Київ, 11 жовтня 2001 - І надалі першим об’єктом репресій завжди ставала українська інтеліґенція. Досить пригадати «процес Голубовича» 21-го року, «Київського обласного центру дій» 24-го або «Шахтинську справу» 28-го. Влітку 29-го року ГПУ розпочало підготовку процесу «Спілки Визволення України» і відтоді щороку упродовж наступного десятиліття фабрикувало показову справу стосовно української еліти. Так були розгромлені Всеукраїнська Академія наук і університетська професура, українська церква та письменницьке середовище, українські масони та націонал-комуністи.
Терор мав на меті знищення критично налаштованих щодо більшовиків інтеліґентів і залякування та деморалізацію решти суспільства. До того ж, у результаті національного відродження українці перетворилися на повноцінну модерну націю, і це видавалося комуністам загрозою цілісності Радянського Союзу.
Від середини 30-х років засуджені українці, так би мовити, інтенсивно «українізували» концентраційні табори Сибіру та Казахстану, але найбільше їх було зосереджено у таборі особливого призначення на Соловецьких островах. 37-го року там було зібрано більшу частину провідної української культурницької та політичної верстви.
Влітку 37-го року з Соловецького концтабору до Соловецької в’язниці особливого призначення було переведено одну тисячу сто шістнадцять в’язнів і серед них – велику групу української інтеліґенції. У середині жовтня так звана «особлива трійка» Управління НКВД по Ленінградській області засудила усіх цих в’язнів до страти, оскільки вони вже у концтаборі (цитата з протоколу) «виказували терористичні наміри».
У двадцятих числах жовтня в’язні окремими партіями були перевезені морем з Соловків на материк до міста Кемь, далі залізницею – до карельського містечка Медвежьєгорська, а звідти вантажівками за шістнадцять кілометрів до лісу. Там, в урочищі Сандормох чекісти влаштували, як вони це називали, «обладнане місце розстрілів». Упродовж п’яти днів, починаючи від 27-го жовтня, капітан держбезпеки Матвеєв власноручно вбивав з револьвера пострілом у потилицю по двісті в’язнів щодня, – загалом 1111 чоловік. Тіла розстріляних були поховані у ста п’ятдесяти ямах.
Третього листопада було розстріляно понад двісті українських інтелектуалів, засуджених за «український буржуазний націоналізм». Серед них поети Марко Вороний, Микола Зеров і Павло Филипович, історики Сергій Грушевський та Матвій Яворський, письменники Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Антон Крушельницький, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук та Олекса Слісаренко, драматург Микола Куліш, режисер Лесь Курбас, богослов Володимир Чехівський та багато інших. А наступного року був засуджений і сам капітан Матвеєв.
1930 року в радянській Україні нараховувалося 259 письменників, 38-го року їх залишилося 36. Загалом упродовж тридцятих років більшовики знищили понад 80% української творчої інтеліґенції.
Терор мав на меті знищення критично налаштованих щодо більшовиків інтеліґентів і залякування та деморалізацію решти суспільства. До того ж, у результаті національного відродження українці перетворилися на повноцінну модерну націю, і це видавалося комуністам загрозою цілісності Радянського Союзу.
Від середини 30-х років засуджені українці, так би мовити, інтенсивно «українізували» концентраційні табори Сибіру та Казахстану, але найбільше їх було зосереджено у таборі особливого призначення на Соловецьких островах. 37-го року там було зібрано більшу частину провідної української культурницької та політичної верстви.
Влітку 37-го року з Соловецького концтабору до Соловецької в’язниці особливого призначення було переведено одну тисячу сто шістнадцять в’язнів і серед них – велику групу української інтеліґенції. У середині жовтня так звана «особлива трійка» Управління НКВД по Ленінградській області засудила усіх цих в’язнів до страти, оскільки вони вже у концтаборі (цитата з протоколу) «виказували терористичні наміри».
У двадцятих числах жовтня в’язні окремими партіями були перевезені морем з Соловків на материк до міста Кемь, далі залізницею – до карельського містечка Медвежьєгорська, а звідти вантажівками за шістнадцять кілометрів до лісу. Там, в урочищі Сандормох чекісти влаштували, як вони це називали, «обладнане місце розстрілів». Упродовж п’яти днів, починаючи від 27-го жовтня, капітан держбезпеки Матвеєв власноручно вбивав з револьвера пострілом у потилицю по двісті в’язнів щодня, – загалом 1111 чоловік. Тіла розстріляних були поховані у ста п’ятдесяти ямах.
Третього листопада було розстріляно понад двісті українських інтелектуалів, засуджених за «український буржуазний націоналізм». Серед них поети Марко Вороний, Микола Зеров і Павло Филипович, історики Сергій Грушевський та Матвій Яворський, письменники Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Антон Крушельницький, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук та Олекса Слісаренко, драматург Микола Куліш, режисер Лесь Курбас, богослов Володимир Чехівський та багато інших. А наступного року був засуджений і сам капітан Матвеєв.
1930 року в радянській Україні нараховувалося 259 письменників, 38-го року їх залишилося 36. Загалом упродовж тридцятих років більшовики знищили понад 80% української творчої інтеліґенції.
