Київ, 10 травня 2001 - Часом виникає враження, що пити українці стали менше, особливо молодь. Змінився, в значенні “розширився” діапазон спиртних напоїв, які вливають в себе представники народу. Принаймні, коли увечері бачиш на святошинській платформі стомленого трудягу, який чекає електрички на Коростень з пляшкою світлого пива “Оболонь” напереваги, то хочеться вірити, що він не буде “полірувати” пива пляшкою “Пшеничної”.
Молодь, та взагалі вживає щось досить дивне і непоясниме, всілякі ті джин-тоніки, ром-коли та інші хімічні рідини з духом штучних ароматизаторів. Ці напої, певно, відображають її, молоді, складний та багатий внутрішній світ, переповнений змістовною рейв-музикою та високодуховними статтями у щоденних газетах, прочитуваними замість книжок.
І все-таки ми, український народ, п`ємо алкоголь зовсім по-інакшому, аніж брати наші, слов`яни. Маю на увазі передусім старших, північних братів. На доказ свого твердження можу навести давній, ще з армійських часів спогад про своє повернення з відпустки. В рідній частині я вирішив “виставити” певному колу ближчих друзів, однолітків по призову. Їжі, тобто закуски вдалося довезти ще з дому, а спиртного було куплено в найближчому продовольчому магазині на околиці тодішнього Ленінграда, нині Санкт-Петербурга. Забажавши пригадати недавні студентські роки, я зупинив свій вибір на доброму молдавському портвейні, етикетку якого прикрашала чоловіча голова у брилику. Коли один з моїх товаришів, питомий росіянин з Карелії побачив наш імпровізований стіл, накритий в одній з “каптьорок”, у нього вирвався захоплений вигук: “Та я під таку закусь навіть горілки ніколи не пив!!!”
Тим часом сучасна українська література також не стоїть осторонь усе зростаючих вимог народу до алкоголю. Взяти для прикладу хоч би трилогію виразника дум та устремлінь сьогоднішніх сорокалітніх Юрія Андруховича: “Рекреації”, “Московіада”, “Перверзії”. Якщо в першому романі герої в умовах агонізуючого радянського устрою вживають такі інтернаціональні напої, як, наприклад, коньяк “Білий бузько” (молдавський напій “Белый аист”), та ще традиційне шампанське в нетрадиційних еротичних моментах, то вже в “Московіаді” цей діапазон розширюється до пива, “пекучої самогонки”, міцного виноградного напою, позначуваного абревіатурою “КВН” (“крепкий виноградный напиток”) і так далі, аж доки головний герой не набере необхідних для повного щастя “семи рівнів”. Але все це напої цілковито реальні, напої, які функціонували в пізній радянській та ранній пострадянській дійсності, продавались в торговій мережі, вживалися населенням з усіма подальшими наслідками і, впливаючи на масову свідомість, закріпилися у ній.
В останньому своєму романі, в “Перверзії” Андрухович проривається вже на нові обрії, і в царині алкогольних напоїв також. Оскільки дія відбувається в Західній Європі, то й супроводжують героя вже “не наші” алкоголі, одні лише назви яких здатні ввести у транс належно підготованого читача. Білий ром “Баккарді”, віскі “Джім Бім”, бренді “Шантре”, а точніше “вайнбранд”, тридцятивосьмиградусний напій німецького виробництва – це лише ті субстанції, котрі згадуються на перших сторінках твору. А вже з поступовим розвитком сюжету ускладнюється і світ спиртного, який оточує персонажа: на семінарі у Венеції, куди він потрапляє, алкоголь входить до програми семінару, поряд з тематикою доповідей та назвами публічних заходів. Під рубрикою “напій дня”, поряд зі “стравами дня”, завершаючи кожен розділ програмки, один за одним перед читачем проходять: шоколадний лікер “Моцарт”, водка “Абсолют”, віскі “Джоні Вокер” з можливою заміною його “Байзоном”, цуйка “Горбачов”, а далі вже по наростаючій – ґраппа “Кандоліно”, вина тосканські, романські, кампанські, апулійські, лігурійські, червоні, білі, чорні, напівсолодкі, десертні.
Вже на основі перелічених вище трунків можна сміливо робити висновок: українська алкогольна свідомість протягом останнього десятиліття (після здобуття Україною незалежності) зробила значний ривок у бік цивілізованого світу. Й це пояснює і підлітків з ром-колою в руках, і згаданого на початку моєї оповіді роботягу з пляшкою світлої “Оболоні”. Прогрес – він і є прогрес.
Молодь, та взагалі вживає щось досить дивне і непоясниме, всілякі ті джин-тоніки, ром-коли та інші хімічні рідини з духом штучних ароматизаторів. Ці напої, певно, відображають її, молоді, складний та багатий внутрішній світ, переповнений змістовною рейв-музикою та високодуховними статтями у щоденних газетах, прочитуваними замість книжок.
І все-таки ми, український народ, п`ємо алкоголь зовсім по-інакшому, аніж брати наші, слов`яни. Маю на увазі передусім старших, північних братів. На доказ свого твердження можу навести давній, ще з армійських часів спогад про своє повернення з відпустки. В рідній частині я вирішив “виставити” певному колу ближчих друзів, однолітків по призову. Їжі, тобто закуски вдалося довезти ще з дому, а спиртного було куплено в найближчому продовольчому магазині на околиці тодішнього Ленінграда, нині Санкт-Петербурга. Забажавши пригадати недавні студентські роки, я зупинив свій вибір на доброму молдавському портвейні, етикетку якого прикрашала чоловіча голова у брилику. Коли один з моїх товаришів, питомий росіянин з Карелії побачив наш імпровізований стіл, накритий в одній з “каптьорок”, у нього вирвався захоплений вигук: “Та я під таку закусь навіть горілки ніколи не пив!!!”
Тим часом сучасна українська література також не стоїть осторонь усе зростаючих вимог народу до алкоголю. Взяти для прикладу хоч би трилогію виразника дум та устремлінь сьогоднішніх сорокалітніх Юрія Андруховича: “Рекреації”, “Московіада”, “Перверзії”. Якщо в першому романі герої в умовах агонізуючого радянського устрою вживають такі інтернаціональні напої, як, наприклад, коньяк “Білий бузько” (молдавський напій “Белый аист”), та ще традиційне шампанське в нетрадиційних еротичних моментах, то вже в “Московіаді” цей діапазон розширюється до пива, “пекучої самогонки”, міцного виноградного напою, позначуваного абревіатурою “КВН” (“крепкий виноградный напиток”) і так далі, аж доки головний герой не набере необхідних для повного щастя “семи рівнів”. Але все це напої цілковито реальні, напої, які функціонували в пізній радянській та ранній пострадянській дійсності, продавались в торговій мережі, вживалися населенням з усіма подальшими наслідками і, впливаючи на масову свідомість, закріпилися у ній.
В останньому своєму романі, в “Перверзії” Андрухович проривається вже на нові обрії, і в царині алкогольних напоїв також. Оскільки дія відбувається в Західній Європі, то й супроводжують героя вже “не наші” алкоголі, одні лише назви яких здатні ввести у транс належно підготованого читача. Білий ром “Баккарді”, віскі “Джім Бім”, бренді “Шантре”, а точніше “вайнбранд”, тридцятивосьмиградусний напій німецького виробництва – це лише ті субстанції, котрі згадуються на перших сторінках твору. А вже з поступовим розвитком сюжету ускладнюється і світ спиртного, який оточує персонажа: на семінарі у Венеції, куди він потрапляє, алкоголь входить до програми семінару, поряд з тематикою доповідей та назвами публічних заходів. Під рубрикою “напій дня”, поряд зі “стравами дня”, завершаючи кожен розділ програмки, один за одним перед читачем проходять: шоколадний лікер “Моцарт”, водка “Абсолют”, віскі “Джоні Вокер” з можливою заміною його “Байзоном”, цуйка “Горбачов”, а далі вже по наростаючій – ґраппа “Кандоліно”, вина тосканські, романські, кампанські, апулійські, лігурійські, червоні, білі, чорні, напівсолодкі, десертні.
Вже на основі перелічених вище трунків можна сміливо робити висновок: українська алкогольна свідомість протягом останнього десятиліття (після здобуття Україною незалежності) зробила значний ривок у бік цивілізованого світу. Й це пояснює і підлітків з ром-колою в руках, і згаданого на початку моєї оповіді роботягу з пляшкою світлої “Оболоні”. Прогрес – він і є прогрес.
