Доступність посилання

ТОП новини
30 вересня 2020, Київ 05:56

«Тест на державність» та Музей історії України


(Рубрика «Точка зору»)

Володимир Колибенко

Наукова полеміка є одним із ключових прийомів у пошуках істини. Саме вона є рушієм, що допомагає сумніватися у сформульованих вченими концепціях, ставити нові і нові питання та шукати джерела до їхнього розв’язання. Більшість українських істориків та археологів звикли працювати саме в такій системі координат. Тому трішки тяжко надавати відповідь на текст, що ставить питання в абсолютно іншій площині.

На нашу думку, вичерпне пояснення щодо уявного маніпулювання та приховування конкретних фактів, саме щодо північноєвропейського меча ХІ століття, з нібито кириличним клеймом, уже було надано директором музею Федором Андрощуком в публікації на сайті «Музейний простір». Але спробуємо пояснити детальніше, чому в радянській літературі постав міф про слов’янського коваля Людоту і північноєвропейський меч ХІ століття. Цьому є декілька причин.

На фотографії меч, розміщений в експозиції Національного музею історії України, який отримав назву «Коваль Людота». Цей меч був знайдений у 1890 році на Полтавщині, його датують ХІ століттям
На фотографії меч, розміщений в експозиції Національного музею історії України, який отримав назву «Коваль Людота». Цей меч був знайдений у 1890 році на Полтавщині, його датують ХІ століттям

Радянський антинорманізм і «спільність історії радянських народів»

Перша з них – очистка кородованого леза меча кислотою, що при бажанні могло породити будь-який напис, який хотів би побачити дослідник. Друга, і глобальніша – сама роль історичної науки, що за радянської доби виконувала не властиві їй пропагандистські функції. Одним із проявів цього був так званий антинорманізм, що полягав у запереченні скандинавських впливів на середньовічну історію Русі. Показово, що репресованого в 1938 році українського археолога Теодосія Мовчанівського звинувачували, в тому числі, і в занадто великій увазі до пам’яток прийшлих народів та ігноруванні місцевого населення.

У 30-х роках ХХ століття комуністичний режим повністю винищує навіть частково нелояльних дослідників і формує офіційну і єдино вірну історичну концепцію, в якій історик мусив доводити вірність комуністичного шляху, спільність історії радянських народів та, врешті-решт, їхню автохтонність.

Висновок, який авторки роблять, спираючись на сфальшований в радянські часи археологічний артефакт, виглядає парадоксально. Один, імовірно, кириличний напис свідчить, що «українська мова – саме вона була розмовною мовою тисячолітньої України-Русі». Разюче це твердження виглядає на тлі інших публікацій авторок, де вони пишуть про епіграфічні пам’ятки княжої доби – графіті на стінах Софії Київської. Корпус епіграфічних пам’яток цього часу не обмежений цими окремими знахідками, що формують бажану авторкам мовну картину Русі ХІ–ХІІІ ст.

Якби авторки вийшли за межі наративу про «общерусскую» колиску та монографії Михайла Грушевського, які вони протиставляють у своєму тексті, то вони б довідалися з екскурсії в Музеї історії України достатньо багато важливих моментів із давньої історії України.

Будівля Національного музею історії України
Будівля Національного музею історії України

Джерела знань про ранніх слов’ян: писемність і археологія

Як приклад: наступною претензією, озвученою в статті, було те, що в екскурсії розповідалося про «якихось абстрактних ранніх слов’ян». Тут потрібно пояснити більш детально, чому вони не є абстрактними і чому давня історія України не може розглядатися поза контекстом витоків слов’янської історії. Писемні джерела, звісно, були б найбільш доступними матеріалами, що б засвідчили існування ранніх слов’ян. Але тут виникає проблема: вони вкрай нечисленні. Античні автори побіжно згадують населення Східної Європи І–ІІ століття нової ери. Самі вони власної писемності не мали, а для римського світу вони були занадто віддаленими й не становили військової загрози.

Тому археологія є чи не єдиним джерелом для висвітлення їхньої появи на історичній арені. «Розповідають (і ох як докладно) про арабські монети, пальчасті фібули, типи стародавніх комірців, розмаїття поховальних обрядів, особливості пряжок…» – це не просто опис експонатів у вітринах, а докладне пояснення, як саме формується ранньослов’янський світ, яку роль відіграла територія України в їхньому розселенні і чому, врешті, вона є прабатьківщиною нині великої спільноти.

Щодо наступного зауваження авторок статті про «Готи, гуни, авари, хазари» і спроб звинуватити в створенні інформаційного шуму та бажанні приховати більш важливу інформацію. Хотілося б вважати, що причина не в цілеспрямованому пошуку авторками зради, а просто в неуважному сприйнятті найбільш складних питань. Доба великого переселення народів є фундаментальною частиною ранньосередньовічної історії. Саме вторгнення кочівників спричиняють великі міграції середини-другої половини І тисячоліття нової ери і формують ті великі спільноти давніх народів, що в результаті склали пістряву картинку значної частини Європи. Одним із результатів цього є і велике розселення слов’ян, які в VI–VII століттях різко потрапляють до писемних джерел, а шляхи їхньої експансії простежуються в першу чергу за цими самими «фібуло-монетно-поховальними» знахідками.

Інша справа, що цей період, як і раннє середньовіччя на теренах України, пов’язані не тільки зі становленням слов’янського світу, але і з історією інших народів. Мабуть, як один із яскравих прикладів варто навести давніх угрів, які саме через південь України потрапили на територію Центральної Європи. Вони, проте, були не єдиним кочовим народом, який історично пов’язаний із нашими землями. Для усвідомлення причин такого тісного і довготривалого співіснування з кочовими племенами доби середньовіччя достатньо шкільних знань із основ географії. Частина території України входить до західної частини євразійського степу, що з доби бронзи був великим транспортним коридором численних кочових народів.

Музеї досліджують історію, а не творять національні міфи

Врешті, все вищезгадане зводиться авторками статті до своєрідної теорії про змову музейників, які буцімто приховують «справжню історію» від пересічних відвідувачів і фальшують її через свою проросійську сутність.

Замість представленої їм в екскурсії концепції формування східних слов’ян, утворення ними держави та генези української нації, її важливої ролі в формуванні європейського світу доби середньовіччя авторки наполягають на спрощеній ідеї тяглості та автохтонності.

Українська історія достатньо давня і багата, вона є важливою частиною історії як східних слов’ян, так і інших народів, які в різні історичні моменти потрапляли на наші терени і, врешті-решт, також стали частиною сучасної української нації. Ми не маємо ніякої, ні ідеологічної, ні наукової, ні політичної потреби створювати національні міфи про українців тисячолітньої давнини. Вивчення тогочасних подій повинне бути простором для пошуків відповідей на численні, досі не вивчені питання давньої історії.

Володимир Колибенко – старший науковий співробітник відділу найдавнішої та середньовічної історії України Національного музею історії України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

(ПРИМІТКА: Ця публікація є відповіддю на статтю в циклі «Тест на державність» в рубриці «Точка зору», яку було опубліковано під назвою «Тисячолітній меч і українська мова. Що кажуть про це в Музеї історії України?»)

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...
XS
SM
MD
LG