Доступність посилання

ТОП новини
25 Серпень 2019, Київ 09:48

Реальна карта Криму: як руйнуються міфи про півострів


Чи можна в минулому знайти відповіді для майбутнього? Чому Росія вкладає величезні кошти в створення нових міфів про Крим? Коли на карті Криму з'являться історичні назви? На ці та інші запитання в студії Радіо Крим.Реалії відповідає журналіст, публіцист і засновник «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані.

‒ Коли востаннє були в Криму?

Я збираю матеріали про українських дисидентів

‒ У грудні 2013 року. Там було кілька заходів, один із них мав відбутись у Таврійському національному університеті. Але тодішній ректор Микола Багров сказав, що вони «не пустять до університету українського націоналіста». При тому, що я був у цьому університеті не раз, і на різних факультетах, цього разу не вдалося. Я не брав його «штурмом», ми швидко знайшли інший майданчик і зустрілися з усіма зацікавленими людьми. У ті ж дні я був у бібліотеці імені Гаспринського. Я збираю матеріали про українських дисидентів, і мені було цікаво подивитися, що в них є про радянську версію діяльності Мустафи Джемілєва.

Знову я поїду до Криму, тільки коли він буде деокупований

А знову я поїду до Криму, тільки коли він буде деокупований. Тут не може бути жодних розмов про м'яку силу. М'яка сила можлива між якимись Ліхтенштейном та Швейцарією. А в умовах російської окупації та агресії на всіх фронтах ‒ Донбаському, Кримському, інформаційному, економічному, культурному ‒ я не бачу ані найменшої можливості відвідування Криму.

Вахтанг Кіпіані
Вахтанг Кіпіані

‒ Були часи, коли обговорювалася ідея спільного підручника історії, російського та українського. Що зараз із цим?

‒ Це трохи казкова ідея, ніяких спільних підручників бути не може. У Німеччині, Швейцарії, Франції ‒ своя історія, й кожен пише свої підручники для своїх дітей. Шкільний підручник ‒ це та книга, яка виховує громадянина й солдата. Спільний підручник ‒ це або форма роззброєння України, те, що робилося руками «табачників» (Дмитро Табачник ‒ колишній міністр освіти та науки України ‒ ред.) та інших діячів, або просто дурість. Раніше були подібні зустрічі українських і російських істориків, але це наражалося на дві різні природи держав. В Україні історик ‒ вільна людина, не зобов'язана виконувати якусь державну політику, відповідати якимось настроям влади. Росія ‒ країна авторитарна. Більшість істориків, які працюють в офіційних установах, завжди будуть виконувати «політику партії». І цей діалог двох людей, один з яких вільний, а інший ‒ ні, відбутися не міг.

‒ А чому в XXI столітті виникає така скрупульозна увага до історичних моментів? Чому Росія хоче приватизувати все ‒ від хрещення Русі, князя Володимира тощо?

Коли Київ хрестився, приймав релігію для великого геополітичного простору, на території Москви був ліс

‒ Росія після краху Радянського Союзу ‒ вона зараз сама себе шукає. Їм потрібні такі історичні корені, «якорі», які можна якнайдалі закинути. У нас тисячолітня історія хрещення, історія християнської цивілізації. І коли Київ хрестився, приймав релігію для великого геополітичного простору, на території Москви був ліс. Ліс, вовки, ведмеді ходили. Навколо, звичайно, жили люди, але вони не знали, що будуть частиною християнської цивілізації, це буде потім. А Росії, ось це «потім», хочеться якомога далі в минуле відкинути, щоб мати підстави розповідати, що це вона несе культуру, розвиток і цивілізацію на інші території: в Середню Азію, в Закавказзя, в Україну, ну і в Прибалтику. Без цих претензій російська держава не може існувати. І ми можемо спостерігати це на всіх фронтах ‒ як Росію корчить, коли «маленька» Грузія або «маленька» Україна ведуть свою національну політику, відстоюють свої національні інтереси.

Росію корчить від того, що в історії України є місце й комуністові Довженку, й націоналістові Бандері

Як тільки українці відкрили архіви, вони зрозуміли, що їх вчили чомусь не тому, й цілі пласти історії вони просто не знали. Тепер Росію корчить від того, що в історії України є місце й комуністові Довженку, й націоналістові Бандері. І нас від цього не корчить. Ми розуміємо складність минулого, й ця складність дає нам можливість зрозуміти, що навіть зараз не все так однозначно. Так, було хрещення, так, не дуже добровільне, ми це знаємо. Хтось це прийняв добровільно, а язичники, наприклад, ні ‒ їх винищили. Ми не говоримо, що це добре. Але так було, такі були часи. Зараз ми таких речей не робимо, зараз ми знаємо, що люди різні, з ними треба говорити, якщо ми хочемо, щоб нашу культуру, нашу мову, нашу віру прийняли. І прийняття всього, що було на величезній цієї території ‒ це така національна ідея, що все це наше.

‒ Ви видали карту «Топонімія Криму», на якій можна знову побачити багато історичних назв кримських населених пунктів. І ця карта стала приводом для широкої дискусії.

Ми не можемо представити карту в Криму, але вона там є, я бачив фото кількох кримчан, які показували цю карту своїм дітям

‒ Була професійна критика від декількох істориків. І, дійсно, є нюанси, про які можна дискутувати ‒ наприклад, кримськотатарською мовою передати назву можна різними способами. В цілому критика була доброзичливою. Ми не можемо представити карту в Криму, але вона там є, я бачив фото кількох кримчан, які показували цю карту своїм дітям. Бачив цю карту на в'їзді до Феодосії ‒ люди розгорнули її як прапор. Вона показує близько тисячі топонімів Криму в їхньому історичному розвитку. Кожне місто, навіть Севастополь і Сімферополь, «забрендовані» «русским миром», позначені кількома найменуваннями. Людина бачить, що перед містом російських моряків там був Ак-Яр (в інших версіях ‒ Ахтіяр), що Сімферополь називався Акмесджит. Те, що ми можемо зараз робити в умовах тимчасової російської окупації ‒ це розповідати людям про те, що топоніміка Криму надзвичайно перекручена перейменуваннями 1946‒1949 років, що на 70 відсотків стара топоніміка має повернутися. Можливо, деякі назви потрібно придумати «з нуля».

У Києві презентували карту «Топоніміка Криму» (відео)
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:01:32 0:00

‒ Придумати нові назви для населених пунктів типу Комсомольське-Піонерське?

Ми будемо перевидавати карту, тому що отримали замовлення на неї від декількох областей

‒ Навіть під такими іменами відкриваються минулі кримськотатарські, грецькі, вірменські, назви на ідиші. Є, звичайно, Щолкіне, якому ніщо не загрожує, або Красноперекопськ ‒ місто радянського часу. До речі, в істориків були різні ідеї, як назвати це місто. Я запропонував свій варіант ‒ Яни Капу, тобто Нові ворота. І великою радістю було, що потім саме це рішення Верховна Рада України підтримала. Ми будемо перевидавати карту, тому що отримали замовлення на неї від декількох областей. Є думка, що така карта має бути присутньою в органах влади, установах, школах. Уже близько тисячі карт є в системі освіти. Найбільшу кількість закупила Івано-Франківська область.

‒ Звідки у вас такий інтерес до кримської топоніміки?

Відновлення топоніміки ‒ це момент самосвідомості народу

‒ Із 1990-х років ‒ спочатку як історик, потім як журналіст ‒ я вивчав історію репресій проти кримськотатарського народу. Навіть більше, його повернення відбувалося на моїх очах. Я стежив за цим і як людина, яка досліджує радянський тоталітаризм. Неприйняття кримським населенням кримських татар, які поверталися, складне становище самого народу, який був розпорошений у декількох республіках Середньої Азії, Росії, частково в Україні. Народ не мав спільного суспільного життя, інституцій, преси ‒ все це було предметом мого вивчення. Потім я вже познайомився з основними фігурами руху спротиву кримськотатарського народу, багато спілкувався з цими людьми, брав участь у створенні фільму «Мустафа». Я сприймаю кримських татар як частину українського народу. Відновлення топоніміки ‒ це момент самосвідомості народу. Держава свого часу не створила такої карти, яка б показала безперспективність російських претензій на всю історію Криму. Російський Крим ‒ це лише частина історії, й вона починалася з геноцидної акції, виселення кримських татар, греків, вірменів з цієї території. Давайте розповідати реальну історію.

‒ Як ви думаєте, коли ваша карта офіційно буде в Криму?

‒ Вона вже висить у багатьох будинках у Криму. Настане момент, коли Росія стане слабшою, а Україна поверне контроль над своєю територією. І тоді я в Криму піду в бібліотеку Гаспринського опрацьовувати нові ідеї. І це буде вже український Крим.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG