Доступність посилання

ТОП новини
16 Вересень 2019, Київ 09:25

Двоє німців намагалися залагодити українсько-російські відносини 100 років тому


Поштова листівка «Мапа України». Видавництво «Вісті з Запоріжжя». Львів, 1910-і роки

Сто років тому останні літні дні – 30–31 серпня 1919 року – видалися для Києва дуже насиченими. До міста увійшли одразу три армії. Із заходу – армія УНР разом з союзною Галицькою армією. Українські війська змусили відступити Червону армію. Між тим, з південного сходу, до Києва невдовзі увійшли російські білогвардійці – підрозділи Збройних сил Півдня Росії чи то денікінці. Подальші події мали великий вплив на перебіг української національно-визвольної боротьби, а також російської громадянської війни.

Про те, що відбувалося в Києві наприкінці літа 1919-го Радіо Свобода спілкувалося із дослідником історії Києва, автором книжки «Два дні з історії Києва» Стефаном Машкевичем.

Історична Свобода
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:20:00 0:00
ЗАВАНТАЖИТИ

– Отже, 30 серпня 1919 року – як Київ зустрів цей день?

– Цього дня до Києва увійшла об’єднана українська армія, яка складалася з Дієвої армії УНР і Галицької армії, під загальним командуванням Петлюри. Тобто в радянській термінології ми їх називали б «петлюрівцями». Увійшли вони до Києва з деякими пригодами. Аби краще зрозуміти контекст цієї події, має сенс повернутися десь на півтора місяці назад, коли об’єдналися Армія УНР з Галицькою армією.

Як відомо, Галицька армія до того воювала у Польщі...

– Не в Польщі, а з поляками радше.

– З поляками на тій території, яку Польща вважала своєю, а ЗУНР – своєю. Але сили були нерівні: з поляками галичани не могли впоратися. Отже, у липні 1919 року сталася подія, відома як «перехід Галицької армії через Збруч». Збруч – це кордон між Західною Україною і тим, що тоді називали Великою чи Наддніпрянською Україною.

Стефан Машкевич
Стефан Машкевич

Власне, Галицька армія шукала порятунку на Великій Україні. Цікаво, що це був такий дещо неочевидний і суперечливий крок. З сучасної точки зору, здавалося б, об’єднання двох українських армій, як об’єднання двох половин країни, як Злука – ну що ще може бути природніше, натуральніше? А тоді Галицька армія думала, що їй робити: чи то об’єднатися з Армією УНР, чи то продовжувати воювати проти поляків і, мабуть, здатися їм, чи навіть об’єднатися з російськими білогвардійцями, чи навіть з більшовиками? Було чотири варіанти. Вони обрали той варіант, який, повторюся, для нас зараз виглядає абсолютно природним. Але тоді відносини між УНР і ЗУНР, між двома українськими арміями були непрості. І це, на жаль, виявилося у вирішальний момент, тобто коли ці дві об’єднані армії підійшли до Києва.

Старшини II-го корпусу Української Галицької армії (УГА). Стрий, 1919 рік
Старшини II-го корпусу Української Галицької армії (УГА). Стрий, 1919 рік

Навіть до того, як вони підійшли до Києва, Галицька армія трохи бунтувала проти Петлюри – їм не подобалося, що Петлюра не військовий за фахом, вони не вважали його здібним воєначальником. Тому там були дещо нетривіальні моменти. І саме з причини цього тертя між двома половинками армії вони затрималися. Якби вони діяли злагоджено, то підійшли б до Києва на тиждень, плюс-мінус раніше. Тоді, як то кажуть, історія пішла б іншим шляхом. А тут – тільки вони досягли Києва 30 серпня, з іншого боку – з-за Дніпра – до Києва вже наближалися білогвардійці. І тут, на жаль, українці зробили ще одну помилку вже у самому Києві. Замість опанувати Київ, закріпитися, заволодіти мостами і виставити на них охорону, вони почали готуватися до параду!

Мапа України із книжки Лонгина Цегельського «Русь – Україна а Московщина – Росія: історично-політична розвідка: з картою України», виданої в Царгороді в 1916 році
Мапа України із книжки Лонгина Цегельського «Русь – Україна а Московщина – Росія: історично-політична розвідка: з картою України», виданої в Царгороді в 1916 році

– Парад – це дуже важлива для нас тема. Ми досі це знаємо.

– Парад – це наше все! 31 серпня вранці мав відбутися парад з приводу визволення Києва.

Українська робітнича сотня УГА вишикувана до походу
Українська робітнича сотня УГА вишикувана до походу

А те, що білогвардійці саме вранці 31 серпня почали переходити мости, якось залишилося поза увагою.

– Тобто, українські війська могли би зупинити просування білогвардійців, просто поставивши кулемети на мостах?

– Могли би чи не могли би…

– До речі, скільки тоді було мостів у Києві?

– Мостів у Києві було чотири.

– Не так багато сил, мабуть, треба, щоб опанувати чотири мости?

– Не так і багато. Вони точно могли б зупинити білогвардійців. Це, як ви любите висловлюватися, «якбитологія».

– Так, мій улюблений жанр.

– Могло бути, а могло і не бути. Але, принаймні, якісь політичні бонуси чи то кращу позицію на подальших перемовинах, про які ми зараз будемо говорити, могли б отримати. Але так сталося.

Будівля Київської міської думи, 1919 рік
Будівля Київської міської думи, 1919 рік

– Армія УНР, Галицька армія і білогвардійці мали спільного ворога – більшовиків, Червону армію. Як на цей момент складалися відносини між українцями і білогвардійцями?

– Відносини між українцями і білогвардійцями були, як ми зараз сказали б, асиметричними. І асиметричними не на користь українців. Українці вважали, тому що у них насправді був спільний ворог, що якось порозуміються з білогвардійцями. І по українській армії діяв наказ не стріляти в білогвардійців. А білогвардійці такими «дрібницями» себе не обтяжували. Якщо треба було, з військової точки зору, стріляти, то вони стріляли. І українці були за рахунок цьому у програшному стані.

– Це і в Галицькій армії, і в Армії УНР така була ситуація?

– Так. Насправді цей наказ віддав Петлюра. Галичанам це не дуже подобалося. Вони, мабуть, краще розуміли ситуацію чи що, але так було.

– Але вони дисципліновані і наказ виконували.

– Десь так. А Петлюра намагався, сподівався порозумітися з Денікіним. Але з боку Денікіна таких намагань не було у тому сенсі, що Денікін абсолютно не визнавав Україну як щось окреме від Росії. Тому парадигма Денікіна була такою: або ви разом з нами воюєте проти більшовиків, ба більше, переходите під наше командування, звичайно, ні про яку незалежну Україну не йдеться; або ви – наші вороги.

– Такі самі, як і більшовики.

– Так, як і більшовики. Тобто, якщо ви не розділяєте парадигму «єдіной і нєдєлімой Росії», тоді ми – вороги. Ну, так воно й вийшло.

– І от ці армії зустрічаються в Києві. Як розвивалися події? Одні заходять з лівого берега, інші – з правого берега.

– Так. І зустріч відбулася. Де? Звичайно ж, на Майдані! На Думській площі, як вона тоді називалася.

Там стояла міська дума. І українці, які туди дісталися першими, вивісили на будинку думи український прапор. А зранку 31 серпня туди ж підійшли білогвардійці, невеликий загін під командуванням такого собі генерала Штакельберга.

Денікін і члени його Особливої ради
Денікін і члени його Особливої ради

Взагалі Києвом з білогвардійського боку заволодів Полтавський загін під командуванням генерала Бредова, а до Думи підійшов Штакельберг. Він підійшов із російським прапором і запропонував галицькому генералу Кравсу такий компроміс: нехай на думі будуть два прапори – український і російський. Це потім назвали «пятикольоровим компромісом» – триколор російський і двоколор український. І деякий час воно так і було. Здавалося, що досягли компромісу і принаймні не стрілятимуть.

Цікаво, що два німці – остзейський барон Штакельберг із білогвардійського боку і австрієць Кравс – із українського (у нього тато – австрієць, а мама – українка), майже напевно, німецькою мовою вирішували українсько-російські відносини на Майдані в центрі Києва!

Карта країн і населення Європи німецького професора історії Дітріха Шефера, 1918 рік
Карта країн і населення Європи німецького професора історії Дітріха Шефера, 1918 рік
Додаток до карти країн і населення Європи професора Дітріха Шефера, 1918 рік, Німеччина
Додаток до карти країн і населення Європи професора Дітріха Шефера, 1918 рік, Німеччина

– Така цікава історія! Рівно 100 років тому це відбувалося – 31 серпня 1919 року.

Запорожці сказали: «Перед російським прапором парадувати не будемо!». І скинули той російський прапор

– Так. Вони домовилися, що зараз буде, мовляв, такий собі перехідний період. Ось тут поки що повисять два прапори, а там – побачимо.

Але тут в ситуацію втрутилося більш-менш традиційне українське нетерпіння. Був такий полковник Сальський, командувач Запорізького загону. У цей час, коли компроміс народився, він під’їхав зі своїми козаками на Думську площу, побачив російський прапор і заволав: «Що це таке?! Перед російським прапором парадувати не будемо!». Вони ще на парад збиралися, за інерцією. І ось, запорожці сказали: «Перед російським прапором парадувати не будемо!». І скинули той російський прапор. А це вже не сподобалося білогвардійцям – ми ж бо домовилися!

– І тут домовленість так брутально порушується.

– Так. Це треба визнати – домовленість була, але її таки порушили. І білогвардійці почали стріляти.

– Компромісу не вдалося дотриматися – почалося протистояння...

– Почалося збройне протистояння. Тоді генерал Кравс поїхав на Печерськ у будівлю п’ятої гімназії (зараз це транспортний університет на площі Слави) на перемовини до генерала Бредова. Мовляв, у нас же таки спільний ворог, давайте якось розберемося. Генерал Бредов був абсолютно безкомпромісним.

Тоді білогвардійців було десь утричі менше в Києві, ніж українців. Суто військова перевага була на боці українців. Але жорстка і безкомпромісна позиція білогвардійців проти такої аморфної позиції українців – мовляв, не стріляти – ось ця жорсткість перемогла.

Старшини 1-го куреня 6-ї бригади Української Галицької Армії. У першому ряду сидить третій ліворуч Соломон Ляйнберг – колишній командир Жидівського пробоєвого куреня. 17 листопада 1919 року
Старшини 1-го куреня 6-ї бригади Української Галицької Армії. У першому ряду сидить третій ліворуч Соломон Ляйнберг – колишній командир Жидівського пробоєвого куреня. 17 листопада 1919 року

– Очевидно, галичани мали на увазі, що їхній головний ворог – поляки. І вони думали: може, ми з росіянами якось домовимося, щоб звільнити Галичину.

– Це вірно. У них був же ж такий лозунг: «Через Київ на Львів». Їх дійсно більше цікавив Львів. Це природно.

А генерал Бредов тоді на переговорах категорично заявив: «Киев – мать городов русских – никогда не был украинским и не будет!». Така у нього була позиція.

– Так, це відома його фраза. І що цікаво – цей самий генерал Бредов у 1918 році служив в армії Української Держави гетьмана Скоропадського. У 1918 році він український офіцер, а в 1919-му – «Київ ніколи не був українським»!

– Так, було таке. Ну, це як у тому анекдоті – «концепція помінялася».

– І до чого змусили білогвардійці українське командування?

– Білогвардійці змусили українців відступити на один денний перехід від Києва, десь на 25-30 кілометрів. Українці зупинилися приблизно в районі Василькова. І так сталося те, що в українській історіографії відомо, як «Київська катастрофа». Ну, а білогвардійці називали це «Визволенням Києва».

– А чому, власне, «катастрофа»? Відступ такі катастрофічні наслідки мав?

– Ні, не можна сказати, що сам по собі відступ мав катастрофічні наслідки, радше – психологічні. Для наддніпрянців це була столиця. Для галичан це була хоча і не дуже столиця, але важливий психологічний момент, таке собі підбадьорювання. І коли вони не втримали Київ, хоча, здавалося, він вже у них у руках, це стало психологічним стресом.

Симон Пелюра
Симон Пелюра

І треба зауважити, що цей стрес поглибив протиріччя між двома половинками української армії. Почалися взаємні обвинувачення. Петлюра обвинувачував галичан у тому, що вони не втримали Київ, що вони здалися якомусь там російському генералу. Галичани обвинувачували Петлюру – і небезпідставно – у наказі «Не стріляти». Мовляв, ми ж виконували ваш наказ – що ви хочете від нас?

Відносини між ними погіршилися, і в підсумку це призвело до того, що у листопаді того ж 1919 року Українська Галицька армія перейшла на бік Денікіна, під командування білогвардійців. Денікін пообіцяв, що не буде їх використовувати проти українців, власне, проти Петлюри. Але, хоч би там як, з української точки зору, це, звичайно, була зрада. З галицької точки зору, це був прагматичний крок.

– Що цікаво: 100 років тому галичанам було простіше домовитися з росіянами, ніж з поляками.

– Це так. І насправді, зрозуміло чому. Тому що галичани з росіянами тоді не ділили територію. А з поляками вони не могли домовитися, бо поляки претендували на їхню територію.

Диктатор ЗУНР Євген Петрушевич та генерал Мирон Тарнавський в щтабі ІІ корпусу Галицької армії. Бердичів, жовтень 1919 рік
Диктатор ЗУНР Євген Петрушевич та генерал Мирон Тарнавський в щтабі ІІ корпусу Галицької армії. Бердичів, жовтень 1919 рік

– Щось кардинально змінилося за 100 років, а щось, як, наприклад, тема парадів, досі лишається.

– Є така тема.

– Щодо подальшого конфлікту, здається, що білогвардійців таке легке здобуття Києва надихнуло, щоб і далі з українцями конфліктувати.

– Надихнуло. Хоча, чесно кажучи, для білогвардійців взяття Києва було такою бічною операцією. Вони були націлені насамперед на Москву. Взявши Київ, вони здебільшого прикривали фланг. Але їхня, скажімо так, антиукраїнська позиція посилилася, бо вони укріпилися у вірі в те, що Київ «никогда не был украинским и не будет».

Нестор Махно
Нестор Махно

Заради справедливості зазначимо, що дехто з білогвардійців вже в той момент не дуже вірив у загальний успіх, зокрема, в успіх Київської операції. Був такий Михайло Цимерман, діяч загону Бредова, який написав брошуру «Взяття Києва Добровольчою армією», але його колега нарадив йому тут-таки приступити до написання іншої брошури «Віддання Києва Добровольчою армією».

– А чого ж так?

– Вони розуміли, що позиції їх тут не дуже міцні.

– Мені здається, що для білогвардійців це була піррова перемога, бо українці тоді фактично уклали перемир’я з більшовиками і почали війну проти білогвардійців. Може, не було формального перемир’я з більшовиками, але фактично бої в районі Коростеня-Житомира припинилися, а бої почалися...

– Так-так. Тоді розгорілося те, що ми зараз називаємо українсько-білогвардійською війною. Взагалі, якщо у вас є спільний противник, треба якось домовлятися. Бо якщо є спільний противник, а ви ще воюєте між собою, нічого хорошого з цього не вийде.

– А головне – Петлюра підтримав Махна, який вдарив білогвардійцям у тил.

– І таке було, але це вже трохи інша історія.

– Коли білогвардійці вже потім осмислювали свою поразку, то до якого висновку дійшли в цій історії?

– Не думаю, що вони приділяли якесь велике значення саме Києву. Знову ж таки, вони більше переймалися Курськом, Орлом і Москвою. Хоча один із білогвардійських діячів сказав потім: «Бьют кулаком, а не растопыренными пальцами». Ось це відволікання на Київ з московського напрямку було якоюсь мірою «розчепірюванням пальців».

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

Карта 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. „Свобода”, орґану Українського Нар. Союза в Америцї». Масштаб 1:2580000. Формат мапи 85x52 см. (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)
Карта 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. „Свобода”, орґану Українського Нар. Союза в Америцї». Масштаб 1:2580000. Формат мапи 85x52 см. (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)

100 років Соборності України: об’єднана держава опинилася у стані війни на два фронти

Паризька мирна конференція 1919 року: на мапі України були Крим і Кубань

Гібридна війна 100 років тому: перемогу більшовиків у війні проти УНР забезпечила агітація

Кубань – це Україна: Київ повертає країні національну пам’ять

Синьо-жовті стяги над морем. До 100-річчя українського Чорноморського флоту

  • 16x9 Image

    Дмитро Шурхало

    Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG