Київ, 4 квітня 2001 - Наприкінці квітня в Києві відбулася установча конференція Українського відділення Міжнародної асоціації релігійної свободи - організації, яка вже 105 років відстоює релігійні права і свободи людини в усьому світі. Асоціація має свої відділення у більш, ніж 50 країнах, і відома своїми рішучими виступами на захист прав особи не лише сповідувати, але й поширювати свої переконання, безперешкодно змінювати їх, створювати відповідні навчальні та культурницькі заклади, утримувати місця поклоніння.
До Ради директорів Українського відділення Міжнародної асоціації релігійної свободи увійшли представники православних, протестантських та Греко-Католицької церков, а також науковці, громадські діячі, правознавці. Причому, деякі протестантські союзи делегували в Раду директорів своїх керівників.
Втім, проблеми у сфері релігійної свободи існують, практично, в усіх церков і спільнот в Україні. Жодна з них не домінує беззастережно в усіх регіонах; кожна з них у тому чи іншому регіоні постає, як релігійна меншина. Попри непогані оцінки, які виставляють Україні урядові й неурядові організації, що здійснюють моніторинг ситуації зі свободою совісті та переконань, проблеми тут очевидні й часом дуже гострі. Принаймні, випадки відмови релігійним громадам у реєстрації їхніх статутів, виділенні їм земельних ділянок під будівництво храмів і молитовних будинків з боку місцевих органів влади мають зовсім непоодинокий характер. Відомі випадки дискримінації громадян за місцем роботи у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, точніше - через те, що ті сповідували “неправильну” з погляду начальства релігію. Досить часто представники релігійних меншин отримують “батьківську” пораду в місцевих держадміністраціях і навіть у міліції узгодити свою діяльність з архиєреями церков більшості. Релігійні спільноти стикаються із серйозними труднощами, коли намагаються заснувати власні загальноосвітні школи, а окремі віруючі - реалізувати своє право на альтернативну (невійськову) службу.
У виступах учасників конференції наголошувалося, що нині в Україні права релігійної організації захищені часом більш надійно, аніж релігійні права окремої особи. Особа як така отримує права на гідний вияв своїх релігійних переконань не тому, що вона є носієм цих прав за людським і Божим законом, а тому, що вона є членом тієї чи іншої церкви. Дискусія виявила також, що цілковитої згоди в розумінні релігійної свободи і релігійних прав людини поки що немає, і це, мабуть, природно. Зокрема, не для всіх є самозрозумілою універсальність цієї свободи: неможливо встановлювати різні її параметри для віруючих різних релігійних напрямків, - це відкидає суспільство принаймні до стандартів XVIII століття.
Ще одним принциповим питанням є проблема обмеження виявів релігійної свободи. Європейські стандарти визнають, що міркування національної безпеки, моралі, здоров’я і свобод громадян можуть бути підставою для обмеження релігійної свободи. Але в кожній з країн ціла низка судових прецедентів установлювала, які конкретні вияви релігійних почуттів є замахом на суспільну мораль або громадянський мир. В Україні, скидається, це ще попереду.
Нарешті, чи є розширення й поглиблення релігійних свобод замахом на релігійну ідентичність нації, відданість її тій чи іншій церкві? Дослідження, що здійснювалися в багатьох країнах, свідчать, що попри побоювання багатьох ієрархів історичних церков справа виглядає інакше. Якраз примус у релігійній сфері, навіть якщо він і носить більш або менш цивілізований характер: як-от у вигляді встановлення державної церкви - призводить до зміцнення секулярних тенденцій і падіння релігійності.
Проте, мабуть, теоретичні питання постануть перед Українським відділенням Міжнародної асоціації релігійної свободи ще не скоро. Натомість на нього чекають неозорі обшири повсякденної рутинної праці, у процесі якої з’ясується, чи готові члени асоціації захищати релігійні права людини поза тим, що переконання цієї людини далеко не завжди можуть видатися їм прийнятними.
До Ради директорів Українського відділення Міжнародної асоціації релігійної свободи увійшли представники православних, протестантських та Греко-Католицької церков, а також науковці, громадські діячі, правознавці. Причому, деякі протестантські союзи делегували в Раду директорів своїх керівників.
Втім, проблеми у сфері релігійної свободи існують, практично, в усіх церков і спільнот в Україні. Жодна з них не домінує беззастережно в усіх регіонах; кожна з них у тому чи іншому регіоні постає, як релігійна меншина. Попри непогані оцінки, які виставляють Україні урядові й неурядові організації, що здійснюють моніторинг ситуації зі свободою совісті та переконань, проблеми тут очевидні й часом дуже гострі. Принаймні, випадки відмови релігійним громадам у реєстрації їхніх статутів, виділенні їм земельних ділянок під будівництво храмів і молитовних будинків з боку місцевих органів влади мають зовсім непоодинокий характер. Відомі випадки дискримінації громадян за місцем роботи у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, точніше - через те, що ті сповідували “неправильну” з погляду начальства релігію. Досить часто представники релігійних меншин отримують “батьківську” пораду в місцевих держадміністраціях і навіть у міліції узгодити свою діяльність з архиєреями церков більшості. Релігійні спільноти стикаються із серйозними труднощами, коли намагаються заснувати власні загальноосвітні школи, а окремі віруючі - реалізувати своє право на альтернативну (невійськову) службу.
У виступах учасників конференції наголошувалося, що нині в Україні права релігійної організації захищені часом більш надійно, аніж релігійні права окремої особи. Особа як така отримує права на гідний вияв своїх релігійних переконань не тому, що вона є носієм цих прав за людським і Божим законом, а тому, що вона є членом тієї чи іншої церкви. Дискусія виявила також, що цілковитої згоди в розумінні релігійної свободи і релігійних прав людини поки що немає, і це, мабуть, природно. Зокрема, не для всіх є самозрозумілою універсальність цієї свободи: неможливо встановлювати різні її параметри для віруючих різних релігійних напрямків, - це відкидає суспільство принаймні до стандартів XVIII століття.
Ще одним принциповим питанням є проблема обмеження виявів релігійної свободи. Європейські стандарти визнають, що міркування національної безпеки, моралі, здоров’я і свобод громадян можуть бути підставою для обмеження релігійної свободи. Але в кожній з країн ціла низка судових прецедентів установлювала, які конкретні вияви релігійних почуттів є замахом на суспільну мораль або громадянський мир. В Україні, скидається, це ще попереду.
Нарешті, чи є розширення й поглиблення релігійних свобод замахом на релігійну ідентичність нації, відданість її тій чи іншій церкві? Дослідження, що здійснювалися в багатьох країнах, свідчать, що попри побоювання багатьох ієрархів історичних церков справа виглядає інакше. Якраз примус у релігійній сфері, навіть якщо він і носить більш або менш цивілізований характер: як-от у вигляді встановлення державної церкви - призводить до зміцнення секулярних тенденцій і падіння релігійності.
Проте, мабуть, теоретичні питання постануть перед Українським відділенням Міжнародної асоціації релігійної свободи ще не скоро. Натомість на нього чекають неозорі обшири повсякденної рутинної праці, у процесі якої з’ясується, чи готові члени асоціації захищати релігійні права людини поза тим, що переконання цієї людини далеко не завжди можуть видатися їм прийнятними.
