Увечері 16 серпня, коли сотні тисяч людей зібралися на вулицях міст Білорусі, вимагаючи усунення з посади авторитарного правителя Олександра Лукашенка, розслідувальна група Conflict Intelligence Team (CIT), випустила тривожний звіт.
«(Поки що) на багато не сподівайтеся, – написала група у твітері. – Але два конвої немаркованих вантажівок, ідентичні з тими, що використовуються в російському ОМОНі та Нацгвардії, були зняті на відео в 400 км від білоруського кордону, прямуючи з півдня від Петербурга».
Це твердження було пізніше відкинуте – конвої з великою імовірністю належали до білоруського десантного полку – але онлайн-реакції на можливі російські військові маневри в напрямку західного сусіда підкріпили страх, викликаний спогадами про минулі регіональні кризи: а саме про те, що Москва готова застосовувати силу, щоб підтримати авторитарного проросійського правителя.
У зв’язку з цими спекуляціями, багато хто провів паралелі з втручанням Росії в Україну у 2014 році, коли нелегальний референдум у Криму сприяв анексії півострова, проросійські виступи на Донбасі були підтримані Москвою. Тому зображення нібито російських військових конвоїв на білоруському кордоні нагадали про схожі сцени в Україні.
Попри те, що Росія є важливим традиційним партнером Білорусі, економіка якої піднялась за допомогою Москви, мало хто з аналітиків очікує, що повториться український сценарій. На тлі масових акцій по всій країні та мізерного рівня підтримки Лукашенка з боку населення, для Москви було би невигідно втручатися, щоб допомогти йому у придушенні протестів.
«Застосовувати силу проти доброзичливого населення, яке не хоче насильства, могло би бути надто ризикованим навіть для Путіна», – сказав Радіо Свобода Олександр Баунов із Московського центру Карнеґі.
Протистояння у Білорусі, на відміну від українських подій під час Революції гідності, не посилюються антиросійськими настроями. Росія ризикує змінити це, якщо буде намагатися придушувати протести силою.
«Це змінило би думку населення, – сказав Баунов про можливе російське військове втручання. – Це зробило би Росію гіршою, ніж Лукашенко – бо Лукашенко, принаймні, свій».
Проте офіційна Москва так само не може просто споглядати, нічого не роблячи. 15 серпня, коли Лукашенко втратив контроль над подіями, він заявив чиновникам, що зателефонує Путінові та скаже, що протести в його країні, які, за його твердженнями, керуються з-за кордону, «є загрозою не тільки для Білорусі», але і для Росії також.
Ці лідери, згідно з офіційними повідомленнями Кремля та Мінська, провели дві телефонні розмови протягом вихідних. Друга з цих розмов призвела до того, що Москва послалася на Організацію договору про колективну безпеку (ОДКБ), військово-політичний союз, до якого входять шість колишніх країн СРСР, які зобов’язані – у разі нападу ззовні – взаємно допомагати одна одній.
В офіційній заяві, що вийшла 16 серпня, Кремль пообіцяв лише «готовність забезпечити допомогу, необхідну для вирішення проблем Білорусі», жодного разу не згадуючи ім’я білоруського президента.
Артем Шрайбман, політичний аналітик у Мінську, сказав, що Росія у всіх своїх заявах чітко дала зрозуміти, що буде втручатися в рамках ОДКБ лише у випадку «зовнішньої агресії» – попри твердження Лукашенка про те, що Москва допоможе після «першого заклику» Білорусі. Той факт, що Лукашенко не згадується у заяві, показує, що Москва усвідомлює, наскільки впала його популярність.
«Для того, щоб Москва підтримала сторону, що програє, необхідно забагато зусиль», – сказав Шрайбман в інтерв’ю незалежному російському каналові «Дождь». «Була би необхідна велика окупаційна армія, щоб боротися проти партизанського повстання. Я не думаю, що Кремль готовий до схожих дій».
Більшість оглядачів погоджуються з тим, що офіційна позиція Кремля несумісна з обіцянками про військову підтримку непопулярного уряду Лукашенка.
«Вони просто визнали, що є певні проблеми і події, про які Росія в курсі, і що вона готова вести переговори», – сказала в телефонному інтерв’ю Катерина Шульман, політолог із Москви. «Це все дуже добре звучить, але це може стосуватися будь-якої політичної влади та будь-якого президента Білорусі».
У зв’язку з тим, що військове втручання є єдиним порятунком для Лукашенка, на тлі тривалих протестів та постійних недоліків його уряду, Москва імовірно залишає простір для різних результатів подій, у тому числі заміни президента кандидатом від опозиції.
В час коли ймовірність передачі влади в Білорусі збільшується, Москва, напевно, буде вести переговори про майбутнє країни за лаштунками із Заходом – відіграючи роль у нагляді за політичним переходом разом із країнами ЄС та забезпечуючи, щоб головні інтереси Кремля були захищені під час цього процесу.
«Я дійсно думаю, що Росія вважатиме себе одним з посередників, чи навіть головним із них», – сказала Шульман про можливі міжнародні дискусії. – Але я не думаю, що Москва так сильно хоче зберегти Лукашенка особисто».
Врешті решт, прагматизм, імовірно, переможе – як у коридорах Кремля, так і в міжнародних організаціях. Однак для Путіна, який за свої 20 років при владі придушив багато протестів та повторно висловлювався проти революцій, що підтримуються Заходом, кадри з Білорусі про широко невизнаного і непопулярного правителя є анафемою.
Лукашенко поки що тримається – а Москва точно спостерігає за тим, як він даватиме собі раду з вирішальними днями, що попереду, з готовністю навчитися від будь-якого результату подій.
«Те, що Росія підтримує кожного автократа, котрий потребує допомоги, не правда, – сказала Шульман. – Але Кремль не хотів би бачити прямого повалення чинної влади масами протестувальників. Це створило би погану картину».
«Марші Свободи» у Білорусі: фото з мирних протестів у Мінську, Гомелі, Вітебську та Гродні (фоторепортаж)
