Доступність посилання

ТОП новини
15 Вересень 2019, Київ 08:31

«Буду льотчиком, як і батько». Як у Київському військовому ліцеї живе перший взвод дівчат


Дехто з них все життя мріяв про військову службу, а хтось ще не до кінця розуміє, куди потрапив

«Я мрію стати військовим вертолітником, як мої батько і дідусь», посміхаючись, каже 15-річна Ліна Назіпова. Дівчина з глибокими блакитними очима і світлим волоссям – одна з 20 ліцеїсток, які першими в історії вступили до Київського військового ліцею імені Івана Богуна (КВЛ). Десятикласниці, самі того не розуміючи, зробили неабиякий прорив у військовій освіті: якщо «експеримент» буде вдалим, у КВЛ й надалі будуть набирати ліцеїстів обох статей. Дівчата матимуть, принаймні, змогу отримати генеральські погони, а в армії нарешті визнають, що жінки можуть бути командирами на бойових посадах.

Радіо Донбас.Реалії побувало у військовому ліцеї напередодні 1 вересня. Це – історія про мрії і про те, як ветеранка війни на Донбасі взялася виховати офіцерами дівчат першого взводу четвертої роти КВЛ.

«Пані молодший лейтенант, дозвольте звернутися! За вашим наказом, доповідаю: перший взвод четвертої роти до шикування готовий у складі 19 ліцеїсток», – мов кулемет, відточує одна з 10-класниць КВЛ. Дівчина віддає честь своєму командиру, офіцеру-вихователю Юлії Микитенко, і з рівною спиною повертається назад у стрій.

Ще декілька років тому молодший лейтенант Микитенко не уявляла, що переведеться з бойового підрозділу у КВЛ. 24-річна офіцер, яку візуально насправді легко сплутати з ліцеїстками, повернулася додому у Київ після того, як у лютому 2018 року у бою на Світлодарській дузі загинув її чоловік, розвідник 25-го тербату «Київська Русь», 54 ОМБр Ілля Сербин.

Молодший лейтенант Юлія Микитенко вірить, що жінки можуть і мають бути бойовими командирами
Молодший лейтенант Юлія Микитенко вірить, що жінки можуть і мають бути бойовими командирами

«Мені, – розповідає Юлія, – тоді дали 10 діб відпустки за сімейними обставинами. У ліцеї працювала моя мама, тут вчився брат. Мені давно пропонували перевестися, але я відмовлялася. Вже після трагедії усвідомила, що не потягну далі посаду командира розвідвзводу, і почала процедуру переводу».

Шлях від бойового до штабного офіцера, попри обставини, став для молодшого лейтенанта ще тим випробуванням. Клопотання про її переведення з батальйону декілька разів «завертало» військове командування. Офіцер-вихователь зізнається: все, врешті, вдалося тільки завдяки особистим зверненням командира роти майора Олега Макітренка та начальника ліцею – Героя України, генерал-майора Ігоря Гордійчука. Його, офіцера-легенду, який дивом вижив після важкого поранення у боях за Савур-Могилу, у КВЛ дуже цінують і поважають. Генерал із позивним «Сумрак» зробив «велику чистку» викладацького складу, почав розбиратися із землею КВЛ, яку раніше передали під забудову, і пішов, як кажуть у ліцеї, на «експеримент» – вперше в історії дозволив набрати у «Богуна» взвод дівчат.

Чи всі 20 розуміють, куди потрапили? Ні, звісно, ні. Аармія – це дуже непросто.
Юлія Микитенко

«Чи всі 20 розуміють, куди потрапили? – риторично запитує Юлія. – Ні, звісно, ні. Тут є дівчата, які, на мій погляд, ще можуть сказати: «Вибачте, ми не були до такого готові». І ніхто не засудить їх: армія – це дуже непросто. Разом із цим, у ліцей вступили дівчата, які все свідоме життя мріяли стати військовими. Вони вмотивовані, знають, чого хочуть, і куди вступатимуть далі. Загалом щодо першого взводу четвертої роти КВЛ ми не робимо чітких прогнозів: 3 вересня вони їдуть на полігон, а 14 жовтня будуть складати присягу ліцеїста – тоді й побачимо, хто справді хоче бути офіцером, а хто – ні».

Взвод дівчат став окремим класом: 20 ліцеїсток живуть у новій казармі, що розрахована на 50 місць. На відміну від хлопців, у них є два, а не один, бойлери, сушарка для білизни і біде. Все інше в умовах проживання – однакове.

Ліцеїстки живуть у новій казармі
Ліцеїстки живуть у новій казармі

Однією з ідей «експерименту» із взводом дівчат є реальна інтеграція жінок-командирів у військове середовище чоловіків, тому ліцеїстки будуть перетинатися зі хлопцями з інших взводів, наприклад, на стройовій підготовці та вечірній прогулянці.

Дозволите раз сприйняти себе як «якусь дівчинку», а не як ліцеїстку у такій самій формі, – назавжди залишитеся тією просто «якоюсь дівчинкою
Юлія Микитенко

«Але, – підкреслює молодший лейтенант, – ми, все ж, проводимо роботу з роз’ясненнями щодо взаємин між двома статями. Ніхто не проти дружби, але дівчатам я кажу відверто: «Дозволите раз сприйняти себе як «якусь дівчинку», а не як ліцеїстку у такій самій формі, – назавжди залишитеся тією просто «якоюсь дівчинкою».

«Я підбігла і потекли сльози»

У просторих коридорах ліцею, на плацу і на шикуванні побачити дівчат, які виросли у родинах військових, можна без особливих навичок та знань. Ось хтось із ліцеїсток в строю якось «надто професійно» крокує, а ось уже і на мої запитання дівчата чітко й в один голос відповідають: «Так точно!».

Ліні Назіповій з Вінниці – 15. І вона якраз, – одна з тих, хто був готовий до армії, здається, ще з пелюшок. Мама дівчини – прапорщик, батько – майор, а дідусь – полковник.

Ліна Назіпова чекала з війни батька-вертолітника. Ліцеїстка мріє піти його шляхом і хоче стати льотчицею
Ліна Назіпова чекала з війни батька-вертолітника. Ліцеїстка мріє піти його шляхом і хоче стати льотчицею

Впевнена на плацу дівчина відверто нервує, спілкуючись із журналістом. Вона заломлює пальці і намагається приборкати волосся, що підступно вибивається із зав’язаного пучка. Особливо важко Ліні даються розповіді про батька – він пішов на війну добровольцем, коли дівчині було усього 9 років:

Я прийшла зі школи, а тато уже був удома – побачив мене, я підбігла і… І потекли сльози
Ліза Назіпова

«Весною 2014-го мама й тато почали довго затримуватися на роботі. А потім тато взагалі поїхав. Перші день і ніч без нього були важкими – я просто раніше не знала, як це, коли батька немає поруч. Пам’ятаю ще, як він уперше приїхав у відпустку: я прийшла зі школи, а тато уже був удома – побачив мене, я підбігла і… І потекли сльози».

Зараз тато й дідусь Ліни на пенсії, а раніше обидва служили вертолітниками. Ще до вступу у КВЛ дівчина вирішила піти їхніми стопами – каже, мріє теж стати військовим льотчиком.

Аполінарія, тато і діти

На відміну від Ліни, її ровесниця Аполінарія Іванова не увібрала любов до війська із молоком матері. Дівчина виросла у родині психологів, теж колись мріяла продовжити справу батька, але у неї вдома почалася війна. Сєвєродонецьк Луганської області, звідки родом ліцеїстка, досить швидко звільнили українські військові. Але «присмак війни» все ж наклав на дівчину свій відбиток:

Батько казав: «Ми – українці, нам не треба ніякої іншої країни. Якщо тут встановлять щось інше – поїдемо»
Аполінарія Іванова

«Мої батьки одразу були проти так званих «ЛДНР». Вони не приховували від мене, що у місті й країні щось відбувається. Одного разу я чула, як батько казав: «Ми – українці, нам не треба ніякої іншої країни. Якщо тут встановлять щось інше – поїдемо». Власне, у 2014-му так і вийшло – мама залишилася глядіти бабусю, а ми з батьком і сестрою виїхали під Київ».

15-річна Аполінарія Іванова готувалася до вступу в КВЛ із 2014 року: дівчина їздила у патріотичні військові табори для дітей
15-річна Аполінарія Іванова готувалася до вступу в КВЛ із 2014 року: дівчина їздила у патріотичні військові табори для дітей

Коли Аполінарія говорить про оце «виїхали» – у неї ходять жили і зникає усмішка. Виявляється, батько дівчини не просто вивіз у безпечне місце своїх дітей – він забирав з бойових дій чужу малечу й вивозив у табір з палатками в лісі під Димером Київської області.

Пам’ятаю, як ми проїжджали місто Рубіжне, Лисичанськ, і бачили, наприклад, як горіла колона БТРів
Аполінарія Іванова

«Батько, – розповідає дівчина, – потім працював із дітьми, які постраждали під час бойових дій. Я не постраждала, але пам’ятаю, як ми проїжджали місто Рубіжне, Лисичанськ, і бачили, наприклад, як горіла колона БТРів».

Стати військовою Аполінарія вирішила в 11 років. Цю історію ліцеїстка згадує набагато жвавіше, ніж події, коли російські гібридні сили вивісили у Сєвєродонецьку прапори так званих «ЛДНР». У табір, куди тато дівчини звозив з Донбасу малечу, якось приїхали військові. В одній з програм психологічної реабілітації учасників бойових дій була передбачена робота з дітьми: ветерани влаштовували у таборі змагання, згадували власне дитинство і розповідали, як жили на війні.

«Тоді, – підсумовує ліцеїстка, – я й усвідомила, що хочу бути військовою. Батьки підтримали мене і почали відправляти у патріотичні табори: там були нічні рейди, нас вчили тактиці бою, розборці-зборці автомата. Це допомогло мені визначитися з майбутньою військовою спеціальністю. Я хочу бути розвідником! Вступатиму в одну із «сухопуток» і планую власним прикладом довести, що дівчата також можуть бути бойовими командирами».

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG