Доступність посилання

ТОП новини
07 квітня 2020, Київ 17:06

Сто років тому: Харків між білими, червоними і повстанцями


Мапа України, яку було видано у Відні у 1919-му або в 1920 році у видавництві «Кристоф Райсер та сини». Художник «Verte», автор ідеї – Г. Гасенко

Сто років тому, на початку 1920 року більшовики відновили контроль над більшою частиною території України – над її східними, південними і центральними регіонами. Як відбувався цей процес, якими були очікування від зміни влади у населення? Про це Радіо Свобода поговорило з харківським істориком, співробітником Українського інституту національної пам’яті Едуардом Зубом.

Боротьбисти сподівалися, що більшовики будуть не наглядачами , а соратниками
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:20:00 0:00
ЗАВАНТАЖИТИ

– Східна й Південна Україна стали однією з головних арен російської громадянської війни між червоними й білими. Розгляньмо спочатку на прикладі Харкова і Харківської губернії як змінювалося ставлення до білогвардійців?

– Є одне джерело – звіт начальника білогвардійського розвідцентру підполковника Двигубського. Він першу половину 1919 року перебував у Харкові в червоному тилу. І те, що він писав своєму командуванню, призначалося не для пропаганди, а для вузького кола осіб. Тобто, більш-менш надійне джерело. Там є один цікавий і характерний момент. Залишається три дні до того, як Харків стане білим, і він намагається силами підпільників взяти штурмом харківську ЧК. Він дає чіткий розрахунок, скільки було підпільників-офіцерів і підпільників-робітників. І коли настала «година ікс», то більшість офіцерів не прийшли у визначене місце. Зате прийшли пролетарі, дуже люті на радянську владу і навіть встигли взяти штурмом три поверхи будівлі ЧК, допоки червоні не підігнали панцерний автомобіль і не вибили їх звідтіля. Ось вам про ставлення до радянської влади і до білих.

Харків за 1919 рік пережив три так званих визволення: 3 січня 1919 року червоні виганяють жовто-блакитних, 24-25 червня 1919 року білі виганяють червоних, і 12 грудня 1919 року вже білих виганяють червоні. Всі ці три так звані визволення більш-менш описані, й урочистим було лише одне – 24 червня 1919 року, коли до Харкова заходять білі.

Едуард Зуб
Едуард Зуб

Але пізніше це ставлення потихеньку змінюється, що можна простежити не тільки за мемуарами, а й за пресою, яка хоч і була підцензурною, але все ж таки ситуацію відображала. Білі почали з того самого, чим закінчили червоні, тікаючи з Харкова – з безсудних розстрілів. Масштаби були не ті, але так чи інакше репутацію свою ця влада починала втрачати.

Ще такий цікавий момент. Червоні провадили реквізиції, а в білих це називалося «самообложение в пользу Добровольческой армии». Є цікаві рядки в мемуарах більшовика Воліна. Він пише, що «з часом «самообложение в пользу Добровольческой армии» стало дуже нагадувати більшовитські реквізиції».

Перші дні білих у Харкові в червні 1919-го – це грандіозний рух допомоги Добровольчій армії, до її лав масово записувалася молодь. А в останні дні листопада 1919 року – добровольці вже собі бійців виловлювали по горищах і підвалах, де хто ховався. Вже про якусь добровільність не йшлося.

– Отже, відбулося розчарування.

– Так. Поки білогвардійці мали військові успіхи, поки займали нові території, ставлення було інше. А після того, як Добровольча армія зазнала поразки і покотилася назад, змінилося й ставлення. Тобто, тут два фактори: по-перше, це політика Добровольчої армії на території України; по-друге, це ситуація на фронтах.

Стосовно України та українців: у серпні виходить відомий едикт Денікіна «К населению Малороссии», де повторювалася стара російська формула стосовно того, що українців «не було й бути не може», а це одна з гілок «єдиного російського народу». І що найцікавіше, з бюджету дозволяли фінансувати лише початкові українські школи. Заборонялося фінансувати середню освіту, а про вищу освіту тим більше не могло бути мови – лише на кошти приватних осіб. Тобто податки з українців знімали як з усіх, а от фінансування шкіл було обрізано до рівня початкової освіти. Це теж вплинуло на ставлення українців до Добрармії.

А коли казати про село – це реквізиція продовольства. Кому воно сподобається?

– А як змінювалося ставлення населення до більшовиків? Якими були очікування на початку 1920 року від їх повернення?

– Звісно, ставлення гуляло. Єдиний рік, коли ставлення зафіксовано чітко в цифрах – це листопад 1917 року, коли проходили вибори до Установчих зборів. По Харкову більшовики набрали найбільше – 27%, але по губернії – лише 10%.

У Харкові у більшовиків була єдина надійна база – це завод ВЕК, евакуйований у 1915 році під час Великої війни з Риги. Там жорстко й постійно підтримували більшовиків. На найбільшому харківському заводі – Харківський паровозобудівельний, нинішній завод Малишева – на зламі 1917-1918 років буяла політична феєрія. Там більше впливу мали меншовики, була група українських соціал-демократів, був тихенько, щоб ніхто не чув, чорносотенний «Союз русского народа».

Генерал Армії УНР Олександр Натьєв провів парад підрозділів Запорізької дивізії у Харкові, квітень 1918 року
Генерал Армії УНР Олександр Натьєв провів парад підрозділів Запорізької дивізії у Харкові, квітень 1918 року

Коли навесні 1918-го дійшла справа до евакуації майна й обладнання з харківських заводів, то ХПЗ відверто саботував евакуацію. Там були серйозні конфлікти з більшовицьким керівництвом, дійшло до арешту депутатів совдепу від ХПЗ, хоча теоретично у них був імунітет. Тобто пролетаріат ставився не так добре, як про це свого часу розповідали радянські історики.

– Йдуть білі – приходять червоні. Що люди очікували від цієї зміни влади на початку 1920-го?

– Дивлячись, які люди й хто очікував. Якщо дивитися харківську пресу, то, «Новая Россия» на початку грудня 1919 року, то там чітко видно, що чекали апокаліпсису.

Що ж стосується позиції українських кіл, то тут більше схилялися на користь червоних. Наприкінці 1919-го в Москві ухвалили низку рішень стосовно того, що треба змінювати національну політику в Україні, більше уваги приділяти культурному, мовному питанням, селянству. Тобто багато чого доброго говорили у 1919 році. Тому, можливо, чекали з надіями. Газета «Пролетарська правда», орган харківського обкому боротьбистів, відверто сподівалася, що тепер РКП(б) буде для них не наглядачем і опікуном, а лише добрим товаришем і порадником. Але вже у січні переконалися, що це не зовсім так. Приїхав з Москви із Всеросійського з’їзду рад до Харкова повстанський отаман боротьбистської орієнтації Микола Голий і розповів, що у Москві говорили добре, але тут у Харкові бачимо інше: знову йде підкорення української, тепер вже радянської державності росіянам.

– А наскільки більшовики за 1918-1920 роки змінилися? Вони зробили висновки зі своїх попередніх поразок в Україні?

– Безумовно, і вони зробили правильні висновки. Найкраще свідчення – це наказ Троцького, який 2 грудня 1919 року зачитали по всіх ротах Червоної армії, який пояснював, що вони йдуть не завойовувати, а звільняти Україну. І що, мовляв, потім вже трудящі радянської України самі вирішать як їм бути, як їм жити з радянською Росією. Щоправда, одна з газет припустилася помилки – не «з радянською Росією», а як їм жити «в радянській Росії». Обмовка за Фрейдом, що називається.

Денікін і члени його Особливої наради – уряду Півдня Росії. Літо 1919 року, Таганрог
Денікін і члени його Особливої наради – уряду Півдня Росії. Літо 1919 року, Таганрог

Але одна справа – декларація, а інша – справа реальна. Якщо подивитися на перший документ залізничної харківської ЧК, яка була сформована на початку 1920 року, там чітко написано «мы пришли освободить топливо и хлеб». Жодного слова про братерську допомогу трудящим України там немає. Але багато хто на ці гасла купився.

– Ви кажете, що підтримка білогвардійців наприкінці 1919 року сильно впала. А наскільки Червону армію вдавалося поповнювати населенням Східної України, зокрема, Харківської губернії?

– Почнімо з того, хто мав поповнювати. Є органи військового управління – це військові комісаріати, в нашому випадку – харківський губернський і повітові військкомати. Збереглися документи з’їзду харківських повітових військкомів у лютому 1920 року, які розповідають про ситуацію у своїх повітах і про те, як населення ставиться і до мобілізації, і до нової влади. У грудні 1919 року, коли червоні захоплюють Харків, влада на місцях належала місцевим кілька днів. Але вже за півтора-два тижні з Москви прибуває новий Харківський губернський ревком на чолі з Тимофієм Сапроновим. Попередня посада – голова Московського губвиконкому, тобто суто російський кадр.

Те саме поступово сталося з харківською міліцією, яку поповнили на третину росіянами. А з військовим управлінням теж сталося цікаво. Наприкінці січня 1920-го, коли вже були готові харківські губернський і повітові військкомати, з Рязані прибуває свіжосформований військкомат на чолі з Василієм Корнєвим, 240 людей з гаком. І ще з ним 2 повітові військкомати. Вони відсторонюють харківських від керування. І, наприклад, з харківського військкомату чомусь повиганяли євреїв, не криючись, що через національність. А коли почали знімати повітових військкомів, вже українців – переважно це були колишні протиденікінські партизани – то почалися конфлікти, іноді дуже серйозні.

– На момент приходу більшовиків на території України діяло чимало антибілогвардійських повстанських загонів. Як складалися відносини між повстанцями і більшовиками?

– Складно. Перш за все, був такий документ: ще 22 січня 1919 року Всеукраїнський ревком, найвища влада республіки, проголосив декларацію про військову політику, де було поставлено завдання знищення партизанства як явища і вилучення зброї у населення. Не малося на увазі фізичне знищення. Скажімо так, повністю партизанські загони брати в Червону армію не збиралися. Були ще накази Троцького стосовно боротьби з партизанством. Тобто, цілі партизанські частини в Червону армію вже не брали, як це було на початку 1919 року. Тоді більшовики брали під своє крило великі партизанські з’єднання, які виступили проти Директорії, а потім так само легко виступили проти червоних. Вже була наука, що на партизанські загони покладатися не варто.

Є цікаві спогади людини, яка під час денікінщини координувала діяльність повстанських загонів по всій Харківській губернії. Тоді в Харкові, окрім партійного підпілля, було ще чекістське, яке партійному не підкорялося. Ці спогади чекіста Григорія Лози ніколи не були видані. Але на них залишилися правки цензора – викреслені повстанські загони, які трималися боротьбистської орієнтації. Цього не треба було радянським людям знати. Викреслили ізюмського повстанського отамана батька Савонова, бо він після того, як прийшли червоні, трохи побув повітовим військкомом, а потім плюнув на це і пішов у ліс.

Лев Троцький виступає перед асамблеєю під час сесій Третього інтернаціоналу, також відомого як Комуністичний інтернаціонал у Москві в грудні 1921 року
Лев Троцький виступає перед асамблеєю під час сесій Третього інтернаціоналу, також відомого як Комуністичний інтернаціонал у Москві в грудні 1921 року

Були різні повстанські загони, різної орієнтації. У 1920-1921 роках інформвідділ ЦК ВКП(б) намагався їх класифікувати: махновські, петлюрівські, трапляються навіть загони білогвардійської орієнтації. І більшовицькі аналітики плутались щодо визначення: то банди, то партизани, то повстанські загони.

Класичний випадок стався в Лебедині в лютому 1920 року, коли червоний повітовий військком, колишній партизан протиденікінський Андрій Фролов збунтувався проти радянської влади: він просто вигнав свого наступника, присланого з Росії. Якщо точніше, то знайшов під ліжком, де той сховався, коли бійці батька Фролова захопили Лебедин, трошки побили комуністів. Приблизно півтори доби був Лебедин у їхніх руках. А коли чекісти прийшли розбиратися, то з’ясували, що Фролов червоний, а виступав проти того, що його усунули від влади. Було таке явище, як червона отаманія. ​

– В 1918-1919 роках більшовики, взявши під контроль Україну, переносили свої центральні органи влади до Києва. Чому в 1920 році вони столицею зробили Харків?

– Думаю, що за харківський столичний статус ми маємо дякувати українським повстанцям і полякам. У 1919 році голова Раднаркому Раковсьий докладно пояснив, чому столицею має бути Київ, і чому уряд з Харкова переїздить до Києва. За його словами, Київ ближчий до Західної Європи, ближче до Півдня, куди простягаються більшовицькі інтереси. А в Харкова хіба тільки той плюс, що звідси простіше керувати Донецьким басейном.

Тобто, на початку 1919 року, коли ті ж самі повстанські загони приєднувалися до червоних, коли Червона армія йшла на Захід, більшовикам здавалося, що ось вона вже – світова революція! Тому їм потрібен був Київ. А після того, як із Києва їх поперли, вони зрозуміли, що для опанування України Харків зручніший. І коли в травні 1920 року Київ захопили поляки, це був додатковий аргумент на користь того, що хай поки що столиця залишається в Харкові. До речі, офіційно Харків став столицею лише у 1929 році і залишався до червня 1934 року.

  • 16x9 Image

    Дмитро Шурхало

    Співпрацюю з Радіо Свобода, був кореcпондентом і редактором (2008–2017), зараз веду програму «Історична Свобода». Спеціалізуюсь на політиці та історії. Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники».

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG