Дніпро – У Дніпрі ветерани бойових дій на Донбасі зіграли документальну виставу «Голоси». У форматі «сцена на сцені» семеро бійців та волонтерка розказали свої дуже особисті історії, пов’язані з війною, поділились спогадами, страхами й надіями. Режисер, також ветеран війни на Донбасі, Євген Степаненко каже: спектакль з’явився як результат кількатижневого реабілітаційного тренінгу для бійців у карпатській Верховині і на базі івано-франківського театру. Сказане зі сцени допомагає не тільки самим бійцям пережити моральні травми, здобуті на фронті, а й глядачам – осмислити те, що відбулось із українським суспільством за майже 6 років війни.
Їхні розповіді про себе непересічні й дуже відверті: хтось потрапив до полону бойовиків і, не витримуючи знущань, вчинив спробу самогубства, хтось залишив родину й трьох дітей заради допомоги на фронті, хтось – втратив на війні брата, бійця-добровольця, а чийсь брат, навпаки, – опинився по інший бік «барикад»…
Радіо Свобода поспілкувалось з трьома невигаданими героями драми «Голоси».
«Східний націоналіст»
Колишнього бійця батальйону «Січ», 36-річного Андрія Лозу друзі називають «східним націоналістом». До буремних подій Майдану в своєму рідному Бахмуті (тоді – Артемівську) чоловік був одним із небагатьох, хто дотримувався принципових проукраїнських позицій. Далі була Революція гідності, столична вулиця Грушевського: він – один із тих, хто був затриманий і запроторений до Лук’янівського СІЗО. Після подій Майдану, навесні 2014-го, він повернувся на батьківщину, але жити там не зміг.
«В Артемівську ми виставляли агітаційні намети. І ось 6 квітня 2014 року до нас підійшла група людей, почала трощити намет. Серед них був мій одногрупник, з яким ми вчились у Слов’янську. Ми з ним тоді нормально спілкувались. Він завжди дотримувався проросійських поглядів, носив майку з серпом і молотом. Кажу: «Так і так, Семене, це ж я». Він: «Так, я знаю. Я тобі прострілю голову». І я йому тоді повірив. Нас, «свободівців», усі знали, залишатись у місті стало небезпечно», – розповів Андрій Лоза.
По тому була участь у формуванні одного з перших добробатів, відправлення в зону бойових дій на Донбасі, понад три роки служби. На війні Андрій Лоза втратив одного зі своїх чотирьох братів, а його сестра – зникла безвісти в Донецьку.
«Мій старший брат пішов до «Карпатської Січі». Він загинув за тиждень до того, як ця окрема чота увійшла до складу 93-ї бригади. Похований у Кобеляках, на Полтавщині. Тільки 2017 року мама через суди отримала статус родини загиблого. Про це теж треба розказувати», – розповів колишній боєць.
Я знав як мінімум чотирьох із тих, хто загинув під час Революції гідності. А на війні – десяткиАндрій Лоза
Андрій Лоза – психолог за фахом, але каже: досі сам не адаптувався до мирного життя й про те, щоб надавати психологічну підтримку іншим, мова не йде.
«Я досі не соціалізувався. Як психологу мені важко самому собі допомогти. Бо це – як хірург: він не може сам себе прооперувати. Для того, щоб комусь допомагати, треба бути самодостатнім. Як можеш ти комусь допомагати, коли ти сам стоїш на одній нозі? Це цікава річ, але спершу маю себе вилікувати. Я знав як мінімум чотирьох із тих, хто загинув під час Революції гідності. А на війні – десятки. До цих всіх подій я був дуже комунікабельною людиною. І зараз я б хотів би повернути цю рису. У цьому певною мірою допомагає і наша вистава», – поділився думками Андрій Лоза.
«Водолаз» у степах України
35-річний Олександр Мітчик із позивним «Старий» – кадровий військовий. До початку бойових дій на Донбасі чоловік служив на флоті і в прикордонній службі, був водолазом. Війна закинула його, «морську душу», в степи Донбасу. На прикордонному пункті пропуску Довжанське у серпні 2014 року він був серед тих, хто намагався стримати наступ російських колон й опинився в оточенні.
«Нам там було дуже «весело». Особливо з 4 по 9 серпня, коли російські війська зайшли й взяли нас у кільце. Пункт пропуску Довжанське був стратегічно важливим, і вони нас вибивали всіма можливими засобами, «градами». Ми сиділи в бліндажах, колоди над нами стрибали, як сірники, снаряди вибухали, і хотілось вмерти. Ми задихались від диму. Це тривало тиждень. Але ми вижили…» – каже військовий.
Родина Олександра переживає тяжку втрату – під час подій 2 травня 2014 року в Одесі, у Будинку профспілок, заживо згорів його старший брат. Поховали через три дні, у закритій труні.
«Там були ті, хто махали російськими прапорами. Брат не був ідейним, проросійським, він був одним із обдурених людей, одним із тих, кому наобіцяли гарне життя… У мене є й молодший брат, як і я, він учасник бойових дій, воював на Донбасі 2015 року», – розповів Олександр Мітчик.
Дехто з людей досі вірить, що ми воюємо з «учорашніми шахтарями й трактористами»Олександр Мітчик
Про пережите на війні кадровий військовий розповідає у своєму монолозі зі сцени, хоча це непросто. Він мріє, аби вистава, створена бійцями, окрім Львова, Франківська та Дніпра, побувала й у його рідній Одесі.
«Виходити на сцену важко в будь-якому разі, ми ж непрофесійні актори, ми цьому не вчились. Нам страшно, ми хвилюємось. Але коли починається гра, нам легшає, адже це – наші історії, не сценарії, не тексти. Це – те, що ми пережили на фронті. Самоцензура присутня. Звісно, не все можна розповісти на публіку. Якщо ми поїдемо в Одесу, то зі сцени я, напевно, розповім навіть більше, викладусь на 300%. Я запрошу до залу дуже багато своїх знайомих, бо хочу цим людям донести правду про війну. Вбиває, коли люди ставлять тупі питання: «Чого ти туди поперся?», «За кого ти там воюєш?», «Скількох «сепарів» ти вбив?». Це боляче чути. Дехто з людей досі вірить, що ми воюємо з «учорашніми шахтарями й трактористами». Якщо після нашої вистави, після наших «голосів», із зали вийде хоч двоє людей, переосмисливши ситуацію, – значить, ми на правильному шляху», – каже боєць.
Жінка на війні і її маленький «підрозділ»
Олеся Антонова – старшина медичної служби. Луганчанка, мати трьох дітей, вона починала війну в батальйоні «Айдар». Під прикриттям розвідувала блокпости бойовиків, діставала і доправляла українським бійцям з окупованої території медикаменти.
Я не граю, а показую на сцені себе – військового медика, переселенку, маму трьох дітей, я показую жінку на війніОлеся Антонова
Пізніше вона підписала контракт, наразі служить в одному з зональних відділів Військової служби правопорядку.
«Так, медик. Так, бойовий. Так, перша лінія. Але все це неважливо. Я хочу розповісти про своїх дітей. 2014-го року, коли почали стріляти в Луганську, до мене прибігла маленька Мар’яна і сказала: «Мамо, мені страшно». Я пояснила своїм дітям, що при перших пострілах, коли їм страшно, треба повертатись додому. Зараз за першим моїм словом вони збираються докупи, забувають, що вони вчора сварились, щось ділили, і стають маленьким підрозділом. У Луганську було страшно. Їм страшно. А я цього не помічала: мене «лупив» адреналін… Я не граю, а показую на сцені себе – військового медика, переселенку, маму трьох дітей, я показую жінку на війні. Це – теж частина мене. Коли мене деколи запитують: «А ви що, не загинули в 14-му і 15-му роках?!» – це шокує. Треба, щоб люди знали більше про війну», – розповіла Олеся Антонова.
За її словами, бійці, які виходять на сцену, щоб розповісти свої історії, готові до будь-якої реакції глядачів.
«Глядачі сприймають нас по-різному. В Івано-Франківську це був шквал емоцій, шалений відгук. Львів – він притих, він злякався, він замислився. Хочемо, щоб нас почули й відреагували щиро, якою б не була ця реакція», – каже жінка-медик.
Драму «Голоси» створили в рамках проєкту «Творчі резиденції для бійців» від міжнародного доброчинного фонду «Творча криївка». Автори планують презентувати свій доробок і в інших містах України.
