Доступність посилання

ТОП новини
06 липня 2020, Київ 00:17

«Мені було сумно і часом страшно» – режисерка фільму «Не хвилюйся, двері відчиняться» про українців після Майдану


Кадр з фільму «Не хвилюйся, двері відчиняться»

«Не хвилюйся, двері відчиняться» – режисерський повнометражний дебют 30-річної української документалістки Оксани Карпович, яка 2013 року переїхала до Канади. Це людяний фільм-портрет простих українців, які пересуваються електричками та емоційно обговорюють із авторкою питання, які мучать їх після Майдану та війни на Донбасі.

Українська прем'єра фільму відбудеться 1 травня під час 17-го міжнародного фестивалю про права людини Docudays UA. Фільм з'явиться на онлайн-платформі фестивалю о 18.00 та буде доступний для перегляду протягом доби з території України.

Радіо Свобода поговорило із режисеркою про її зацікавленість Україною після еміграції, враження про постмайданних пасажирів навколостоличних електричок та українців у Канаді.

Оксана Карпович
Оксана Карпович

Як з'явилася ідея фільму – зняти портрет українців в прикиївських електричках?

– Взагалі, ідея з'явилася в еміграції. 7 років тому я переїхала до Канади, так склалися обставини, це було незаплановано. І будучи тут, на місці невідомому, я дуже багато думала про дитинство, про місце, де я виросла, і чогось дуже випливали у пам'яті електрички, тому що у 90-х ми багато з батьками ними їздили. Здалося, що вони якось так глибоко у мені сидять, варто копнути і зрозуміти, чому вони мені так запам'яталися.

– ​В описі фільму ви зазначили, що фільм – ​це щось на кшталт дослідження післяреволюційної української ідентичності. Що ви побачили?

Мені було дуже сумно і часом страшно. Таке теж було відчуття, що незрозуміло, що буде далі з Україною

– Це був процес: я працювала над фільмом, фактично, 4 роки, і протягом них я постійно поверталася в країну, декілька разів на рік, спостерігала за тим, як змінювалися обставини в країні: політична ситуація, атмосфера, як змінювалися люди. Не скрізь – мій фокус саме був на електричках. І напочатку, коли я почала працювати над фільмом – це був 2016-й рік – ще була така післямайданна атмосфера, ще дуже відчувалося, що люди травмовані подіями, що вони й досі дуже емоційно переживають. Плюс війна була ще дуже активна, дуже багато військових скрізь – в електричках, на вокзалах. Ну а далі все ніби стихало. Коли вже були основні наші зйомки, в 2018 році, здалося, що люди перебувають у такій втомі та апатії, що вони менше думають про війну, а більше переймаються власними проблемами, просто виживають.

– Що ви відчували, коли спілкувалися, їздили у цих електричках, шукали собі героїв – жалість, співчуття, сором?

У нас дуже багато красивих і унікальних речей, і електрички в тому числі. Вони дуже оригінальні

– Мені було дуже сумно і часом страшно. Також таке було відчуття, ніби незрозуміло, що буде далі з Україною. Що буде з війною, що буде з людьми, які повертаються з війни, як це вплине на економіку? Така була атмосфера досить темна. Особливо на початку, коли я починала знімати.

Але водночас ось ця відстань і життя за кордоном дали мені можливість подивитися на Україну й на ті ж самі електрички з позитивної точки зору. Вони мені здалися дуже красивими. Загалом, коли я жила в Україні, багато речей здавалися – таких буденних якихось речей – неважливими і нецікавими. З відстані ця точка зору змінюється. У нас дуже багато красивих і унікальних речей, і електрички в тому числі. Вони дуже оригінальні. У них є своя автентика і своя історія, своя атмосфера, це ціла субкультура.

– Будь-хто у Києві може зайти в цю електричку –не зараз, коли карантин, але менше з тим. Навіщо ваше кіно дивитись в Україні?

Я сподіваюся, що люди задумаються по стан речей, про те, куди ми рухаємося, чому саме в цьому напрямку

– Я думаю, що показую життя в Україні і електричку з іншої перспективи, яка, може, тут недоступна людям. Є якась відстань. Я думаю, глядач відчує її, побачить, що є якась така можливість поспостерігати без особливої надто емоційної залученості. У той же час, це дуже універсальний і людяний портрет, що буде цікавий та важливий людям будь-де, і в Україні в тому числі.

В Україні, мені здається, люди будуть більш емоційно дивитися фільм, бо вони себе в ньому впізнають. Хтось впізнає із сумом, хтось із гумором – чи одночасно із тим і іншим . Я думаю, що це буде момент самовпізнавання, ідентифікації із героями і місцями, і це буде якось так щемливо для українського глядача. Я також сподіваюся, що люди задумаються по стан речей в Украіїні, про те, куди ми рухаємося, чому саме в цьому напрямку, чи варто щось змінити і як змінити. ​

– Ви живете в Канаді уже сім років – якою Україна бачиться звідти серед, зокрема, українців?

В емігрантів тут з'являється любов до України дуже суперечлива

– Залежить від того, про яких українців ми говоримо. Тому що тут є кілька хвиль еміграції, і за ці роки я зустрічалась із різними українцями – тими, які приїхали сюди недавно, приїхали сюди ще в 90-х, українці, які тут вже народилися і виросли. І вони всі мають своє бачення України. Наприклад, ті, які вже третє покоління українців тут, вони Україну не знають, не бачили, чули про неї з розмов та переказів від їхніх батьків і дідів. Вони погано володіють мовою, а якщо і володіють, то вона така, дуже дивна, стара мова. У них бачення України дуже романтичне, вони її уявляють такою, ну я би сказала – «шароварною».

Під час зйомок фільму

Загалом, в емігрантів тут – через ось цю відстань, через відчуття ностальгії за усім українським – з'являється любов до України, яка часто дуже суперечлива. Тому що вони багато сумують за нею, але забувають по те, від чого вони, власне, тікали – від корупції, від економічної нестабільності, хто від чого.

– «Щось пішло не так після отримання Україною незалежності», – каже один із ваших героїв. З вашої точку зору –​ що?

– Я думаю, що проблема в тому, що в Україні досі влада знаходиться у руках олігархів. Це одна з найбільших проблем. Знову ж таки, корупція –це якесь таке замкнене коло. І на додачу ще з'явилася війна. І це все засмоктує і не дає Україні вийти на інший рівень. Але найголовніше, чому ми за ці всі роки не стали на ноги – це саме через олігархічну владу і корупцію.

– А люди роблять якісь висновки із ситуації?

Люди розчарувались не тільки у владі, але, мені здається, у самих собі

– Від людей багато чого залежить. Дуже прикро, що вони цього не усвідомлюють. Тим людям, яких я знімала, бракує освіти, і вони не бачать часто інших перспектив, вони некритично дивляться на світ. І чому мені подобається мій герой – «Гоголь», чому я його знімала – бо він дуже багато читає. Він цікаві речі висловлює, мені взагалі з ним було цікаво спілкуватися, і він критично дивиться на ситуацію.

Ці «двері» застрягли трохи і якось ми так живемо із цими «напіввідчиненими дверима»


Але в той же час, є певна пасивність. Люди розчарувались не тільки у владі, але, мені здається, у самих собі, тому що зробили багато зусиль, величезне колективне зусилля, яке не привело до бажаних результатів.

«Не хвилюйся, двері відчиняться» – попри все, назва фільму оптимістична...

– Назва і оптимістична, й іронічна. З одного боку, є сподівання, що «двері відчиняться» – я вірю, що люди, яких я знімаю у фільмі, впораються, що вони зрозуміють свою силу, владу, що вони зможуть відчинити двері й брати активну участь у житті суспільства. З іншого – це трошки така іронічна назва, тому що ці двері не відчиняються (сміється – ред.). І ми сміємося у фільмі над цим, сміється мій герой, що насправді ці «двері» трохи застрягли, і якось так ми й живемо – з цими «напіввідчиненими дверима».

  • Зображення 16x9

    Денис Тимошенко

    Народився і виріс в Донецьку. Закінчив філологічний факультет Донецького національного університету імені Василя Стуса, магістр журналістики. У медіа – із 2008 року, співпрацював із газетами Донеччини. Після переїзду до Києва співпрацював із низкою всеукраїнських телеканалів як сценарист та журналіст. На Радіо Свобода – із січня 2016 року. Цікавлюся культурою, історією, документальним кіно.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...
XS
SM
MD
LG