7 вересня президент України Володимир Зеленський під час зустрічі українських моряків та політичних «в’язнів Кремля», яких утримувала Росія, заявив, що буде продовження врегулювання конфлікту на Донбасі. Йшлося про перший етап розведення сил та засобів у Луганській та Донецькій областях.
Після зміни цього року вищого керівництва держави розмови про розведення військ із 2016 року поновилися. Зокрема, це питання, кажуть фахівці, наполегливо просувають перед зустріччю у «нормандському форматі». І уже перший такий крок був зроблений на Луганщині, в Станиці Луганській. Нині там відбуваються роботи з відновлення мосту поблизу КПВВ.
Утім, точок розведення – три. Серед них – Золоте-4, поблизу КПВВ «Золоте». Хоч у Мінську 18 вересня Тристороння контактна група не дійшла згоди щодо остаточних дат розведення, цивільне населення побоюється щонайменше таких думок. Українські військові ж зазначають, що контрольовані Росією сили не мають намірів відходити. Більше того, щоночі намагаються провокувати солдатів прицільним вогнем, підповзають до позицій силовиків, вчиняють диверсії.
«Так, як у нас тут вогнева точка, і ми спостерігаємо, аби ворог близько не підповзав: відбуваються простріли. Ми спостерігаємо далі», – розповідає солдат Збройних сил України Артур. На військовій службі він з 2014 року, як і на війні. Каже, що, як показує практика, при першому маневрі із зайнятих позицій бойовики одразу ж зайдуть на їхнє місце.
На цій ділянці фронту на Луганщині не спостерігається агресивних контактних боїв. Відстані – кілька сотень метрів між двома сторонами. Утім, бійці не виключають, що тактичне становище може змінитися. Утім, свій ймовірний відхід із позицій засуджують.
«Якщо тут розведуть війська, то це буде дуже погано. Місцеві жителі дуже бояться. Ми тільки відійдемо – вони (проросійські сили – ред.) підуть одразу в наступ», – думає військовий Ігор. Серед військових відсутня довіра будь-яким домовленостям щодо врегулювання конфлікту. Крім того, якщо військові й будуть відходити, то за межі населеного пункту. Це означатиме, що 526 людей із Золотого-4 опиняться у так званій «сірій зоні».
«На українській території розведення військ не може бути. Це українська територія. Найдалі, куди можуть піти українські війська – лише вперед. У нас всі люди можуть піднятися для того, аби не відпустити звідси українські війська. Ми станемо поруч з ними, але не відпустимо війська з української території», – розповідає Радіо Свобода місцева жителька й активістка Марина Данилкіна.
«Ось, ви чули, мабуть, нещодавно прозвучало кілька гучних вибухів. Це знову провокація окупантів. Чекають, поки їм дадуть відповідь», – прокоментувала кілька вибухів неподалік нас Данилкіна.
Найбільші побоювання цивільних: розпочнеться безкарність і незаконні самосуди над тими цивільними, які проживали поруч із військовими, підтримували їх. Також люди бояться відсутності влади й комунікацій з нею. У Золотому-4 й так складно із продовольством. Здебільшого у населеному пункті живуть пенсіонери, їхній середній дохід ледь перевалює за 1500 гривень. У той же час, для порівняння, три тонни вугілля у цьому районі (для опалення домівки на зиму) коштує близько 10 тисяч гривень.
Інколи здається, що Золоте живе не завдяки, а попри все. Агломерація шахт, навколо яких вирувало життя до війни, нині фактично відсутня. Найближча робоча шахта, на якій можна отримати хоч якийсь заробіток – за десяток кілометрів від населеного пункту. Інші – або ж закриті, або ж затоплені.
У Золотому – здебільшого пенсіонери. І якщо раніше шахти працювали і забезпечували своїх ветеранів праці пільговим вугіллям, то нині на допомогу чекати вони можуть лише від волонтерів, якщо ті, звісно, не забувають про цих людей.
Людям залишається сподіватися, що все-таки український прапор висітиме у Золотому, а їхні життя, хоч і на війні, та все ж будуть у безпеці.
