(Рубрика «Точка зору»)
На початку вересня президент Чехії Мілош Земан прийняв у Празькому Граді, делегацію із семи осіб, що представляють, як сказано в повідомленнях, «інтереси русинів». Зустріч була приурочена сторіччю входження Закарпаття до Чехословацької Республіки (ЧСР). Показово, що ювілейна подія відзначалася не із представниками влади Закарпаття, її культурною чи науковою елітою, а з людьми, чия репутація є доволі сумнівною з різних оглядів. Всі вони відомі агресивними висловлюваннями в бік України та промосковськими симпатіями. Зокрема, православний священник Московського патріархату Димитрій Сидор свого часу був навіть засуджений за сепаратизм, а Іван Данацко – за нелегальне переправлення мігрантів через кордон.
Такий публічний жест президента Чехії ще раз нагадав про ту суперечливу політику, яку проводила Чехословаччина за двадцять років свого панування на Закарпатті. Коли у 1919 році цей край входив до новостворюваної слов’янської держави, її засновники Масарик і Бенеш зобов’язувалися виконати дві головні вимоги закарпатських представників – надати повну самоврядність краю (автономії) та не розбивати етнографічну українську території на різні частини. Обидві обіцянки не були виконані. Автономію надали аж у жовтні 1938 року, коли першій Чехословацька республіці залишилося лічені місяці до загибелі. А терени, населені українцями, були свавільно розділені між Підкарпатською Руссю, Словаччиною та Румунію. Причому назавжди.
Особливо драматичними виявилися останні кілька днів співжиття з чехами в одній державі. Провокативне призначення чеського генерала Прхали в автономний уряд Августина Волошина врешті призвело до кровопролитних міжусобиць в Хусті 14 березня 1939 року , в яких загинули десятки чехів та українців. Чехословацьке військо не стало боронити Закарпаття від угорської окупації і навіть не хотіло надати зброю для його добровільних захисників. Покидали чехи край похапцем та в розпачі, спалюючи документацію і підриваючи боєприпаси. Оці сльози, кров та лайка і стали завершальним актом їхнього двадцятилітньої панування.
Без сумніву, що м’яка чеська колонізація була значним кроком вперед після брутальної мадяризації кінця ХІХ –початку ХХ століття. Освітнє, культурне та господарське життя у міжвоєнну добу помітно зросло. Але в той же час посиленими темпами тривала чехізація краю, в якому чехи займали ключові позиції, хоча вони становили лише кілька відсотків від усього населення. Саме незграбна національна політика і стала смертельним вироком міжвоєнній Чехословаччині.
Нині можна почути деякі ностальгійні зітхання, як добре було під чехами та що треба було з ними жити далі в одній державі. Такі романтичні зітхальники живляться ілюзіями та видають бажане за дійсне. Чехословаччина перестала існувати не через українців, які в ній становили менше від 4% мешканців.
Фіаско «чехословакізму»
Від початку ця держава була приречена на гострі, а той непримиренні національні конфлікти. Непідйомним тягарем для створеної у 1918 році держави стала компактна німецька меншина, чисельність якої сягнула понад три мільйони і котра за величиною була другим народом у ЧСР (кожен четвертий мешканець). Ще однією важкою ношею стали угорці , яких нараховувалося до 800 тисяч, і за кількістю вони випереджали навіть українців. І німецька, і угорська меншини дивилися на Чехословаччину як на «тимчасове непорозуміння» і лише чекали нагоди, аби повернутися до лона своїх національних держав.
Але й не ці дві надзвичайно скрутні обставини визначили швидкий кінець клаптикової держави. Її смерть ховалася в самій концепції Масарика та Бенеша, відомій як «чехословакізм». Себто, що чехи і словаки – не два різні народи, а один. Усе міжвоєнне життя ЧСР минуло під цим патріотичним гаслом, на переписах фігурувало лише визначення «чехословак», а врешті-решт все закінчилося крахом. Упосліджені словаки проголосили у березні 1939 року власну державу, і Чехословаччина завалилася як картковий будинок. Тоді це пояснювалося не природним розвитком національного словацького життя, а впливами агресивної німецької політики.
Однак по війні «чехословакізм» теж став поволі згасати, і незадовго навіть комуністичною владою було проголошено вже два самостійні народи – чехів і словаків. А коли настала демократія у 1989 році, Чехословацька федерація одразу розпалася на дві окремі національні держави. Масариківська ідея «чехословакізму», на якій базувалося створення Чехословаччини 1918 року, виявилася нежиттєздатною. Скориставшись програшем Гітлера у Другій світовій війні, Прага виселила з чеських земель кількамільйонну німецьку меншину, розв’язавши для себе раз і назавжди національне питання на своїх теренах.
Закарпатський «хвіст», який і так був чужорідним елементом і вічним головним болем для Праги, відлетів найпершим у 1945 році, а далі – посипалося все інше. Гарна теорія у мудрій професорській голові пережила свого творця лише на кілька років. (Томаш Гарріг Масарик помер у 1937 році). Чехословаччина рано чи пізно була приречена на розпад, як і Югославія чи СРСР, бо таким є напрям людського поступу. На зміну конфедераціям чи багатонаціональним федераціям приходять національні держави.
І закарпатцям з чехами ніяк не можна було вжитися в одній державі, якщо найближчим словакам така федерація виявилася непотрібною. Тож залишається чеському президенту на сторічний ювілей пити шампанське із закарпатськими сепаратистами-маргіналами, згадуючи поїджену міллю колоніальну велич. А нам дивуватися його недалекоглядності та висловлювати черговий протест проти недолугого втручання у внутрішні справи України.
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Про фашизм на Закарпатті справжній і надуманий
Україна в час війни і Закарпаття як полігон для ворожих спецслужб
