Доступність посилання

ТОП новини
20 Липень 2019, Київ 23:20

У 14 до ГУЛАГу: як українець вижив у сталінських таборах і став диригентом


Диригент Левко Довгович

Чотирнадцятирічний Левко Довгович із Ужгорода потрапив до сибірського табору за розповсюдження листівок з написами «Смерть Сталіну!» та «Смерть комунізму!» Праця на шахті, музика, втеча, повторне засудження і ще одна втеча вже за межі Радянського Союзу, до Чехословаччини. Нині Довгович живе у словацькому Кошице, а у 1985 році заснував там український хор «Карпати»​.

Левко Довгович народився у 1935 році на Закарпатті у родині греко-католицького священика.

Молодь завжди має більш революційні погляди, тому ми протестували
Левко Довгович

Коли Левкові було чотирнадцять його, разом із іншими підлітками, заарештували та звинуватили в українському націоналізмі.

«На Закарпатті, як і по всій Україні була радянська влада. Але молодь завжди має більш революційні погляди, тому ми протестували. Мабуть, я не усвідомлював до кінця, що відбувається і не уявляв, які з цього можуть бути наслідки для мене», – згадує Довгович про 1949 рік в Ужгороді.

І додає, що мав би бути більш обережним, адже його батько утік від радянських переслідувань до Чехословаччини ще у 1944 році.

Ми розмовляємо з Левком Довговичем у словацькому місті Кошице, неподалік українського кордону. Тут, разом із дружиною Оленою Сувак, чоловік живе понад тридцять років – займається українським хором та місцевим «Пластом».

Втеча перша

Після суду Довгович потрапив до малолітньої колонії. Там було кілька сотень людей, переважно малолітніх, не політичних в’язнів.

Левко Довгович, Кошице, Словаччина, вересень 2018 року
Левко Довгович, Кошице, Словаччина, вересень 2018 року

Працював на лісопилці, потім слюсарем, аж поки, за відмінне навчання у школі при колонії, не отримав роботу в бібліотеці.

Увесь цей час Довгович планував утечу. Тому протягом 1951–1952 років викопав шестиметровий тунель з-під школи і влітку 1952 року втік.

Хотів дістатися до Фінляндії, чув, що комусь із ГУЛАГу це вдалося.

«У мене було кілька помічників. Вчителька, яка подарувала компас і топографічну мапу та військовий, який втратив ногу під час війни і працював у фізкультурному залі. Він мене перевіз через затоку на материк і я пішов далі пішки», – розповідає Довгович.

Але йти довелося недовго – на п'ятий день малолітнього в'язня спіймали. Хлопця впізнали, коли хотів придбати трохи їжі.

У ті часи, коли з табору тікав звичайний злодій, розшуки організовував начальник табірного пункту, але коли політичний – схема була іншою. На таких в'язнів оголошували всесоюзні розшуки одразу через два дні після втечі.

Ілюстративне фото
Ілюстративне фото

Знову суд, ще десять років таборів і пересилка до табірного пункту в місті Молотовськ.

Після смерті Сталіна усіх малолітніх амністували і Довгович потрапив до Воркути, де працював на шахті №29.

Там, влітку 1953 року, приєднався до Воркутинського повстання, за що знову був засуджений. Цього разу – у Москві.

Прожити із Сибіром

Черговий вирок – розстріл. Левку Довговичу на той час ще немає 18 років і цей факт вкотре рятує його від смерті.

Поруч зі мною були переважно українці. Було велике щастя для нас, що у 1948-му політичних в'язнів розділили від «битовиків»

Суд дає хлопцю десять років каторги і рік суворої в’язниці. Так він опиняється за Байкалом.

«Поруч зі мною були переважно українці. То було велике щастя для нас, що у 1948-му політичних в'язнів розділили від «битовиків», оскільки вважалося, що ми на них ідеологічно погано впливаємо», – каже Довгович.

Левко Довгович впевнений, що в таборах йому завжди щастило і люди навколо берегли його.

Не шкодую, що там був. Я був оточений високоосвіченими людьми, які мене вивели в люди

«Якби мене запитали, як я хотів би прожити своє життя знову, я сказав би, що саме так, як і прожив – із Сибіром», – каже Довгович.

Навесні 1954 року він потрапив у спецтабір №22 Іркутської області, де учасників політичних страйків не змушували працювати.

Так утворився камерний хор із українців, литовців та естонців, а Левко Довгович вперше спробував себе у ролі хормейстра.

Влітку 1954-го майже весь склад хору перевели на лікування у шпиталь табірного пункту №004, біля міста Чуна.

Українська меморіальна дошка на вшанування жертв ГУЛАГу у Воркуті
Українська меморіальна дошка на вшанування жертв ГУЛАГу у Воркуті

Там, після огляду лікарів у Чуні, Левко Довгович дізнається, що має туберкульоз легень.

На третій день після приїзду на зону, дванадцять учасників «камерного хору» із зони №22 зібралися у їдальні, аби обговорити майбутні плани.

Саме тоді дізналися, що у табірному пункті №004 вже є хор, оркестр і драматичний гурток. Тому в’язні вирішили об’єднатися і створити хор із 42-х чоловіків. Довгович згадує про нього зі зворушенням.

«То були чудові співаки! Якби ще хоча б одним таким чоловічим хором заспівати пісню «Закувала та сива зозуля» і можу на сцені вмерти», – каже він.

«Один українець – театр, а два – хор»

У Чуні вчителями Довговича стали відомі музиканти, які також опинилися у таборі – хто на 10, а хто і на 25 років.

Учителем-диригентом був головний диригент Одеського оперного театру Леонід Іщенко, а театрального мистецтва ув’язнених вчив директор й режисер Естонського національного театру в Таллінні Лео Каалміт.

«Каалміт дуже любив працювати з українцями і казав: «Один українець – це театр, а два – це вже хор», – пригадує Довгович.

Перший концерт хору «Карпати» на Академії Тараса Шевченка в Кошицях, березень 1986 року
Перший концерт хору «Карпати» на Академії Тараса Шевченка в Кошицях, березень 1986 року

Щоранку Левко Довгович у таборі грав на кларнеті, але через хворі легені мусив покинути цей інструмент.

Після цього довелося написати листа матері на Закарпаття і попросити надіслати до табору скрипку. Це був єдиний пакунок, який Довгович отримав з дому протягом шести з половиною років у в’язниці.

Свій перший досвід Левко Довгович, як диригент, отримав у березні 1955 року на концерті, присвяченому Тарасу Шевченку. Диригував українським чоловічим хором у супроводі оркестру. Виконували твори Шевченка: «Заповіт», «Реве та стогне», «Думи мої думи», п'єсу «Ох, та не люби двох». А для того, щоб концерт не назвали «націоналістичним», до програми включили п'єсу Чехова «Зловмисник».

У тюремних сорочках не було комірів, легко можна було з них зробити «вишиванку»

«Наші актори були в костюмах, які ми робили самі. У тюремних сорочках не було комірів, легко можна було з них зробити «вишиванку». А той злодій Чехова, який украв гайку з колії, за текстом мав бути босий, але Каалміт одягнув йому лапті – щоб актор не замерз. Після вистави начальник табору каже: «Як то так, що російський мужик у лаптях, а ви, українці, у костюмах і чоботах?» – розповідає Довгович.

Наступного дня запланованої вистави для решти в'язнів не відбулося – начальник наказав вимкнути у таборі електричний струм.

Мистецтво у таборі

Вистави, оркестри і хори були досить звичною річчю у таборах. Довгович зазначає, що керівництво певною мірою підтримувало мистецьку діяльність, оскільки вважали, що так люди мають менше часу на «політичні штучки» – страйки чи голодування.

Натомість Довгович вважає, що це навпаки об’єднувало в’язнів.

У таборах ставили п’єси Івана Котляревського та Марка Кропивницького, а жіночі ролі виконували хлопці-тенори, які співали фальцетом.

В’язні, яким дозволяли ходити біля зони без конвою, купували необхідне полотно для шароварів, жіночих спідниць, а нитки для вишивання сорочок приносили українські переселенці.

Мер міста Кошице вручає Левку Довговичу «Приз мера міста» з нагоди ювілею, 70-річчя – 2005 рік
Мер міста Кошице вручає Левку Довговичу «Приз мера міста» з нагоди ювілею, 70-річчя – 2005 рік

Довгович згадує, як у 1955 році на зоні майже сотня українських в'язнів різних національностей і віросповідання відзначали Святий вечір.

«Начальство довідалося в останню хвилину, прийшов заступник начальника табору, але ми спокійно запросили його до столу. Тоді він просто дав наказ, щоб о 22:00 всі були в бараках», – розповідає Довгович.

Того ж року українці наважилися святкували у таборі і Водохрещення.

На дворі ГУЛАГу хлопці зі снігу зробили хрест, полили його водою, один художник вирізав Розп’яття Хрестове

«Священик Воробкевич із Волині відправив службу. Але це не минуло для нас просто так. Вночі, при температурі -40, нас, на півроздягнених, взяли на відкриті вантажні машини і завезли до в'язниці, де ми кілька днів просиділи у карцері», – каже чоловік.

Левко Довгович повернувся до України у 1956 році – дозволили звільнитися на поруки рідних.

Сорок років радянського паспорта

Через сім місяців після повернення до Ужгорода, Довгович знову тікає. Цього разу напівлегально до Чехословаччини.

Хлопцю допоміг начальник міграційної служби в Ужгороді. За кілька місяців до цього родина Довговича вже подала документи на виїзд за кордон і КДБ дала довідку, що не має до них застережень. Чиновник додав Левка до справи його родини і так він отримав закордонний паспорт.

У 1964 році Левко Довгович думав повернутися на Закарпаття, бував там із Піддуклянським Українським народним ансамблем.

«Але люди змінилися і я опинився у вакуумі. В Чехословаччині не звик, а в Україні відвик. Жоден емігрант не може сказати, що не мав ніколи такого відчуття», – каже Довгович.

Однак, життя у Чехословаччині також не було простим. Коли через п’ять років Довгович просив чехословацьке громадянства, йому відмовили і наступні 40 років чоловік жив із радянським паспортом.

Український хор «Карпати» на фестивалі в селі Камйонка
Український хор «Карпати» на фестивалі в селі Камйонка

«Українці у Пряшеві вважали мене за агента КДБ, а коли довідалися, що я був на Сибіру давали характеристику українського буржуазного націоналіста», – згадує чоловік.

Оселившись у місті Дєчін, Довгович двічі на тиждень їздив до Праги на репетиції українського хору, а у 1968 році в Пряшеві з’явився ансамбль «Весна», а паралельно молодіжний драматичний колектив та український хор «Ластівка».

У 1971-му, коли Левко Довгович працював у Культурному союзі українських трудящих, його звільнили, мовляв, виховує молодь у націоналістичному дусі. Далі було 15 років на будівництві, аж поки у 1985-у Довговичу дозволили працювати і він заснував український хор «Карпати».

Хор сеньйорів

«Карпати» у словацькому Кошице знають. Представники місцевої влади ходять на їхні концерти та називають найкращими.

У хорі, крім українців, співає і багато словаків, і навіть один угорець. У репертуарі – понад 70 пісень, щороку його оновлюють.

У Кошице немає української школи, а у словацьких навчальних закладах – української не вивчають.

Однак, мову передають у родинах та на пластових таборах, які вже 27 років організує Левко Довгович зі своєю дружиною.

Хормейстр Світлана Мартинюк, яка понад 20 років тому приїхала до Кошице з України, каже, що словацькі українці не часто долучаються до культурного життя.

«Левко Довгович тримає український світ тут, у Кошице. Хотілося би нових співаків, але їх немає. Людей засмоктують проблеми, робота, влаштування життя», – розповідає Світлана Мартинюк.

Левко Довгович з дружиною Оленою Сувак, Кошице, Словаччина, вересень 2018 року
Левко Довгович з дружиною Оленою Сувак, Кошице, Словаччина, вересень 2018 року

Її слова підтверджує і Довгович.

«Зараз у нас хор сеньйорів, не маю басів, повмирали. Тому оновлюємо репертуар не часто. Але й професійні хори виступають із переважно однаковими піснями, – зазначає Довгович.

Протягом 33 років існування «Карпати» дали понад 500 концертів у різних країнах Європи.

Скрипку, на якій Левко Довгович учився грати у сталінському таборі, він зберігає досі. Саме з нею син Ігор закінчував музичний інститут імені Миколи Лисенка у Львові. Ігор працює диригентом у Кошицькому державному театрі опери й балету, керує молодіжним оркестром «Музика Ювеналіс», із яким часто хор «Карпати» виступають разом.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG