Доступність посилання

ТОП новини
13 листопада 2019, Київ 16:39

Ветеранка АТО: «Так працює війна – докорінно змінює людину»


Юлія Кіріллова

Юлія Кіріллова служила у 25-му окремому мотопіхотному батальйоні «Київська Русь» у 2015-2016 роках, повернувшись додому, в Київ, зі сходу України, де п'ятий рік триває війна, стала однією з активісток жіночого ветеранського руху. Цього року Кіріллова успішно пройшла конкурс й отримала стипендію імені Богдана Радченка на навчання у Києво-Могилянській академії на магістерській програмі «Публічне управління та адміністрування». У розмові з кореспонденткою Радіо Свобода Юлія Кіріллова розповіла про війну і про життя після повернення з Донбасу, а також міркує над тим, чим займатиметься після навчання у «Могилянці».

– Найскладніше, найстрашніше на військовій службі було втрачати, бачити, як людина віддає останній подих… Це було дуже страшно.

Після повернення з війни також існують свої страхи й болі

Після повернення з війни також існують свої страхи й болі. Наприклад, важко адаптуватись до мирного життя. Хоча яке воно мирне?

– Тобто?

– Розумієте, в армії ви живете в якійсь своїй «мильній бульці», хоч там і фізично, і морально важко, але ти перебуваєш в оточенні своїх людей, хоч іноді й не зовсім своїх, певний період часу постійно з ними живеш пліч-о-пліч. Але, в принципі, у тебе все стабільно: ти знаєш, хто свої і де є ці свої, і де є ворог, завдань насправді не так і багато.

А повертаєшся сюди – і різко змінюєш ритміку життя, коло свого оточення, коло спілкування. Ти вже не посмієшся над якимись військовими нюансами з людьми, які у війську ніколи не були і про війну з теленовин дізнаються.

– Ви кажете про стрес, з яким пов’язане повернення додому?

– Так. Бо ж навіть якщо з одного міста в інше переїздиш – це стрес, а у випадку повернення з війни накладається посттравматичний стресовий розлад (скорочено ПТСР – ред.), накладається так званий «слід війни». Тому важко адаптуватись, а «посттравма» взагалі може не одразу проявитись, а за певний час.

У когось – нічні кошмари, хтось погано почувається у натовпі, когось лякають гучні звуки чи голоси; ти не можеш нормально спілкуватися з рідними і друзями. А як може людина, котра пройшла війну, змінена війною – змінена докорінно, абсолютно і повністю, бо так війна працює, – спілкуватися з тими, хто цього не переживав і лишився таким, яким був раніше?

– Ви стикалися з такими ситуаціями?

– Іноді чую: «Чоловік повернувся з війни і зовсім мене не розуміє, треба щось з ним робити». Та що ти можеш зробити з людиною, повністю зміненою війною?! Ти вже ніколи не повернеш «старого», «довоєнного» чоловіка, краще спробуй зрозуміти його, його нинішні потреби і проблеми! Так само кажуть і чоловіки, чиї жінки воювали, але це нереально змінити.

Ветерани батальйону «Київська Русь» 24 серпня 2019 року
Ветерани батальйону «Київська Русь» 24 серпня 2019 року

Зрозумійте: ви звикли до однієї людини, ви пам’ятаєте одну людину, котра пішла на війну, а повернулась інша людина, і вам треба до цього звикати. Тож проблема не лише у ветеранах, які повертаються з війни, а й у неготовності їхнього оточення сприймати абсолютно іншу людину, якою боєць повертається додому.

– Які би ви назвали риси, спільні для ветеранів, звісно, якщо можна так говорити?

– У більшості ветеранів загострене відчуття справедливості.

У більшості ветеранів загострене відчуття справедливості

Знаю, що у деяких військових шпиталях це записують як «діагноз». А як може почуття справедливості у нас бути не загострене? Людина ризикувала своїм життям, постійно перебувала у зоні смертельної небезпеки та ризиків, у перманентному стресі. Відтоді людина має відповідальне ставлення до свого життя та здоров’я і до життя та здоров’я оточуючих, до людей, які їй небайдужі, а вони це «діагнозом» називають. Тож виходить, що в нас – «спільний діагноз».

– А коли ви збагнули, що хочете і можете продовжити навчання і що це вам потрібно?

– Я була студенткою, коли почалась війна, моя магістратура припала на період служби в армії. Я приїжджала складати іспити, але звичного навчання у мене не було. Тож скористалась стипендією. Взагалі я люблю вчитись, дізнаватись щось нове, а якщо я не вчуся, не читаю, у мене зменшується словниковий запас і я не можу чітко висловлювати свої думки, наприклад.

Вчитися ніколи не пізно, і я вважаю, що якісна освіта та здобуті навички – найсильніша зброя

На війні у мене було інакше навчання – я вчилася стріляти, вчилась тактиці бою. Тож доки мої однолітки будували сім'ї, кар'єри і вчилися жити, я вчилася виживати. Вчитися ніколи не пізно, і я вважаю, що якісна освіта та здобуті навички – найсильніша зброя.

– А де б ви хотіли працювати після навчання?

– Я працюю в організаціях, які надають допомогу учасникам та ветеранам бойових дій, наша організація також безпосередньо цим займається.

Юлія Кіріллова
Юлія Кіріллова

Можливостей – безліч. Можливо, піду на державну службу у Міністерство у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій, чому би й ні? Я люблю працювати.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG