17 загиблих в тилу угруповання «ЛНР». В кінці квітня вибух метану забрав життя гірників у нещодавно легалізованій бойовиками копанці. Через місяць журналісти спеціального проекту Радіо Свобода «Донбас.Реалії» побували в колишньому шахтарському селищі – поруч із місцем трагедії. Ексклюзивний репортаж з непідконтрольної Україні частини Луганської області.
Міні-шахта «Східкарбон», нині непідконтрольна уряду частина Луганської області. 25 квітня тут стався вибух метану. Завали розбирали два дні, із залученням російських рятувальників. Але нікого з 17 шахтарів робочої зміни врятувати не вдалося.
«Надалі, звичайно ж, ми будемо проводити розгляд з цього питання. Хто винен, і якщо такі знайдуться, вони будуть покарані», – заявив ватажок угруповання «ЛНР» Леонід Пасічник.
Пасічник лукавить: міні-шахту «Східкарбон», фактично, звичайну копанку, урочисто запустили наприкінці минулого року – в рамках його особистої виборчої кампанії.
«Міні-шахта практично нічим не відрізняється від звичайних шахт. Відмінність тільки в тому, що на шахті відсутні потужні стаціонарні установки», – зазначив під час запуску копанки її «директор» Андрій Кононенко.
На міні-шахті не дотримувалися норм безпеки. А після трагедії вибухонебезпечну копанку просто закинули.
Як живуть шахтарські селища зараз
Через місяць після аварії «Донбас.Реалії» їдуть глибоко в тил угруповання «ЛНР», в шахтарські селища поруч із закритою міні-шахтою «Східкарбон». Колись тут головним місцем роботи було велике вугільне об’єднання – шахта «Сутоган».
«Шахта «Сутоган» – лише одна назва, «працює». Зарплати немає, вугілля немає. Вугілля навіть пенсіонерам немає, не те, що продавати», – розповідає шахтар на пенсії Олександр.
«Я на «Сутогані» потрапив під вибух. Тут вибухи, скрізь одне і те ж. Давай-давай-давай план! Вугілля, премії... Газ пре, його треба зупиняти, треба провітрювати. А люди без зарплати!» – нарікає чоловік.
Колишній шахтар розводить кроликів – на пенсійну допомогу від угруповання «ЛНР» не прогодуватися. Грошей не вистачає навіть на вугілля, щоб опалювати піч. Раніше його роздавали гірникам безкоштовно, тепер норми урізали.
«Не вугілля, а бруд якийсь! Раніше давали шість тонн на рік, а зараз дають – дві триста, якщо я не помиляюся. Навіть двох з половиною тонн немає», – скаржиться Олександр.
Селище буквально стоїть на вугільних пластах. Але тепер колишні шахтарі опалюють помешкання, чим доведеться.
Ще пройде трошки часу і взагалі тут – або повимирають всі, або порозбігаютьсяОлександр
«Було б, звичайно, добре, якби газ провели. Але його ж безкоштовно ніхто не проведе. А ми вже всі посадки по окрузі вирубали! Газ – зараз «заборонено» «законом». А опалювати чим? А деякі не в змозі і вугілля купити навіть! Ще пройде трошки часу і взагалі тут – або повимирають всі, або порозбігаються, або… Ой, що сказати?!» – зауважує колишній шахтар.
Шахтарські селища: що змінилося з 2014 року
Микола Волинко – голова Незалежної профспілки гірників Донбасу. В 2014 році переконував шахтарів не підтримувати так звану «русскую весну». Тепер вважає крах вугільної промисловості регіону – закономірністю.
Я знаю, скільки загинуло шахтарів, цих шахтариків, які пішли воювати проти УкраїниМикола Волинко
«Я знаю, скільки загинуло шахтарів, цих шахтариків, які пішли воювати проти України. А всі думали, що будуть отримувати більшу російську зарплату. А зараз всі ці шахтарі на окупованій території їдуть на заробітки у Воркуту! Без соцпакету! На заробітки їдуть – вони самі себе загнали в цю яму», – зазначає Микола Волинко.
У шахтарських селищах на окупованій території багато будинків – закинуті. На стінах іржавіють супутникові тарілки – як ознака того, що раніше тут був достаток.
«Тут, в селищі, переважно – лише люди похилого віку. А молодь на заробітки виїжджає в основному», – розповідає місцева жителька.
Про трагедію на копанці по сусідству місцеві жителі воліють не говорити. У багатьох досі жалоба.
«Ось у неї син загинув у цій шахті, 37 років», – розповідає жінка про сусідку.
Угрупованню «ЛНР» вигідно видобувати вугілля тільки найпримітивнішим способом, вважає профспілковий лідер.
З копанки – найдешевше вугілля за видобутком. 100 гривень одна тонна виходить. Ну і якщо це все пропускати, як годиться, через лінію фронту, ця тонна вже коштує – 3100», – каже Волинко.
Економлять на всьому – на умовах праці та на зарплатні.
«В середньому десь 12-14 тисяч рублів! Це сміливо ділите на два. Хоча до війни отримували 15-18 тисяч у гривнях! І хто від цього виграв?» – розповідає про зарплати шахтарів в окупації Микола Волинко.
В те, що у рідного селища є шанс на виживання колишній шахтар Олександр не вірить.
– Чи плануєте отримати російське громадянство?
– Так воно добре ніби, всі кинулися... Але якщо подумати: а сенс? Якби нас в Росію прийняли – так. Ну а сенс, отримаю я це громадянство – виїхати на роботу? Це молоді – так, зараз громадянство вони отримають, виїдуть, там осядуть – і все. Тут взагалі одні літні залишаться, не буде кому заробляти нам – пенсії.
На виїзді з села – величезні вітряки. Але плани альтернативного розвитку економіки вмираючого шахтарського краю перекреслила війна.
ДИВІТЬСЯ ПОВНИЙ ВИПУСК ПРОГРАМИ «ДОНБАС.РЕАЛІЇ»:
