Відео з архіву Ярослава Кендзьора (народного депутата України шести скликань, учасника дисидентського руху в УРСР)
4 вересня минають 34-і роковини від дня загибелі видатного українського поета, дисидента Василя Стуса, який у 1985 році пішов з життя у карцері в таборі на Уралі. За офіційною версію – «зупинка серця», проте друзі-політв’язні кажуть: це була розправа радянського режиму. Радіо Свобода згадує промову дисидента Василя Овсієнка на першому з’їзді Народного руху України у вересні 1989 року, на якому він публічно закликав перепоховати трьох політв'язнів – Василя Стуса, Юрія Литвина та Олексу Тихого – в Україні. Зрештою це сталося у листопаді 1989 року і стало важливою подією новітньої української історії.
1989 рік. Під час промови на першому з’їзді Народного руху України дисидент ВасильОвсієнко тримає в руках ключі.
«Шановні делегати і гості. Оце в руках у мене ключі від тюрми. Ключі від тієї тюрми, в котрій зовсім недавно сидів я – особливо небезпечний державний злочинець і рецидивіст, Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, присутній тут Сокольський й Горбань. Я ці ключі не викрав, я їх підібрав щойно першого вересня в напіврозваленому приміщенні цієї тюрми. Там скоро має бути корівник. Слава Богу, там буде корівник, а не політв’язні. І дай Боже, щоб ці ключі тільки були в музеях, а не в когось в руках», – сказав Овсієнко.
Ключ №3 від камери Стуса у таборі ВС-389/36 у селі Кучино на Середньому Уралі, де він відбував покарання і помер.
«Це «учреждение» ВС-389/36 у Кучино Пермської області, Часовський район. «Найгуманніший» в світі радянський закон забороняє, щоб родичі мали право, мали можливість перевести тлінні рештки померлих в ув’язненні їхніх родичів. Як ви знаєте, у тій тюрмі були доведені до смертельного стану Валерій Марченко, Юрій Литвин, Олекса Тихий», – нагадав Овсієнко і уточнив, що мати Марченка змогла домогтися і перевезти, й поховати сина під Києвом.
Активна робота щодо перепоховання в Україні загиблих у радянських тюрмах українських діячів Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого почалася у 1989 році.
«А тлінні рештки в’язнів сумління Олекси Тихого, Юрія Литвина і Василя Стуса донині залишаються під арештом. Хто звільнився, той вже вдома. Хто помер, той нині ще ув’язнений. Однак родичі Олекси Тихого, Юрія Литвина і Василя Стуса таки домоглися дозволу перевезти їхні тлінні рештки, поховати в Україні на кладовищі. Ми зібралися, Товариство репресованих, «Меморіал», Народний рух, Гельсінська спілка, спорядили десяток людей, щоб перевезли їх. Одначе за три дні до від’їзду прийшла телеграма з забороною, мовляв, це можливо тільки у зимовий час. Однак туди поїхала знімальна група «Гали-фільму» на чолі зі Станіславом Чернілевським, який створює фільми Василя Стуса. Ми встановили, що ніякого погіршення санітарної обстановки там нема, це все брехня. Натомість стало ясно, що тим чиновникам були зірки із Києва, із Пермі, із Кучино. Певна річ, забороняє хто? Той, хто зацікавлений, той, хто посадив цих людей туди і хто перетворив їхні вироки фактично у смертні», – продовжив Овсієнко, який сидів в одній камері з Василем Стусом.
Радянські закони були такими, що не дозволяли забирати тіла в’язнів до завершення їхнього терміну ув’язнення. Тож певний час Олекса Тихий був похований у Пермі на кладовищі «Северное», а Юрій Литвин і Василь Стус поблизу Кучино, у селі Борисово, під стовпчиками з номерами 7 і 9.
«У 1985 році, коли тлінні рештки Стуса заборонили перевезти на Україну, покликалися навіть на санепідемію. Він помер уже в період перебудови, 4 вересня 1985 року. Зараз знову говорять про якусь епідемію. Так, епідемія є. Це чума. Антиукраїнська чума. І носії цієї чуми сидять отам у Києві в КДБ. Це вони дали вказівку заборонити перевозити тлінні рештки патріотів на Україну. Я пропоную до однієї із наших резолюцій записати: домагаємося повернення рідній землі тлінних решток українських патріотів, що ними засіяні простори Росії. Зокрема, Олекси Тихого, Юрія Литвина і Василя Стуса. Домагаємося цілковитої реабілітації всіх в’язнів сумління, засуджених за вже скасованими статтями Кримінального Кодексу УРСР. А також публічного морального, підкреслюю, осуду організаторів і виконавців тих репресій, які сидять донині в КДБ і ЦК КПУ. Вимагаємо відкрити сейфи КДБ, де донині зберігаються твори репресованих українських митців, зокрема твори Василя Стуса, Юрія Литвина, з метою їх негайної публікації».
Василь Стус, фото під час першого арешту. 1972 рік
Василь Стус народився 6 січня 1938 року. Більшу частину свого життя прожив у Донецьку. Перший раз Стуса заарештували 12 січня 1972 року. У вересні того ж року за «антирадянську агітацію й пропаганду» його засудили на 5 років позбавлення волі і 3 роки заслання. Весь термін ув’язнення перебував у таборі суворого режиму в Мордовії.
Після першого ув’язнення приєднався до Української Гельсінської групи і зрікся радянського громадянства. З травня до вересня 1980 року тривав другий суд над Стусом, якого знову звинувачували в «антирадянській діяльності і пропаганді», йому присудили ще 10 років ув’язнення і 5 років заслання. У ніч із 3 на 4 вересня 1985 року загинув у холодному карцері в таборі на Уралі. За офіційною версію – «зупинка серця», проте друзі-політв’язні кажуть: це була справжня розправа режиму над поетом і людиною, який не піддавався тискові.
Унікальні фото перепоховання Стуса, Литвина і Тихого у 1989 році
1/2518 листопада 1989 року о 20:30 літак із трунами Стуса, Литвина і Тихого приземлився в київському аеропорту «Бориспіль».
Зустрічати їх тоді зібралися сотні людей, які тримали в руках свічки та корогви.
********
На цьому фото, вже 19 листопада, біля Київського національного університету домовину поета Василя Стуса тримають колишні політв’язні. На світлині: Левко Лук'яненко (ліворуч) і Михайло Горинь
Посилання для територій, де сайт Радіо Свобода заблокований
2/25Активна робота щодо перепоховання в Україні загиблих у радянських тюрмах українських діячів Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого почалася у тому ж таки 1989 році. Рідні вели тривалі переговори з владою, а громадськість збирала гроші.
********
На фото домовину поета Василя Стуса тримають колишні політв’язні. На передньому плані: Левко Лук'яненнко (ліворуч) і Михайло Горинь. За Горинем: Олесь Шевченко, В'ячеслав Чорновіл, Іван Кандиба
Посилання для територій, де сайт Радіо Свобода заблокований
3/25Радянські закони були такими, що не дозволяли забирати тіла в’язнів до завершення їхнього терміну ув’язнення. Тож певний час Олекса Тихий був похований у російській Пермі на кладовищі «Сєвєрноє», а Юрій Литвин і Василь Стус поблизу Кучина, в селі Борисові, під стовпчиками з номерами 7 і 9.
Окрім того, ексгумацію забороняли проводити й через нібито загрозу погіршення санітарно-епідемічної ситуації, про що згадує один із організаторів перепоховання, також колишній політв'язень Василь Овсієнко. Врешті-решт вивезення тіл Стуса, Литвина і Тихого на батьківщину таки вдалося домогтися
Посилання для територій, де сайт Радіо Свобода заблокований
4/25Під час багатолюдної ходи в центрі Києва серед великої кількості синьо-жовтих прапорів майорів і великий червоно-чорний стяг. Влада не наважилася перешкодити цьому
Посилання для територій, де сайт Радіо Свобода заблокований
8/25Пізніше труни з тілами Стуса, Литвина і Тихого повезли на Софійську площу, де їх зустрічало дуже багато людей, які, попри острах бути розігнаними силовиками, все одно прийшли провести в останню путь загиблих у радянських тюрмах українських дисидентів.
«Люди ховалися по маленьких вуличках. Як тільки три автобуси з домовинами приїхали, площа раз, і наповнилася. Ми хотіли нести тіла на плечах аж на Байкове. Але КГБісти наполягали, що ні, везти у машинах», – пригадує колишній політв’язень Василь Овсієнко
Посилання для територій, де сайт Радіо Свобода заблокований
11/25Із Софійської площі вирушили до пам’ятника Тарасові Шевченку. А звідти вже домовини несли на руках до Байкового кладовища. Уздовж Володимирської вулиці стояли люди зі свічками
Посилання для територій, де сайт Радіо Свобода заблокований
12/25Чимало хто з учасників жалобної ходи пізніше виступав із промовою. Зокрема, Іван Драч, В’ячеслав Чорновіл, Михайлина Коцюбинська.
А ось як свій тодішній виступ згадує колишній політв’язень Василь Овсієнко: «Я взяв тоді слово: Кого ми ховаємо? Ховаємо «особливо небезпечних рецидивістів». Ось Олекса Тихий відбув 17 років у неволі, Юрко Литвин – 22 роки, Василь Стус – 12 років. За що? За слово істини, за правду»
Посилання для територій, де сайт Радіо Свобода заблокований
13/25А от громадському діячеві Володимирові Шовкошитному, одному зі співорганізаторів перепоховання Стуса, Литвина та Тихого, тоді говорити не дуже хотілося.
«На велелюдному жалобному мітингу на Байковому кладовищі промовляли колишні соратники героїв, я не говорив, розумів: починається політика. Не дуже й хотів говорити… Відчував, що й сам Стус переходить у нову якість – він стає символом незламності українського духу, взірцем жертовного служіння нації, Батьківщині та власному сумлінню. Промовці запалювали серця – чи то людські, чи то свої, – а люди стояли над могилами, в які зараз мали опустити три труни, і кожен думав про своє», – пригадував він
Посилання для територій, де сайт Радіо Свобода заблокований
15/25Учасники церемонії перепоховання підходять до червоного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Несе хрест – активіст УГС Олекса Миколишин
Посилання для територій, де сайт Радіо Свобода заблокований
18/25Використання на перепохованні великої кількості українських синьо-жовтих стягів стало важливим поступом у відновленні українського прапора на українських теренах, забороненого за радянського режиму. До того дня силовики у столиці України намагалися перешкоджати публічному використанню національної символіки
Посилання для територій, де сайт Радіо Свобода заблокований
25/25ЧЕРЕЗ 20 РОКІВ: Три козацькі хрести на могилах Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого. Фото з акції пам’яті у 20-у річницю перепоховання українських дисидентів. Київ, Байкове кладовище, 19 листопада 2009 року
