Київ, 13 серпня 2001 - Нещодавно новини принесли сумну звістку – вбито ще одного грузина з найбільш грузинським іменем Георгій, ще одного журналіста. Цього разу, щоправда, не в Україні, а в Грузії. Та від цього, звичайно ж, не легше. Не все спокійно на теренах СНД. І хоча нас передусім турбує ситуація у нашому рідному краї, все ж не можна не відзначити подібних прецедентів у поближніх, суміжних державах, наприклад, у тій самій Білорусі. Там люди просто зникають. Мимоволі пригадується сакраментальне “Нет человека – нет проблемы”.
Чому вбивають журналістів? Запитання, що його тут ставлю сам собі, не таке просте, як видається на перший погляд. Міщанин-обиватель може відповісти: “А щоб не гавкали” – і матиме свою міщанську рацію. Але розвиваючи роздуми на цю тему, хочеться нагадати невелику історичну аналогію.
Чи не в “Архіпелагу ГуЛАГ” наводиться цей факт, не більш шокуючий і болючий за інші наведені там жахіття: всі добре знають про 1937-38 роки, ці цифри стали просто символом сталінського терору, своєрідним “числом звіра” у ХХ сторіччі. А поміж тим значно жорстокіші і численніші репресії пройшли в СРСР у 20-х роках минулого віку. Тільки жертвами їхніми стали в основній масі неписьменні селяни, які не мали у своїх лавах ні журналістів, ні письменників, - тих, котрі могли б закричати про свій і не свій біль. Чи були б вони почуті – питання інше.
А вже наприкінці 30 брали інтелігенцію – ось і залишилась пам`ять. Або, вірно розставляючи акценти: хоча б пам`ять якась залишилася. Письменна й галаслива (у тому рідкісному гарному значенні цього слова) каста журналістів спромоглась хоч би криком передсмертним означити, повідомити, можливо навіть когось і попередити про небезпеку, яка нависла над суспільством совиними крильми. Тож коли сьогодні мало не щотижня чуєш про чергову загибель представника мас-медійного цеху, чи про напад на журналіста, то розумієш – удару завдають по горлу, по голосових зв`язках, по кричально-попереджувальному апаратові неокріплого організму демократії. Він, той рахітичний організм іще й кричати не навчився на повен голос, ще й слів до пуття не артикулює, а вже лізуть хірурги з підворіть, щоб разом з гландами і все інше в горлі ампутувати, брудними своїми лапами та ще й без наркозу. Тож замість єхидних роздумів про “другу найдревнішу професію” рядовому громадянинові вартувало б сходити на похорон, або з пакунком яблук провідати побитого “писаку” у лікарні.
А то знову пам`яті не залишиться.
Чому вбивають журналістів? Запитання, що його тут ставлю сам собі, не таке просте, як видається на перший погляд. Міщанин-обиватель може відповісти: “А щоб не гавкали” – і матиме свою міщанську рацію. Але розвиваючи роздуми на цю тему, хочеться нагадати невелику історичну аналогію.
Чи не в “Архіпелагу ГуЛАГ” наводиться цей факт, не більш шокуючий і болючий за інші наведені там жахіття: всі добре знають про 1937-38 роки, ці цифри стали просто символом сталінського терору, своєрідним “числом звіра” у ХХ сторіччі. А поміж тим значно жорстокіші і численніші репресії пройшли в СРСР у 20-х роках минулого віку. Тільки жертвами їхніми стали в основній масі неписьменні селяни, які не мали у своїх лавах ні журналістів, ні письменників, - тих, котрі могли б закричати про свій і не свій біль. Чи були б вони почуті – питання інше.
А вже наприкінці 30 брали інтелігенцію – ось і залишилась пам`ять. Або, вірно розставляючи акценти: хоча б пам`ять якась залишилася. Письменна й галаслива (у тому рідкісному гарному значенні цього слова) каста журналістів спромоглась хоч би криком передсмертним означити, повідомити, можливо навіть когось і попередити про небезпеку, яка нависла над суспільством совиними крильми. Тож коли сьогодні мало не щотижня чуєш про чергову загибель представника мас-медійного цеху, чи про напад на журналіста, то розумієш – удару завдають по горлу, по голосових зв`язках, по кричально-попереджувальному апаратові неокріплого організму демократії. Він, той рахітичний організм іще й кричати не навчився на повен голос, ще й слів до пуття не артикулює, а вже лізуть хірурги з підворіть, щоб разом з гландами і все інше в горлі ампутувати, брудними своїми лапами та ще й без наркозу. Тож замість єхидних роздумів про “другу найдревнішу професію” рядовому громадянинові вартувало б сходити на похорон, або з пакунком яблук провідати побитого “писаку” у лікарні.
А то знову пам`яті не залишиться.
