Доступність посилання

ТОП новини
25 Травень 2019, Київ 08:46

Доброволець: «У військкоматі мені сказали, що я старий для армії, ще й п’ятеро онуків маю»


Олександр Ушинський, дослідник Голодомору, боєць ДУК

Олександр «Росич» Ушинський очолює громадську Асоціацію дослідників Голодоморів в Україні. У 1988 році в селі Таргані, що на Київщині, з його ініціативи встановлений перший в Україні пам’ятник жертвам Великого Голоду 1932–33 років. У 2014 році Ушинський пішов добровольцем боронити Україну на схід, де бойові дії тривають і досі, оскільки був упевнений: вмотивовані, патріотичні, з військовим досвідом бійці мають бути першими на полі бою, щоб дати відсіч противникові. Адже росіяни, які воюють проти України або цю війну підтримують, є нащадками тих, хто убив шляхом Голодомору кілька мільйонів українців, зазначив Олександр Ушинський в інтерв'ю для Радіо Свобода.

– Я розумів, що через військкомат навряд чи потраплю до армії, так і сталось: там сказали мені, що я старий для армії, ще й п’ятеро онуків маю. А я вдома сидіти, склавши руки, не хотів, та ще і зять молодий, багатодітний тато. Я йому і сказав сидіти вдома, дітей виховувати. А я – людина немолода, маю досвід, бо служив у Радянській армії ще, на флоті. Тож зброю знаю, як нею користуватись – також знаю. Коли у військкоматі трапився «облом», я згадав про «Правий сектор», який пам’ятав з Майдану, там патріотичні, бойовиті хлопці були. До того ж, «Правий сектор» одним з перших сформував добровольчий батальйон. У Добровольчий український корпус (ДУК – Правий сектор) я і пішов, то була весна 2014 року.

Олександр Ушинський на позиції у зоні бойових дій
Олександр Ушинський на позиції у зоні бойових дій

Ви проходили якісь вишколи, перш ніж їхати на передову?

– Я відразу на базу у Велику Михайлівку (Дніпропетровська область) потрапив, мене ніхто й не питав, чи я зброєю володію. Мабуть, вирішили, що раз я до них прийшов, то військову справу знаю. Спитали лише, чи я знаю зброю, і я ствердно відповів. Прізвища у ДУК не питали, спитали лишень, як записувати, я назвався «Росичем», бо народився на березі річки Рось у селі Надросівка. З бази вже і на передову поїхав: брали Карлівку, звідти потрапили у Піски. І так закрутилось усе. Перша моя зброя на передовій – це кулемет «Максим» 1943 року випуску, прицільна дальність стрільби 850 метрів. Я з того кулемету цілив по злітно-посадковій смузі Донецького аеропорту – я один з тих «кіборгів», хто лишився живим після падіння летовища…

Ви пам’ятаєте, коли та в яких населених пунктах брали участь у бойових діях?

– Якщо коротко говорити про мій воєнний період життя, то це виглядатиме наступним чином: я встиг повоювати у складі 2-ї штурмової роти 5-го батальйону ДУК («Правий сектор») під командуванням друга «Барса». Брав участь у боях у селах Піски, Тоненьке, Водяне, проривався з побратимами до старого терміналу Донецького аеропорту. Тимчасово вибув з лав ДУК 16 січня 2015 року, коли отримав тяжку контузію, але вже у квітні 2015 року повернувся до своїх побратимів у Піски. Ми тримали оборону на позиціях «Земля – Дельфінарій», «Пушка», «Сауна». Із 14 травня 2015 року до 10 лютого 2017 року я служив офіцером 131-го окремого розвідувального батальйону.

Чим займаєтесь, повернувшись у мирне життя?

– Далі досліджую історію Голодомору 1932-1933 років. Бачите, усе більше держав визнають, що то був справжній геноцид. Ця тема буквально увійшла у моє життя більш як тридцять років тому.

Тема Голодомору буквально увійшла у моє життя більш як тридцять років тому

У середині 1980-х років я був обраний головою сільради і вирішив, серед іншого, облаштувати місцевий цвинтар. В одному із закутків кладовища побачив чи то яму, чи то впадину землі, куди люди скидали сміття. Я запитав у бабусі, котра недалеко звідти порпалась у себе на городі, що то за яма дивна. А вона мені злякано відповідає: «Синку, мовчи! Там під час голодовки (так Голодомор тоді старі люди називали) була траншея, у неї скидали тіла померлих, щоранку привозили померлих страшною смертю селян, цілими родинами – і скидали. І потім на них інших складали. А ця земелька просіла вже, зогнили їхні кісточки». У мене волосся дибки стало від жаху. І я вирішив дослідити, що ж тут відбувалось у роки Великого Голоду.

Хто допомагав вам?

– Самі селяни і допомогли: кілька селянок (Олександра Овдіюк та Аліса Масло) ходили по хатах і розпитували людей, хто з їхніх рідних тоді помер, записували все у зошит. Пізніше я порахував, що у селищі Таргані близько півтисячі людей померли, серед них і кілька десятків діточок – немовлят, малеча дошкільного віку. Одного дня збагнув, що ще трохи часу мине – і з життя підуть свідки тієї страшної трагедії, і поступово пам’ять «зітре» інформацію про той злочин-геноцид. Я прийшов до голови колгоспу, йому 25 років виповнилось (а мені – 27), і сказав, що хочу впорядкувати місце, де лежать померлі від голоду селяни. Голова колгоспу не відмовив, і незабаром ми на місцевому цвинтарі спорудили три символічні могили, а згодом там же встановили дерев’яний хрест.

Меморіал жертвам Голодомору у Києві
Меморіал жертвам Голодомору у Києві

А як пам’ятник встановили?

– Звернувся по допомогу до сільського умільця Миколи Микитенка – автора сільського пам’ятника воїнам Другої світової війни. Виявилось, що у його родині з шести його братиків і сестричок четверо померли від голоду і що йому ця трагедія муляє ціле життя. От з ним ми і звели пам’ятник: жінка з хрестом. Ставити пам’ятник довелось вночі, це зробив кранівник Василь Михайлюк – а вже за кілька годин західні «голоси» («Голос Америки», ВВС) повідомили, що на Київщині звели перший в Україні пам’ятник жертвам Голодомору. Мене зняли з посади, допитували у СБУ, але за мене вступились дисиденти, українська діаспора, та і часи змінювались, то вже був 1988 рік.

– На вашу думку, наскільки сильно Голодомор вплинув на, сказати б, «історичну пам’ять» українців?

Чимало на Донбасі і патріотів України, з ними мене звела моя воєнна доля

– І на історичну пам’ять вплинув, і на демографію, і на етнічний склад населення. Дивіться, на сьогодні відомо, що найбільше геноцидний голод «пройшов» центром і сходом України. На Донбасі були села, де померли абсолютно усі мешканці, всі до одного. У 1934 році за наказом Йосипа Сталіна у донбаські спорожнілі села завезли понад 230 ешелонів з «російськомовними» людьми – вони зайняли ті хати, які ще зберігали тепло убитих голодом господарів.

Ось звідки там дотепер така ненависть до усього українського, хоча чимало на Донбасі і патріотів України, з ними мене звела моя воєнна доля.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG