Україна чи Росія? На початку XXI сторіччя одеситам довелось робити цей вибір. 2 березня 2014 року менше аніж через тиждень після початку окупації Криму до російського генконсульства в Одесі вийшло кілька тисяч людей, щоб сказати «Путін – геть!». Наступного дня проросійські активісти підняли над обласною державною адміністрацією російський прапор – ненадовго, але їм це вдалося. Однак Росії не вдалось влаштувати в Одесі так звану «народну республіку» як це було зроблено російськими гібридними силами в Донецьку та Луганську. Не було спільного кордону, але не знайшлося і значної підтримки місцевих еліт. При цьому на сьогодні проросійські настрої залишаються в місті доволі сильними – це показують результати опитувань і популярність певних політичних партій. Як зміцнювалася сучасна українська ідентичність в Одесі і як вона виглядала в радянські часи?
(Відео з акції протесту проти агресії Росії біля російського консульства в Одесі, 2 березня 2014 року)
Після російської анексії Криму і початку війни на Донбасі проукраїнськи налаштованих одеситів стало більше, говорить Радіо Свобода одеський поет, ректор Київського інституту сучасної психології та психотерапії Борис Херсонський.
Ті одесити, хто до того мав слабку українську орієнтацію, зміцнили це внутрішнє відчуття, ділиться спостереженнями він. Водночас війна розколола суспільство в Одесі, оскільки «ті, хто бачили Одесу як окрему країну чи навіть всесвіт, стали більш ворожими до України».
Українська ідентичність для Одеси і одеситів – це усвідомлення, що Одеса це Україна і що вона буде Україною... Це відсутність бажання, щоб Путін ввів в Одесу військаБорис Херсонський
Початок війни під гаслом захисту російськомовного населення від геноциду відштовхнув поета Бориса Херсонського від російської мови, але зараз каже, що пише вірші так, як прийде на думку.
«Українська ідентичність для Одеси і одеситів – це, перш за все, усвідомлення того, що Одеса це Україна і що вона буде Україною. Це прощання із надією, що Одеса буде знову російською імперією. Це відсутність бажання, щоб Путін ввів в Одесу війська. По-друге, це прощання із одеським міфом імперського міста. Такого, що було засновано Катериною ІІ, яке збудували росіяни, і де завжди розмовляли російською мовою. І третє, це усвідомлення, що Одеса має більш глибоке коріння, аніж кінець XVIII століття», – розповідає поет про своє бачення ідентичності в умовах 2020 року.
Зневага до української мови і культури була типова для частини одеситів ще півстоліття тому, при тому, що Одесу будували в тому числі українці. При тому, що навіть коли українська мова була заборонена, тут видавали нею книжки, додає Херсонський.
Сам він прийшов до віршів українською поступово, якщо не рахувати шкільні спроби, жартує поет. «Перші мої спроби писати вірші українською були ще в школі, в 10-му класі. І російською, і українською вірші були невдалі, але вчителька російської літератури мене підтримала, а української літератури сказала, що це не дуже гарно», – пригадує він.
Спочатку Херсонський тільки читав переклади класиків на українську – Франсуа Війона, Олександра Пушкіна та інших. Згодом почав перекладати на російську вірші Сергія Жадана, Ганни Яновської, Галини Крук, Юрія Андруховича, Василя Махно та інших. Пізніше став перекладати і власні вірші, а потім поступово йому почали «приходити» вірші українською.
Принципово на українську сьогодні переходить багато молодих людей в Одесі, каже Херсонський, але є і зворотній процес – деякі україномовні, які приїжджають в Одесу, переходять на російську, оскільки нею тут спілкуються активніше.
Головне – не зупиняти декомунізацію – представник УІНП
Одесит Сергій Гуцалюк також бачить серед причин зростання популярності української мови російсько-українську війну, анексію Криму і Революцію гідності. Він багато років був патріотичним і екологічним активістом, брав участь у подіях на Майдані, а потім пішов на фронт. Після повернення очолив Південний міжрегіональний відділ Українського інституту національної пам’яті (УІНП).
Дуже багато одеситів пройшли через Майдан і через фронт. Це волонтери, військові, їхні родичі і друзіСергій Гуцалюк
«Після подій 2014 року етнічна українська ідентичність об’єдналась із політичною. Люди, які раніше не задумувались про своє українське громадянство, зіткнулись із агресією Росії, в тому числі в Одесі. Дуже багато одеситів пройшли через Майдан і через фронт. Це і волонтери, і військові, і їхні родичі, і їхні друзі. В Одеській області тільки загиблих більше ніж 150 людей, а є ще поранені», – говорить Гуцалюк.
На його думку, сьогодні для розвитку і закріплення української ідентичності вкрай важливо не зупиняти процес декомунізації.
«Представникам місцевої влади дуже важливо доносити цю інформацію, осмислювати радянський період. Потрібне як широке інформування населення, чим і займається інститут, так і рішуче реагування на намагання поставити закон про декомунізацію під сумнів», – зазначає Сергій Гуцалюк.
В Одесі написали роман для відновлення історичної справедливості
Цікавою спробою дослідження української ідентичності в двох часових періодах є роман «Танжер». Він був написаний нинішнім директором Національного центру Олександра Довженка («Довженко-Центр»), куратором і випускником філософського факультету Одеського національного університету Іваном Козленком.
Як він сам неодноразово говорив в інтерв’ю, книга була написана в 2007 році перед тим, як автор переїхав до Києва. У книзі дві сюжетних лінії, перша відбувається у 2000-і роки, а друга – в 1920-і. В «сучасному» сюжеті Козленко розповідає про молодого чоловіка, літератора, який досліджує «одеський міф», а в «минулому» – про одеський період життя письменника Юрія Яновського, режисера Олександра Довженка і прими Одеської опери Іти Пензо.
Від самого заснування міста українська культура на рівні з російською була засадничою для Одеси, говорить Козленко в коментарі Радіо Свобода. Готуючись до написання тексту, автор шукав її місце в локальній історії і виявив, що з-поміж інших національних культур Одеси вона є чи не найбільш репресованою та незаслужено забутою. Написання роману стало для автора певним відновленням історичної справедливості.
«Не менше мене цікавило майбутнє й теперішнє, той факт, що Одеса є частиною України й її поліфонічну культуру треба вписати в український культурний контекст, оминаючи гострі кути та конфліктні історичні міфи. В цьому сенсі я не так вивчав українську ідентичність Одеси, як конструював її, самим текстом задаючи певну парадигму культурного синтезу на майбутнє, певну культурну модель мультикультурного міста, в якому українське минуле й майбутнє взаємодоповнюються та перегукуються. За великим рахунком, мені йшлося про певного роду ностальгію за мультикультуралізмом, притаманному Одесі в минулому й, на жаль, втраченого сьогодні. Мультикультуралізму, в якому права української культурної складової будуть відновлені», – говорить Козленко.
Він також зазначає, що в своїй книзі синтезував українську, російську і єврейську літературні міфології Одеси та закладав основу для сучасного міфу міста – уважного до минулого, але живого й динамічного в сьогоденні.
Козленко нагадує, що так званий «одеський міф», одеську ідентичність відновлювали з мертвого матеріалу – базуючись на минулому, ідеалізуючи його. Він є літературоцентричним
«Одеси Бабеля і Паустовського вже не існувало, коли вони писали свої найвідоміші твори: саме через зникання цієї Одеси вони й намагалися зафіксувати залишки ніколи не існуючих «золотих епох» минулого. Фокус уваги Юрія Яновського, хоч формально й спрямований в майбутнє в «Майстрі корабля» – також по суті є ностальгійним спогадом втраченого часу молодості. Відтак, літературні міфи завжди – лише рефлексії індивідуальних переживань авторів. Вони формують локальну ідентичність, але наївно гадати, що достовірно передають історичні факти», – говорить Козленко.
І він сам, і інші дослідники української ідентичності в розмовах про особливі місця в Одесі завжди згадують крамницю української книги, яку відкрила Галина Дольник.
У розмовах із Радіо Свобода багато хто з одеських активістів каже, що саме там відкрив для себе актуальну українську культуру. Як розповідає сама Дольник, все почалось в 1999 році зі створення фонду імені Івана і Юрія Липи та розповсюдження української літератури.
«В 2000 році я відкрила першу книжкову крамничку на вулиці Троїцький. Це була не просто крамничка, а місто дискусій, дебатів, я себе відстоювала. Пам’ятаю суперечку із одною сімейною парою, які мені казали, що я не одеситка і що насправді Одеса багатонаціональне місто, а не українське. А я їм відповіла, що якщо Одеса багатонаціональна, а я українка, то я ж маю своє місце в цьому місті?» – пригадує вона перші роки. Визнає, що сьогодні вже не взялась б за цю важку справу.
Дольник каже, що відкриття книжкової крамниці врятувало її українську ідентичність. «Я створила свій український проєкт, і мені стало добре. Я ж не можу тільки дома бути українкою, мушу із кимось спілкуватись», – жартує жінка. Вона досі спілкується зі своїми старими клієнтами, деякі приводять до неї своїх дітей та онуків.
Близько 10 років тому Дольник фактично перетворила крамничку на «Книгарню-Кав’ярню» – відомий на всю Одесу центр української культури. Там можна придбати українську книгу і випити горнятко кави чи чаю. Значний підйом бізнес відчув у 2014–2015 роках, цей заклад став місцем, куди приходили «свої» переселенці з Криму, з Донбасу. В ті ж роки інтерес до української культури дуже зріс – Дольник пригадує піднесення перших років після Революції гідності і порівнює його із настроєм та сподіваннями 1990-х, коли Україна стала незалежною.
«Маю надію на талановиту й амбітну молодь» – дослідник української ідентичності в Одесі
Одна з останніх наукових книжок про одеську ідентичність, які вийшли в Україні, – робота Ярослава Поліщука, професора інституту російської та української філології в Познанському університеті імені Адама Міцкевича. В 2016 році Поліщук опублікував роботу «Фронтирна ідентичність: Одеса ХХ століття».
В тексті Ярослав Поліщук розмірковує про особливості, які склалися в процесі історичної і культурної еволюції міста та його мешканців. Поліщука цікавить, як радянський період існування міста, так і його життя після набуття Україною незалежності – він пише про нонконформізм одеситів-художників, роль місцевого театру музичної комедії, сучасних поетів, в тому числі Бориса Херсонського, а також Бориса Нечерди. Зазвичай дослідники «одеського міфу» «зупиняються» на революції, отже такий вибір теми додає тексту Поліщука додаткову цікавість.
В інтерв’ю Радіо Свобода спеціально для нашого дослідження української ідентичності в Одесі дослідник розповів про те, як він досліджував Одесу і яку роль грала та грає Україна в формуванні української ідентичності в південному місті.
– На перших сторінках книги ви пишете, що Одеса – це культурний палімпсест. Чим одеський палімпсест наповнила Україна? (Палімпсест – буквально це пергамент, на якому стерли первісний текст, а поверх нього написали новий. В культурології використовується як метафора для багатошаровості структури культурного ландшафту – ред.).
– Якщо йдеться про період незалежної України, то її скромна заслуга в тому, що цей палімпсест існує і заповнюється новими смислами, причому не під тиском центральної влади й не в тоталітарному стилі, як раніше. У цьому водночас і сила, і слабкість української влади та її представництва у південному регіоні. Адже ця влада утверджує засади лібералізму, тобто прищеплює цілком інший (часом – призабутий) досвід у свідомості мешканців Одеси. Слабкість – тому що м’яка й непослідовна позиція України не здатна протистояти цілеспрямованому тискові Росії, яка має в регіоні сильну підтримку.
В царській Росії, і в СРСР національно-культурна експансія була безумовною і доволі-таки ефективною
Сучасний культурний палімпсест в Одесі – це реалії багатоетнічності, коли немає єдиного домінуючого національного елементу, а стосунки різних спільнот формуються через їхні взаємні контакти, а не через директиви Центру. До речі, така ситуація стала можливою тільки тепер, оскільки і в царській Росії, і в СРСР національно-культурна експансія була безумовною і доволі-таки ефективною, що призвело до нівеляції одеської культурної мозаїки в недалекому минулому, і навіть до непоправних втрат у культурній різнорідності.
– Як Одеса змогла об’єднати європейську відкритість і популярність проросійських партій, а в минулому підтримку навіть прорадянських політиків?
– Поєднання проєвропейських настроїв та проросійських впливів – химерне, хоча й не рідкісне явище на пострадянських теренах. Досвід Одеси в цьому сенсі не є унікальним. Так, це поєднання не можна визнати здоровим, воно характеризує суспільство у стані цивілізаційної трансформації та кризи, що в наших обставинах неймовірно розтягнулася в часі.
Молодь уже не ностальгує за Радянським Союзом, а її російська мова є радше даниною традиції та виховання, ніж ознакою культурної орієнтації на Росію
Можна зрозуміти і пояснити радянські сентименти в частини мешканців Одеси: це ностальгія за минулою молодістю, силою, впливовістю, престижем (Одеса була визнаним радянським курортом і після розпаду СРСР такого привілею більше немає).
Водночас звернув би увагу на поколіннєві відмінності суспільних настроїв одеситів, адже молодь уже не ностальгує за Радянським Союзом, а її російська мова є радше даниною традиції та виховання, ніж ознакою однозначної культурної орієнтації на Росію. Поступово Москва втрачає в очах одеситів статус міста мрії, хоча проросійське лобі ще досить потужне.
– Наскільки вам цікаво було досліджувати одеську культуру ззовні?
– Почнемо з того, що Одеса стала світовим брендом, а отже осмислювати та оцінювати її ззовні цілком можливо й логічно – це вже багато хто робив до мене. Існує чимало публікацій про Одесу у світі (у США, Ізраїлі, країнах Європи), передусім англомовних. Покликаюся на них у книжці та вважаю представлений там погляд дослідників цілком гідним поваги та довіри, бо це погляд незаанґажований, не вузько суб’єктивний, хоча й не позбавлений сентиментальних відтінків, що нерідко спричинені родинними коріннями авторів.
На наших очах вибудовується нова версія одеської ідентичності
Як науковець я ретельно вивчаю джерела й прагну знайти найбільш адекватну до них інтерпретацію. Очевидно, що мій погляд на культуру Одеси не претендує на абсолютну об’єктивність та вичерпність, він не вільний від емоційної заанґажованості – це видно, що автор небайдужий до тих, хто став героєм цієї оповіді, як-от Жаботинський, Жук, Лещенко, Нечерда, Херсонський. Але гадаю, що певні важливі акценти у книжці все-таки поставлені. Наскільки слушно – покаже вже близьке майбутнє.
Мені здається, на наших очах вибудовується нова версія одеської ідентичності, причому постає вона на перетині трьох векторів впливу й авторитетності.
По-перше, це образ Одеси у світі, переважно стереотипний, але й прикметний, знаковий: він потрапляє до міста «рикошетом», як своєрідний реекспорт, як туристичний бренд.
По-друге, це утвердження Одеси й регіону в координатах незалежної України – поки що слабко проявлений дискурс, але потенційно сильний, наростаючий у силі.
По-третє, йдеться про локальну солідарність, і тут теж ситуація проблематична, адже населення Одеси переживає посттравматичний синдром після СРСР, є розгубленим і дезорієнтованим щодо загальних цінностей, а провідна верства (інтелігенція) або емігрувала, або втратила вплив на регіон. Обнадійливим, проте, вважаю те, що в 2014 році Одеса витримала випробування на міцність і не піддалася ілюзії «русcкой весны».
– Що відбувається із українською ідентичністю в радянські часи?
– Українська ідентичність, як стверджую в книжці, була постійно присутня у свідомості одеситів, і на це є багато доказів. Інша справа, що вона підлягала дискримінації й витісненню, через що була приречена існувати в деформованому вигляді. У радянський період українську тотожність влада цілеспрямовано пригнічувала.
Якщо взяти історичний зріз, то основні акти цієї історичної драми такі:
- кінець 1920-х та 1930-і роки: згортання несміливої українізації, голодомор-33 та потужні хвилі репресій, що заторкнули не тільки українських діячів, а й загалом ліквідували культурну розмаїтість причорноморського регіону;
- повоєнні хвиля нагінок на «націоналістів» та «безрідних космополітів»;
- удушення зародків руху шістдесятників, які спробували вчинити бунт проти радянської системи;
- брежнєвська політика «вимивання» регіональної ідентичності та перемішування населення (тоді до Одеси переселилися чимало етнічних росіян та акцентованих носіїв радянської ідеології, ветеранів спеціальних служб, що й понині відчутне в настроях мешканців). Український елемент у ті часи був трактований однозначно як вторинний, рустикальний (сільський, архаїчний, цивілізаційно відсталий).
Це така подвійна гра: радянська влада ніби й дозволяла українське, але тільки на рівні «низької», народно-традиційної культури. Проте всякі прояви високої культури одразу ж підлягали репресіям, про що свідчить трагічна доля блискучого інтелектуала, радянського політв’язня Святослава Караванського або ж погромна критика, якої зазнав поет-шістдесятник Борис Нечерда, який за життя так і не був гідно оцінений та вшанований.
Сьогодні дехто стверджує, що така ситуація склалася сама собою, без огляду на згадані акти дискримінації за національно-культурною ознакою. І що українці не здатні творити високу культуру, зокрема у Причорномор’ї, а їхня функція – вирощувати овочі та продавати на одеських ринках (і там також виняткове місце українській мові, точніше суржику). Такий погляд вважаю або наївним (якщо його виразник не знає історичних контекстів), або ж упередженим (якщо знає, але умовчує). Зрештою, сказане стосується не тільки української ідентичності, а й інших неросійських ідентичностей, представлених у нинішній Одесі: кожна має свою історію утисків та марґіналізації в тіні російської гегемонії.
– Описуючи роботу сучасного театру в Одесі, ви пишете, що «театр працює в Україні, але зберігає виразну дистанцію щодо неї». Так можна описати роботу не тільки театрів, але й інших культурних інституцій в Одесі. Яка цьому причина, враховуючи що створити «Одеську народну республіку» Кремлю в 2014 році не вдалось?
– Так, гадаю, що вони досі переживають певну інерцію в розвитку, тобто більше задивлені в минуле й намагаються репродукувати практики з минулого (далеко не найкращого!), незважаючи на те, що епоха радикально змінилася і ставить цілком нові вимоги до культурної творчості.
Повторюю: те, що тут не вдався російський реванш 2014 року, вважаю доброю ознакою, що місто оживає й оздоровлюється, попри інерцію минулого
Маркери такої інерції проявляються в однозначній (і трохи кумедній, щиро кажучи, в сучасній Одесі!) орієнтації на радянські зразки та на сучасну Москву, яка все-таки значною мірою втратила статус світового мегаполіса. А чому, скажімо, не на Нью-Йорк, де існує чимала, до того ж, впливова, одеська діаспора? Не кажу вже про Київ, який набуває статусу мегаполісу й притягує значні культурні сили з усієї країни, а проте зв’язки з культурним Києвом досі лишаються спорадичними й несистемними.
Одесі в наш час дуже важливо позбутися стану провінційності – в різних значеннях цього поняття. Для цього всі засоби хороші – і прямі виходи на закордон, і київське посередництво. Повторюю: те, що тут не вдався російський реванш 2014 року, вважаю доброю ознакою, що місто оживає й оздоровлюється, попри інерцію минулого, яким нерідко воно живе.
Маю надію на талановиту й амбітну одеську молодь – саме вона здатна радикально змінити культурне обличчя свого міста
Радянська й проросійська орієнтація лишаються опорою старшого та середнього покоління одеситів. Я ж маю надію на талановиту й амбітну одеську молодь – саме вона здатна радикально змінити культурне обличчя свого міста, привертаючи йому гідну минулого славу та авторитетність. До неї, головним чином, апелюю на сторінках книжки «Фронтирна ідентичність», показуючи історичні перипетії культурного розвитку Одеси в ХХ столітті, тобто досвід (різний, але переважно таки негативний, тоталітарний, травматичний), із якого слід зробити належні висновки.
