Доступність посилання

ТОП новини
10 квітня 2020, Київ 05:59

Законопроєкт про дезінформацію. Влада Зеленського має єдиний вихід із проблеми, яку створило МКМС – експерти (огляд преси)


Міністр культури, молоді та спорту України Володимир Бородянський під час презентації законопроєкту «Про протидію дезінформації». Київ, 17 січня 2020 року

Газета «Україна молода» коментує проєкт закону Міністерства культури, молоді та спорту про дезінформацію. Насамперед газетярів непокоїть можливість «посадки» за ґрати журналістів та цілих редакцій. Так само, як і штрафи від 5 тисяч до 10 тисяч неоподатковуваних мінімум або виправні роботи від 1 до 2 років за мінімальні порушення.

За систематичне, тобто два і більше порушень (особливо зроблених за допомогою автоматичного масового розповсюдження інформації) вже пропонується покарання від 2 до 5 років, за фінансування – від 3 до 5 років. А якщо ці дії здійснено організованою групою осіб – до 7 років ув’язнення.

Газета зазначає, що організованою групою в такому випадку може вважатись, наприклад, редакція, котра займається антикорупційними розслідуваннями.

Крім того, і українських, і закордонних експертів турбує питання призначення Кабміном уповноваженого, який у багатьох випадках, за цим законопроєктом, буде підміняти собою рішення суду. Він зможе самостійно визначати, що є достовірною, а що – недостовірною інформацією, вирішувати питання, кого штрафувати, а кого – ні, та які ЗМІ можуть бути заблоковані.

«Законопроєкт про дезінформацію не сходить з уст експертів усіх рівнів і серйозно стурбував медіаринок та західних партнерів України: Freedom House (Дім свободи), ООН, Раду Європи, Європейську федерацію журналістів, посольства провідних країн. Вони вважають, що ініціатори законопроєкту вийшли за «червону лінію», – наголошує видання.

Експерти газети вважають, що для провладної партії єдиний вихід із проблеми, яку створило Міністерство культури, молоді та спорту, щоб зберегти обличчя, – це реєстрація альтернативного законопроєкту з протидії дезінформації, який міг би бути, наприклад, аналогом подібного закону у Франції, що вже діє там близько року. Стаття називається «Геноцид українських ЗМІ: чому законопроєкт про дезінформацію занепокоїв Захід».

«Коефіцієнт зажерливості: зарплати високопосадовців неспівмірно вищі за заробітки їхніх же підлеглих» – у публікації під такою назвою газета «Україна молода» пише, що переважна кількість українців перебуває далеко не вдостатку, тож їхнє роздратування захмарними зарплатами новоспечених топ-чиновників цілком прогнозоване. Яскравим прикладом явно переоціненого функціонера з прогресуючим апетитом став керівник «Укрпошти» Ігор Смілянський.

У 2018 році його середньомісячна зарплата складала «лише» близько 572 тисяч гривень, у 2019-му – 1,4 мільйона, а цьогоріч його щомісячне утримання вартуватиме платникам податків майже 1,87 мільйона гривень. Між іншим, це у тисячу разів більше, аніж у середньому отримують листоноші, зазначає газета.

При тому що самих листонош, як і поштових відділень, стає по Україні все менше. Особливо – в сільській місцевості через тотальне звільнення людей та закриття відділень пошти задля… «економії». На тлі небувалого зростання видатків на персональне утримання очільника «Укрпошти» поштові відділення, які ще працюють по селах, у жалюгідному стані.

А найбільше журналістів обурює демонстративне небажання уряду навіть визнавати абсурдність таких диспропорцій. Представники навіть не намагаються дотримуватися передвиборних обіцянок щодо зарплат. Виходить, що обраним із державної казни платити є чим, а всі інші нехай зводять кінці з кінцями, наголошує газета.

Газета «День» аналізує результати соціологічних досліджень, які засвідчили зменшення довіри українців до лідера партії «Голос» Святослава Вакарчука. Відсотки довіри до нього гірші, аніж в одного із лідерів партії «Опозиційна платформа – За життя» Юрія Бойка з усіма його вишками й іншим політичним «скарбом» такого ж ґатунку.

Картина ця сумна із низки причин, констатує автор статті Сергій Грабовський.

По-перше, у зв’язку з різким падінням рейтингу партії, яку дехто вважав новою силою в українській політиці – адже серед її депутатів відсутні як колишні парламентарі (крім самого Вакарчука), так і різноманітні «люди з вулиці» без реальної освіти й «історії успіху», яких вистачає серед «Слуг народу».

По-друге, через те, що виразно українська та проєвропейська політична команда не зарекомендувала себе як щось позитивне в очах власних же виборців (із часу виборів втрачено половину електоральної підтримки).

По-третє, внаслідок низької активності «Голосу» як у Верховній Раді, так і в громадському просторі – на вулицях і площах; там «Голосу» практично не чутно і не видно. Нарешті, тому, що сам співак Вакарчук, на харизмі якого «Голос» і пройшов до Ради, попри свої тривалі навчання і стажування у США (і попри сподівання виборців особисто на нього), так і не став впливовим політиком.

Втім, проблема падіння популярності «Голосу» та його здатності втриматися у «вищій лізі» української політики куди серйозніша, ніж може видатися на перший погляд, наголошує автор. Ідеться про те, чи взагалі має шанс на успіх – включно зі входженням у нехай і значною мірою «декоративний», але все ж парламент – не популістська і не побудована як шоу-програма, а «серйозна» партія, за якою не стоїть потужний олігарх чи група олігархів.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG