Одеса, 18 травня 2001 - До мене, як журналіста, що прагне бути незалежним серед багатьох підвладних, останнім часом особливо часто звертаються люди, що потрапили у неприємні ситуації, пов”язані з працівниками міліції. Сумна реальність є такою, що навіть після набуття за допомогою Кіровоградського обласного суду влади в Одесі Руслан Боделан та його команда неспроможні були виконати головну обіцянку: забезпечити спокій у причорноморському місті та покращити тут криміногенну ситуацію.
Лише нещодавно ми довідалися про те, що внаслідок теракту серед білого дня через вибух підкладеного пристрою ногу втратила молода жінка – дружина одного з місцевих підприємців. Перед тим було вчинено спробу замаху на життя помічника народного депутата України Андрія Звонаржа, вбивство голови обласного арбітражного суду Бориса Вихрова та журналіста Ігоря Бондаря. І це лише вбивства, про які намагалися голосно писати кілька газет, які ще не побоюються різноманітних, вже звичних позовів від керівників різного рангу обласної міліції до преси.
Чиновники від міліції полюбляють захищати у преси власну гідність та ділову репутацію за допомогою судових органів. На щастя, переважна більшість судових засідань завершуються на користь так званих “правоохоронців”, а у журналістів шансів перемогти немає майже жодних...
Нам і далі продовжують сповіщати у різноманітних звітах про покращення криміногенної ситуації в місті, але люди гинуть, а багатьох злочинців так і не знаходять.
Не буду знову нагадувати міліції прізвища тих, чия доля не є відомою ще від 1998 року внаслідок викрадень та непрофесійної діяльності пошукових служб. Досить значним є і перелік одеських журналістів, в яких стріляли, яких вбивали чи намагалися вбити: Ігор Розов, Борис Дерев”янко, Леонід Капелюшний, Володимир Бехтер, Людмила Добро вольська, Ігор Бондар та багато інших...
Але найжахливіше на серці стає тоді, коли чуєш про загадкові смерті у в”язницях, слідчих ізоляторах, у місцях, де життя людини мали б берегти перш за все.
Читачам нагадаю: свого часу обласна організація Української республіканської партії оприлюднила Заяву, де вимагала притягти до відповідальності керівників правоохоронних органів Одеської області. Причина була зрозуміла: відбулося звіряче вбивство родини прихильника реформувань на селі, фермера Андрія Декусара.
Минуло небагато часу від дня вбивства, а міліція вже рапортує що злочинець знайдений та відповість за скоєне перед судом... Сталося не так, як гадалося... Підозрюваний, як стало відомо, закінчив життя самогубством – повісився на напірнику. Першою про це повідомила тоді опозиційна тодішній обласній владі телекомпанія “АРТ”, чим викликала незадоволення у колах правоохоронців.
Місця позбавлення волі і далі залишаються недосяжними для незалежних журналістів, а про відсутність будь-якого дотримання прав людини у їхніх стінах взагалі говорити не доводиться. Найцікавіше те, що про нестерпні умови перебування у багатьох в”язницях та слідчих ізоляторах країни, зокрема, і одеських, пишуть і правозахисники, і ті, хто там побував. Тим часом, працівники міліції залишаються на попередніх позиціях, постійно наголошуючи, що “порушень виявлено не було”... Принциповість, яка просто викликає подив...
Лише нещодавно ми довідалися про те, що внаслідок теракту серед білого дня через вибух підкладеного пристрою ногу втратила молода жінка – дружина одного з місцевих підприємців. Перед тим було вчинено спробу замаху на життя помічника народного депутата України Андрія Звонаржа, вбивство голови обласного арбітражного суду Бориса Вихрова та журналіста Ігоря Бондаря. І це лише вбивства, про які намагалися голосно писати кілька газет, які ще не побоюються різноманітних, вже звичних позовів від керівників різного рангу обласної міліції до преси.
Чиновники від міліції полюбляють захищати у преси власну гідність та ділову репутацію за допомогою судових органів. На щастя, переважна більшість судових засідань завершуються на користь так званих “правоохоронців”, а у журналістів шансів перемогти немає майже жодних...
Нам і далі продовжують сповіщати у різноманітних звітах про покращення криміногенної ситуації в місті, але люди гинуть, а багатьох злочинців так і не знаходять.
Не буду знову нагадувати міліції прізвища тих, чия доля не є відомою ще від 1998 року внаслідок викрадень та непрофесійної діяльності пошукових служб. Досить значним є і перелік одеських журналістів, в яких стріляли, яких вбивали чи намагалися вбити: Ігор Розов, Борис Дерев”янко, Леонід Капелюшний, Володимир Бехтер, Людмила Добро вольська, Ігор Бондар та багато інших...
Але найжахливіше на серці стає тоді, коли чуєш про загадкові смерті у в”язницях, слідчих ізоляторах, у місцях, де життя людини мали б берегти перш за все.
Читачам нагадаю: свого часу обласна організація Української республіканської партії оприлюднила Заяву, де вимагала притягти до відповідальності керівників правоохоронних органів Одеської області. Причина була зрозуміла: відбулося звіряче вбивство родини прихильника реформувань на селі, фермера Андрія Декусара.
Минуло небагато часу від дня вбивства, а міліція вже рапортує що злочинець знайдений та відповість за скоєне перед судом... Сталося не так, як гадалося... Підозрюваний, як стало відомо, закінчив життя самогубством – повісився на напірнику. Першою про це повідомила тоді опозиційна тодішній обласній владі телекомпанія “АРТ”, чим викликала незадоволення у колах правоохоронців.
Місця позбавлення волі і далі залишаються недосяжними для незалежних журналістів, а про відсутність будь-якого дотримання прав людини у їхніх стінах взагалі говорити не доводиться. Найцікавіше те, що про нестерпні умови перебування у багатьох в”язницях та слідчих ізоляторах країни, зокрема, і одеських, пишуть і правозахисники, і ті, хто там побував. Тим часом, працівники міліції залишаються на попередніх позиціях, постійно наголошуючи, що “порушень виявлено не було”... Принциповість, яка просто викликає подив...
