. Любові, що займала все його «симфонічне серце».

Іван Малкович символічно назвав щойно видану книжку поезій Івана Драча: «Вийшов з радіо чорний лев». Драч писав у цьому вірші про Гемінґвея, а написав про себе, про лева в труні: «Лежав сивий засмаглий лев / З симфонічним дитячим серцем».

19 червня ми з Мамою могли тільки сказати одна одній: «І душа моя повна сліз по самісінькі очі».

Оксана Пахльовська – письменниця, культуролог, професор Римського університету La Sapienza

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...
XS
SM
MD
LG