Прага, 18 жовтня 2001 – Ми звично кажемо, що селянство це суспільний клас, основним заняттям якого є землеробство та тваринництво, виготовлення сільськогосподарської продукції на землі, що перебуває у приватній, змішаній або колективній власності, шлихом використання своєї власної праці. Але сьогоднішні аграрні реалії України утруднюють визначення самих контурів українського селянства, бо затяжний перехідний період на селі і соціальні проблеми міського населення не визначено розмивають межі кількісної та й якісної суті українського селянства.
Запитати сьогодні, навіть не пересічного перехожого київських вулиць, а й фахівця про те, чи можна назвати фермера селянином і ви почуєте довгу паузу, а потім довгий перелік «аби», «якби» і туманні оцінки соціальних рис нинішнього українського селянства. Це не дивно, бо затяжна і вже хронічно хвороблива ситуація в аграрному секторові утрднює таку соціальну орієнтацію на селі.
Ми статистично знаємо, що в Україні з приблизно 49 мільйонів населення, понад 20 відсотків мешкає на селі, а безпосердньо зайнятих у аграрному секторові й того менше – 13-14 відсотків. Хоча хтось, заперечить – не баламутьте народ, адже ж кожний третій міський житель копається в землі, втілюючи шевченківське про насущну картопельку. І матиме рацію.
Суха статистика каже, що сьогодні в Україні близько 40 тисяч фермерів, які далеко не завжди самі «копаються» в землі і понад півтора мільйона приватних власників земельних наділів, статус котрих також закондавчо ще не до кінця визначений. Тоді, як власників земельних сертифікатів виражають в Україні у цифрі в 6 мільйонів 572 тисячі осіб і з них лише 1 мільйон 74 тисячі осіб отримали акти на володіння своїм паєм. Мудрий сілськи
й тракторист Нечитайло скаже, що й з того мільйона вже чимало не згадають, де їх акти, а про сертифікати - ще більше. Не той тепер Миргород, Хорол річка не та…А ви кажете про монолітний клас селянства, котре саме на себе працює. Тут скоріше підходить вираз – і сам не сам, і, як у Руданського, ноги не свої і плугом орю в своєму краї але не на своїй землі… Складно але щось у цьому є….про українське селянство.
Але переспективи вражаючі. Через п’ять років, а може й пізніше, чи не всі власники земельних сертифікатів, якщо доживуть, отримають нарешті акти на володіння своїми паями. На цю процедуру планується виділити від 130-до 140 мільйонів доларів, з цього селянам, звичайно, нічого не перепаде але понад 4 мільйони власників скртифікатів нарешті будуть спати спокійно з актами володіння власною землею, хоча й тут виникає ціле море питань і перше, звичайно, хто скоріше встигне, скупити сертифікати, акти на паї, а хто й не знатиме реальної власності землі, ну то це вже його біда, чи не так, брати-селяни, як казав колись Микола Куліш.
А щодо нового портрету українського селянства, то його формування може прискорить наступна весна, якщо, звичайно, близько 20 відсотків жителів сільської України читатимуть не лише передвиборчі меморандуми різних функціонерів від землі, а й думати – на чиїй землі вони стоятимуть через п’ять років.
Запитати сьогодні, навіть не пересічного перехожого київських вулиць, а й фахівця про те, чи можна назвати фермера селянином і ви почуєте довгу паузу, а потім довгий перелік «аби», «якби» і туманні оцінки соціальних рис нинішнього українського селянства. Це не дивно, бо затяжна і вже хронічно хвороблива ситуація в аграрному секторові утрднює таку соціальну орієнтацію на селі.
Ми статистично знаємо, що в Україні з приблизно 49 мільйонів населення, понад 20 відсотків мешкає на селі, а безпосердньо зайнятих у аграрному секторові й того менше – 13-14 відсотків. Хоча хтось, заперечить – не баламутьте народ, адже ж кожний третій міський житель копається в землі, втілюючи шевченківське про насущну картопельку. І матиме рацію.
Суха статистика каже, що сьогодні в Україні близько 40 тисяч фермерів, які далеко не завжди самі «копаються» в землі і понад півтора мільйона приватних власників земельних наділів, статус котрих також закондавчо ще не до кінця визначений. Тоді, як власників земельних сертифікатів виражають в Україні у цифрі в 6 мільйонів 572 тисячі осіб і з них лише 1 мільйон 74 тисячі осіб отримали акти на володіння своїм паєм. Мудрий сілськи
й тракторист Нечитайло скаже, що й з того мільйона вже чимало не згадають, де їх акти, а про сертифікати - ще більше. Не той тепер Миргород, Хорол річка не та…А ви кажете про монолітний клас селянства, котре саме на себе працює. Тут скоріше підходить вираз – і сам не сам, і, як у Руданського, ноги не свої і плугом орю в своєму краї але не на своїй землі… Складно але щось у цьому є….про українське селянство.
Але переспективи вражаючі. Через п’ять років, а може й пізніше, чи не всі власники земельних сертифікатів, якщо доживуть, отримають нарешті акти на володіння своїми паями. На цю процедуру планується виділити від 130-до 140 мільйонів доларів, з цього селянам, звичайно, нічого не перепаде але понад 4 мільйони власників скртифікатів нарешті будуть спати спокійно з актами володіння власною землею, хоча й тут виникає ціле море питань і перше, звичайно, хто скоріше встигне, скупити сертифікати, акти на паї, а хто й не знатиме реальної власності землі, ну то це вже його біда, чи не так, брати-селяни, як казав колись Микола Куліш.
А щодо нового портрету українського селянства, то його формування може прискорить наступна весна, якщо, звичайно, близько 20 відсотків жителів сільської України читатимуть не лише передвиборчі меморандуми різних функціонерів від землі, а й думати – на чиїй землі вони стоятимуть через п’ять років.
