«Відбувається тотальне залякування журналістів»: чому журналістові Крим.Реалії заборонили в’їзд до Криму

Українському журналістові Тарасу Ібрагімову, який співпрацює з редакцією Крим.Реалії, співробітники Прикордонної служби ФСБ Росії заборонили в’їзд на територію Росії й анексованого Криму до 30 травня 2054 року. У чому причина цієї заборони? Які теми в Криму висвітлював Тарас Ібрагімов? І як це співвідноситься з українськими заборонами на в’їзд російських громадян?

На ці та інші запитання в ефірі Радіо Крим.Реалії разом з ведучим Сергієм Мокрушиним відповідають український журналіст Тарас Ібрагімов, кримський адвокат Олексій Ладін, медіаекспертка Інституту масової інформації Ірина Земляна.

‒ Тарасе, як вам заборонили в’їжджати до Криму?

Ібрагімов: Я вже чотири роки їздив на півострів: як завжди, через Новоолексіївку, через контрольно-пропускний пункт «Чонгар». Перейшов український адміністративний кордон, а коли прибув на російський і віддав паспорт прикордонникові, той подивився на нього, порився в базі і запитав, чи є у мене ще якісь документи. У мене не було. Попросив почекати п’ять хвилин, тоді до мене прийшли. Там є такі будки на території російського контрольно-пропускного пункту. Мені з порога співробітники Прикордонної служби ФСБ сказали: «Тарасе Анатолійовичу, ви ж знаєте, чому ви тут». Я кажу: «Здогадуюся» ‒ «Ну тоді ми вас повідомляємо про те, що вам заборонений в’їзд на територію Російської Федерації». Далі був діалог зі співробітником ФСБ, я попросив його сказати, чому саме мені забороняють в’їзд. Ми з ним «танцювали» навколо цієї теми, він сказав: «Ми знаємо, чому. А самі як думаєте?» Я відповів: «Я думаю, у нас просто взаємна неприязнь з ФСБ». Він говорить: «Ну так».

‒ Чи є хоч якесь офіційне пояснення у цій постанові?

Ібрагімов: Це звичайний папірець, там написано, що мені заборонений в’їзд, згідно з нормами федерального (російського – ред.) закону від 1996 року, тобто це абсолютна формальність. Але в усній бесіді ФСБшник непрямо підтвердив причину. Вони знали, хто я, не було ніякого допиту, по суті. Зняли відбитки пальців, сфотографували в профіль і анфас, татуювання ще подивилися. Загалом, було смішно.

‒ У 2014 році з Криму виїхало дуже багато професійних журналістів. Як ви, не кримчанин, опинилися там?

Ібрагімов: Це сталося у 2016 році, тобто я не висвітлював анексію. Я побачив вакансію правозахисної організації «Крим.SOS», яка запустила невеликий журналістський проєкт. Я стежив за тим, що відбувається на півострові, анексія для всіх була великим шоком. Загалом, я прийшов туди і відтоді пишу про Крим, хоча змінив уже безліч редакцій. Спочатку їздив вахтовим методом, на кілька місяців, але несистемно, потім зрозумів, що треба приїжджати регулярно. Мені фейсбук нагадує, що рік тому я був там і там у Криму. Напевно, були десятки поїздок.

‒ Олексію, Тарас Ібрагімов отримав, наскільки ми можемо судити, найтриваліший термін заборони на в’їзд до анексованого Росією Криму. Чи можна оскаржувати таке рішення?

Ладін: Звичайно ж, рішення буде оскаржене в межах адміністративного позову. Насправді, немає принципового значення: 34 роки, 25 років чи 20 років. Мені здається, ці цифри беруться зі стелі. Питання в тому, що перспективи в російському суді досить сумні. Не те щоб я прогнозую, але припускаю, що аргументи у ФСБ будуть у стилі: «У нас є такі секрети, але ми вам їх не розповімо». З певною часткою ймовірності можу сказати, що рішення буде негативним як у першій, так і у другій інстанції, після чого нам нічого не залишиться, окрім як виходити на Європейський суд з прав людини. Тут є така тенденція, що послідовно обмежується доступ до об’єктивної інформації. Зараз вона – чи не єдиний важіль впливу на беззаконня, яке відбувається в Криму, з міжнародних позицій. Тарас Ібрагімов вкрай об’єктивно і, я б навіть сказав, обережно й акуратно висвітлював події у Криму, намагаючись знайти «золоту середину». Але навіть таке висвітлення, мабуть, стоїть поперек горла певним людям.

‒ Спасибі, Олексію. Над якими саме історіями ви працювали у Криму, Тарасе?

Ібрагімов: Спочатку я писав на загальні теми, про політику ‒ я політолог за освітою. Мене дуже цікавив конфлікт між Олексієм Чалим і Сергієм Меняйлом у Севастополі, про Сергія Аксьонова було кілька матеріалів. А потім я поїхав до Криму з правозахисною місією, був під судом у справі Ахтема Чийгоза й раптом зрозумів, що це найважливіше, про що можна говорити у Криму. Я став писати про суди, а вони почали проходити з більшою інтенсивністю: заборона Меджлісу, постійні ув’язнення.

‒ Чи були на всіх цих засіданнях представники інших ЗМІ?

Ібрагімов: «Інтерфакс» (російське агентство – ред.) приходив на гучні засідання щодо Миколи Семени, Ільмі Умерова, Ахтема Чийгоза. До останнього взагалі «Росія-1» приїхала, Reuters був. Спочатку мені просто подобалося висвітлювати суди, а потім стало зрозуміло, що це певним чином працює, як сказав Олексій, ‒ як один із важелів тиску на силові структури. Ми з ним, наприклад, майже кожен день випускали новини про стан Едема Бекірова, про те, що його не хочуть вивозити на лікування, що його взагалі не можна утримувати в СІЗО. Наскільки ми знаємо, Бекіров мало не в останній момент потрапив в обмінні списки, його звільнили. Мені здається, що якраз допоміг розголос, зокрема наші новини на сайті Крим.Реалії. Російський омбудсмен у Криму знала, що є увага преси до цієї проблеми. Мені здається, на півострові судова журналістика ‒ журналістика прямої дії. Якщо ти там перебуваєш і в тебе є доступ до адвокатів, ти можеш написати про це прямо зараз, то вирішувати результат справи можуть дні й години. У цьому й полягала моя робота.

‒ Чи заважали їй російські силовики упродовж цих чотирьох років?

Ібрагімов: Мене затримували разів чотири. Востаннє я це просто не афішував. Річ у тім, що формально моя заборона на в’їзд діє до 30 травня 2054 року, а 30 травня 2019 року мене затримав ОМОН біля суду, коли розглядали справу кримських правозахисниць і активісток «Кримської солідарності» Лутфіє Зудієвої й Муміне Салієвої. Мене відвезли в міграційну службу, склали протокол і оштрафували на 2 тисячі рублів «за незаконну трудову діяльність». Це прямо підтверджує, що співробітники Центру «Е» склали адміністративний протокол, написали на мене кляузу в міграційну службу. А так час від часу мене затримували, були звичайні допити. Напевно, хотіли мене налякати, що я не тим займаюся, не з тими людьми дружу. Кілька разів говорили, що не треба б, мовляв, тобі дружити з кримськими татарами, вони ж злочинці, терористи тощо… Насправді я не скаржуся, що мені заборонили в’їзд ‒ навпаки, я дуже щасливий, що співробітники ФСБ чотири роки мене терпіли. Бажаю й надалі їм величезного терпіння, щоб вони потерпіли ще кількох журналістів, які обов’язково будуть туди приїжджати і працювати. Ця тема не залишиться без уваги.

‒ Ірино, наскільки широко Росія застосовує такий інструмент, як заборона на в’їзд, щодо українських журналістів, які працюють у Криму? І навіщо?

Земляна: Ми фіксували такі обмеження для журналістки телеканалу ATR, раніше забороняли в’їзд журналістці Анастасії Рінгіс, яка їхала до Криму з особистим візитом. Росія, на жаль, це робить, і одна з причин ‒ не пустити висвітлювати правду. Відбувається тотальне залякування всіх журналістів, щоб вони навіть не намагалися туди їхати.

‒ Наші слухачі цікавляться: яка різниця є між забороною на в’їзд до Криму для Тараса Ібрагімова й тими випадками, коли Україна не пускає на свою територію російських журналістів?

Земляна: Потрібно починати з елементарного: Крим не російський, Росія, очевидно, не може цього робити. Якщо говорити про українські заборони, то вони стосуються не журналістів, а пропагандистів, які під виглядом журналістів поширюють інформацію, не дотримуючись професійних стандартів. Росія ж забороняє в’їзд саме журналістам, які цих стандартів дотримуються.

‒ Тарасе, чи будете ви ще працювати з темою Криму?

Ібрагімов: Однозначно буду якийсь час, може, рік. Планую переформатувати співпрацю з адвокатами, з активістами ‒ все буде телефоном, віддалено. У будь-якому разі я залишуся в темі Криму, буду писати новини про суди, тому що політичні процеси тривають. Тема переслідування кримських татар за терористичними статтями була для мене наскрізною, головною. Я вдячний величезній кількості активістів і цивільних журналістів, які продовжують висвітлювати цю тему і дуже допомагали мені на місці. Нам не звикати працювати віддалено, і я думаю, що це просто питання часу, коли ми знову будемо працювати в Криму.