Газета «Україна молода» коментує проєкт закону Міністерства культури, молоді та спорту про дезінформацію. Насамперед газетярів непокоїть можливість «посадки» за ґрати журналістів та цілих редакцій. Так само, як і штрафи від 5 тисяч до 10 тисяч неоподатковуваних мінімум або виправні роботи від 1 до 2 років за мінімальні порушення.
За систематичне, тобто два і більше порушень (особливо зроблених за допомогою автоматичного масового розповсюдження інформації) вже пропонується покарання від 2 до 5 років, за фінансування – від 3 до 5 років. А якщо ці дії здійснено організованою групою осіб – до 7 років ув’язнення.
Газета зазначає, що організованою групою в такому випадку може вважатись, наприклад, редакція, котра займається антикорупційними розслідуваннями.
Крім того, і українських, і закордонних експертів турбує питання призначення Кабміном уповноваженого, який у багатьох випадках, за цим законопроєктом, буде підміняти собою рішення суду. Він зможе самостійно визначати, що є достовірною, а що – недостовірною інформацією, вирішувати питання, кого штрафувати, а кого – ні, та які ЗМІ можуть бути заблоковані.
«Законопроєкт про дезінформацію не сходить з уст експертів усіх рівнів і серйозно стурбував медіаринок та західних партнерів України: Freedom House (Дім свободи), ООН, Раду Європи, Європейську федерацію журналістів, посольства провідних країн. Вони вважають, що ініціатори законопроєкту вийшли за «червону лінію», – наголошує видання.
Експерти газети вважають, що для провладної партії єдиний вихід із проблеми, яку створило Міністерство культури, молоді та спорту, щоб зберегти обличчя, – це реєстрація альтернативного законопроєкту з протидії дезінформації, який міг би бути, наприклад, аналогом подібного закону у Франції, що вже діє там близько року. Стаття називається «Геноцид українських ЗМІ: чому законопроєкт про дезінформацію занепокоїв Захід».
«Коефіцієнт зажерливості: зарплати високопосадовців неспівмірно вищі за заробітки їхніх же підлеглих» – у публікації під такою назвою газета «Україна молода» пише, що переважна кількість українців перебуває далеко не вдостатку, тож їхнє роздратування захмарними зарплатами новоспечених топ-чиновників цілком прогнозоване. Яскравим прикладом явно переоціненого функціонера з прогресуючим апетитом став керівник «Укрпошти» Ігор Смілянський.
У 2018 році його середньомісячна зарплата складала «лише» близько 572 тисяч гривень, у 2019-му – 1,4 мільйона, а цьогоріч його щомісячне утримання вартуватиме платникам податків майже 1,87 мільйона гривень. Між іншим, це у тисячу разів більше, аніж у середньому отримують листоноші, зазначає газета.
При тому що самих листонош, як і поштових відділень, стає по Україні все менше. Особливо – в сільській місцевості через тотальне звільнення людей та закриття відділень пошти задля… «економії». На тлі небувалого зростання видатків на персональне утримання очільника «Укрпошти» поштові відділення, які ще працюють по селах, у жалюгідному стані.
А найбільше журналістів обурює демонстративне небажання уряду навіть визнавати абсурдність таких диспропорцій. Представники навіть не намагаються дотримуватися передвиборних обіцянок щодо зарплат. Виходить, що обраним із державної казни платити є чим, а всі інші нехай зводять кінці з кінцями, наголошує газета.
Газета «День» аналізує результати соціологічних досліджень, які засвідчили зменшення довіри українців до лідера партії «Голос» Святослава Вакарчука. Відсотки довіри до нього гірші, аніж в одного із лідерів партії «Опозиційна платформа – За життя» Юрія Бойка з усіма його вишками й іншим політичним «скарбом» такого ж ґатунку.
Картина ця сумна із низки причин, констатує автор статті Сергій Грабовський.
По-перше, у зв’язку з різким падінням рейтингу партії, яку дехто вважав новою силою в українській політиці – адже серед її депутатів відсутні як колишні парламентарі (крім самого Вакарчука), так і різноманітні «люди з вулиці» без реальної освіти й «історії успіху», яких вистачає серед «Слуг народу».
По-друге, через те, що виразно українська та проєвропейська політична команда не зарекомендувала себе як щось позитивне в очах власних же виборців (із часу виборів втрачено половину електоральної підтримки).
По-третє, внаслідок низької активності «Голосу» як у Верховній Раді, так і в громадському просторі – на вулицях і площах; там «Голосу» практично не чутно і не видно. Нарешті, тому, що сам співак Вакарчук, на харизмі якого «Голос» і пройшов до Ради, попри свої тривалі навчання і стажування у США (і попри сподівання виборців особисто на нього), так і не став впливовим політиком.
Втім, проблема падіння популярності «Голосу» та його здатності втриматися у «вищій лізі» української політики куди серйозніша, ніж може видатися на перший погляд, наголошує автор. Ідеться про те, чи взагалі має шанс на успіх – включно зі входженням у нехай і значною мірою «декоративний», але все ж парламент – не популістська і не побудована як шоу-програма, а «серйозна» партія, за якою не стоїть потужний олігарх чи група олігархів.
