Прага-Київ, 5 липня 2003 року.
Василь Зілгалов
Говорить радіо “Свобода”! В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті.
У празькій студії перед мікрофоном автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Вашик Клотцберг.
Наша сьогоднішня програма присвячена темі язичництва і християнства, точніше питанню: чи протистоять ці два релігійних напрямки суспільства один одному чи взаємопов’язані.
Тема складна і давня. Наприклад, Іван Огієнко, який відомий як митрополит УАПЦ Іларіон, писав свого часу, що “знати свої дохристиянські вірування неодмінно треба, бо без них нема можливості глибше й повніше зрозуміти чисте християнство, а також історію культури й історію літератури, заснованих на духові народу”.
А відомий російський релігійний філософ отець Павло Флоренський підкреслював, що “богословські всі догматичні суперечки, починаючи від першого століття і до наших днів, зводяться лише до двох питань: проблеми Трійці і проблеми Втілення”. “Ці дві лінії питань”, - на думку Флоренського, - “були відстоюванням абсолютності Божественної, з одного боку, і абсолютної ж духовної цінності світу, з другого. Християнство, вимагаючи у рівній силі і тієї і іншої, історично було руйнуванням перепони між лише монотеїстичним, трансцендентним світу, юдейством і лише пантеїстичним, іманентним світу , язичництвом, як першопочатків культури”.
Тобто, на думку багатьох авторитетів церкви, християнство з’єднує абсолютно Божественну і абсолютно духовну цінності світу і не відкидає духовність язичницьку.
Як тут не згадати слова відомого румунського історика релігій Мірчи Еліаде, котрий зауважував, що “міфи, ритуали, теорії, пов’язані з єдністю протилежностей, вчать людей, що найкращим способом осягнути Бога чи Вищу Реальність – це відмовитися, бодай, на якусь мить, думати і уявляти божество в поняттях безпосереднього досвіду, бо такий досвід дозволяє побачити лише фраґменти і труднощі”.
Виглядає так, що одним з таких ритуалів в українців є свято Івана Купала.... Свято Івана Купала, де земля і сонце, вода і місяць виявляють себе у всьому своєму безмежжі, де духи, русалки і відьми заходяться збирати свою данину, знов і знов, століття за століттям стикається самим своїм існуванням із християнством. І древні дячки, і високоосвічені архієреї боролися із ігрищами бісівськими, забороняли і карали, накликали на порушників Господній гнів і поліцію... Але щороку знов пливли українськими ставками вінки, подружжя плигали через вогонь, і в хатах стелили траву-купальницю.
Християнство і язичництво – тема матеріалу Віктора Єленського.
Віктор Єленський
Великий знавець києворуського християнства Георгій Федотов стверджував, що християнство древніх русичів було пов’язано з язичництвом набагато щільніше, ніж у багатьох європейських народів.
Давні русичі обожнювали землю, де під яскравим килимом трав і квітів пульсувала вічна, неозора таїна - чорна, волога матір-земля. Вона дає життя усьому сущому і в її безмежне лоно уходить людина. Русичі довго, дуже довго сумували за своїми богами, вони не вірили, що ті так просто полишили їхні гаї й левади, їхні капища, щоб довірити цілу руську людність одному-єдиному Богові.
Питання про співвідношення християнства з язичництвом – проблема, яка має неозоре число понятійних рівнів і таку ж кількість підводних каменів. Прості і категоричні схеми тут мало чим здатні зарадити. Адже язичництво – це природна релігія, релігія, за допомогою якої людина прагне встановити зв’язок із потойбіччям, вимолити собі довге життя чи гарне подружжя, успіх в охоті чи дощ.
Християнство – це релігія повнолітньої людини, релігія, передовсім і головно, любові до Бога, довкілля і до іншої людини, поза тим, чи є ця людина членом твого роду-племені, чи праведна вона, і чи любить вона тебе самого. Це, якщо хочете, неприродна релігія, бо любити тих, хто вас ненавидить, це проти сутності людини, яка, тобто сутність, десятками тисяч років випрацьовувалася у жорстокій борні за існування.
“Євангеліє” розриває темну неминучість зла, воно говорить людині: “Не бійся!”, але накладає на нього величезну відповідальність за дотримання золотого правила і за усе Творіння, яке більше не належить сліпій, невблаганній стихії, а повинне бути спасенним.
Поза сумнівом. У язичництві комфортніше, більш затишно і зрозуміло для людини, і тому язичник ховається в християнині, часто, дуже часто виходячи назовні, перетворюючи на звичайнісінький фетиш символи християнства і на амулет саме знаряддя смерті Ісуса.
Однак тут треба зробити, принаймні, два уточнення. Християнство вирізняється від язичництва зовсім не тим, що закликає не вірити в чудеса. Напроти, християнство – це релігія, в серці якої чудо Воскресіння і виклик звичайним законам природи.
Коли у філософа Володимира Соловйова спитали, чи вірить він у чудо, той відповів: “Звісно, вірю. Чудо – це те, у що можна вірити. Все інше віри просто не потребує”.
Але чудо в християнстві – це вияв Божої любові, а не результат вмилостивлення Бога пишними дарами і багатими підношеннями. Християнський Бог не потребує людських жертв. Він сам віддав себе у жертву заради викуплення людства.
Друге уточнення стосується ставлення християнства до традиційної народної культури дохристиянського походження. Погодьмося, що духові християнства не може відповідати нестримна лють до книг і пам’яток, до храмів і святилищ, зведених старанно і терпляче тією, старою і, водночас, неповнолітньою людиною. Ця лють – язичницька, а не християнська за своєю природою, вона вірить у камінь, а не в дух, у форму, а не в зміст, у насильство, а не в любов.
Дуже часто за цими захланними зусиллями з викорінення старих звичаїв і святкувань стояли не християнські, а денаціоналізаторські заміри імперій вирвати з народу душу і перетворити його на гнучкий матеріал у руках колонізаторів.
Насправді, християнство зовсім не означає розриву із традиційними народними святами і забавами, якщо ці забави не є блюзнірською наругою над самою сутністю християнства. Адже Христос прийшов у світ творити, а не нищити.
Василь Зілгалов
Якщо говорити про свято Івана Купала, то воно, на думку львівського релігієзнавця Андрія Юраша, є прикладом релігійного синкретизму, коли нова релігія, християнство, адаптувала старе релігійне вірування, язичництво, щоб таким чином утворити нове релігійне поєднання, яке б не відштовхнуло попередніх віруючих.
А ще пан Юраш вважає, що між язичництвом та християнством не закладено жодного конфлікту.
Тему продовжує Галина Терещук.
Галина Терещук
“Забобонна старожитність, замість вшановувати правдивого Бога, багатьох вигаданих богів шанувала, замінивши небо на стайню, де, як у неохайній хаті, призначила місце розбійникам, безгосподарним бандитам і іншим ганебним потворам, чи то смішним божкам, десь там між травами та городиною поставленим, найчастіше з дерева букового чи вербового власною рукою у вигляді людських постатей вирізьбленим. Суцільна облуда охопила цілу Русь.” Так описує релігію русинів львівський історик, радник і бургомістр 17 століття Юзеф Бартоломей Зіморович, який 40 років вивчав історичні документи, акти, приватні записи людей.
Як вислід - праця Бартоломея Зіморовича “Потрійний Львів”, у ній, зокрема, про релігію русинів. Наприклад, дівчата незаміжні шанували Діану, жінки - Венеру, селяни шанували Цереру, яку від жнив називали Жонкою ( звідси й походить назва жінки “жона”).
Втім, князь Володимир, прийнявши світло з неба, знищив святині, гаї, ідолів, а Перуна втопив у Дніпрі. Відтак й змінились звичаї на Русі. Цікавлюсь у релігієзнавця Андрія Юраша, чи є у Львові релігійні громади язичників?
Андрій Юраш
Львівські реалії із неязичницькими реаліями, на мій погляд, відтворюють загальноукраїнську ситуацію, можливо, ще більш показово, наприклад, ніж київські громади. Тобто, це не є великі об’єднання, це є спільноти, які об’єднують переважно національно - патріотично зорієнтовані спільноти громадян, вони об’єднують кілька десятків свідомих активних членів, можливо тих, хто в якісь мірі симпатизує, інколи, бере участь (до сотні навіть), тих, хто цікавиться обрядовою стороною діяльності організації. А активних, свідомих втягнутих регулярно в релігійне життя громади є небагато.
Галина Терещук
Втім, цікаво, що на Галичині ще у 17 столітті селяни дотримувались різноманітних так званих поганських обрядів. Нині вони переросли в народні традиції та обряди, які не конфліктують жодним чином із християнством. Особливо багате на різноманітні обряди свято Івана Купала.
Андрій Юраш
Якщо говорити про українські реалії, тобто святкування Івана Купала і Різдва Іоанна Предтечі, тобто, в язичницькому варіанті і в християнському варіанті, вони взаємодоповнюють. Дуже часто вони розходяться у формах цього відзначення, але, я думаю, принципового конфлікту не може бути закладено, тому що в християн, які беруть участь в цих святкуваннях, вони відчутно дають собі звіт у тому, що це є данина традиції, що це є гарна культурна спадщина дуже далеких предків. Вони не вкладають у відзначення того релігійного сенсу, того релігійного наповнення, яке вони вкладають, наприклад, у відзначення релігійних свят.
Напевне немає аж таких специфічних відчуттів з Різдвом Іоанна Предтечі, як, наприклад, з Паскою чи Різдвом. А беручи участь у відзначенні свята Івана Купала, це просто замилування історичною традицією, замилування ритуалами попередників їх. Це святкування відбувається ніби на двох площинах: в обрядовому, як у язичницьких формах язичницької традиції, і в якомусь ідеологічно-догматичному рівні, що пов’язане вже з християнською традицією.
Церква завжди намагалася розмежувати язичництво як релігійну систему. Очевидно, що вона завжди з цим мала полеміку, починаючи від отців церкви до цього часу. Але мова коли йде про доповнення церковної традиції якимись ритуальними діями, то особливого протистояння, звичайно, немає.
Галина Терещук
Для молодих галичан свято Івана Купала є одним із найулюбленіших. Уже традиційно у ніч на Івана Купала біля озер та ставків відбудуться різноманітні забави з народними піснями біля ватри.
Василь Зілгалов
Нинішнє українське суспільство є продуктом впливу різних чинників - етнічних, геополітичних, духовних, культурних та низки інших, які діяли впродовж десятиріч. Одним з переломних моментів української історії став перехід від багатобожжя до монотеїзму, від поклоніння силам природи до віри в єдиного Бога. Однак викидання дерев’яних ідолів в Дніпро не могло перекреслити всієї історії праукраїнців. Нові традиції, які дуже важко прищеплювалися до суспільного організму, входили в контакт з давніми. Так творилася нова якість . Добра вона чи погана – не нам знати. Кажуть – все розставить на свої місця історія. Може, і так, але ми цього не побачимо, мабуть. Співрозмовником нашого київського колеги Тараса Марусика є відомий дослідник-народознавець, головний редактор журналу “Берегиня”, член Національної спілки письменників України Василь Скуратівський. Тарас Марусик
Пане Скуратівський, нашу розмову розпочну з однієї цитати. Газета “Урядовий кур’єр” за 3 липня надрукувала перелік свят на липень. Ось та цитата. “Оскільки в полі починається гаряча пора, то і релігійних свят небагато. Головне з них – День Івана Купайла, 7 числа”. Як би Ви це прокоментували?
Василь Скуратівський
По-перше, Івана Купайла – це не релігійне свято, тут дійсно, величезна плутанина. Справа в тім, що Купайла – це дохристиянський обряд, його відзначають в ніч з 6 на 7-ме. Християнство якоюсь мірою виступало та й досі виступає проти цього свята, вважає його бісівським, але воднораз не могли якоюсь мірою знищити чи принизити це свято. Навіть в 18 столітті священики на Поліссі забороняли молоді відзначати Купайла, і хто не слухався, то священик мав право не дати шлюбу церковного. Але народ не міг жити , скажімо, якимось таким, церковним життям, наш народ поетичний, а Купайло – надмірно поетичний, і це очищення водою і вогнем. І все-таки компроміс якісь зійшовся, Івана свято наблизили до Купайла. У такий спосіб називають Івана-Купайла. Але церковники ніколи його не називають святом Івана Купайла чи Купала – бувають такі варіанти.
Тарас Марусик
А як називають церковники його?
Василь Скуратівський
Івана, свято Івана Хрестителя, а оскільки вмивалися водою, то поєднали. Якби це, скажімо, свято не вночі відзначалося, то воно наклалося повністю, а так його не можна було накласти..
Тарас Марусик
Чи є якісь нюанси у ставленні до цього свята серед головних конфесій, які присутні в Україні?
Василь Скуратівський
Московська конфесія не визнає і до сьогодні. Я пам’ятаю, як Мстислав приїздив до Києва, і ми організовували Купайла в музеї просто неба.. Він сам приїхав, просидів до півночі, дуже уважно стежив на візочку. Люди підходили, він навіть просив їх не турбувати, вислухав пісні, самообрядовість і сказав: “Прекрасно, що ви зберігаєте наші давні традиції”, тобто УПЦ Київського Патріархату йде на зустріч...
Тарас Марусик
І автокефальна, очевидно.
Василь Скуратівський
Так, і автокефальна.
Тарас Марусик
Мстислав представляв автокефальну.
Василь Скуратівський
Безперечно.
Тарас Марусик
Вже понад тисячу років з часу запровадження християнства в Україні, очевидно, язичницькі свята переплелися з релігійними. Чи могли б Ви трохи показати, як відбувався цей симбіоз?
Василь Скуратівський
Скажімо, колядки й щедрівки. Первісно церква не сприймала їх, зовсім відкидала, але народ настільки був поетичним, візьмемо Різдво, колядування – втрачає весь смисл дійство це, а в Старий Новий рік – засівання, і так далі. Довший час не визнавали. Але бачачи поетичну цю натуру народну, створили в Київській лаврі спеціальний осередок талановитих поетів, які переробляли колядки, там де давні боги називалися, підставляли, підрядовували Матір Божу, Ісуса Христа. Мелодія зберігалася, текст зберігався, але тут же написали і новіші. Але основний пласт – до дохристиянське було, стільки пройшло через сито редагування. Так само і щедрівки. Ну, щедрівки, правда, зберегли пісні варіант, там майже не втручалася рука літераторів. І коли досліджуємо ми давні пласти, то, в першу чергу, звертаємо увагу на щедрівки, закликання весни, птахів, сонця, до води звертання. Це давні наші обряди, і тому, не взмозі їх ліквідувати, християнство симбіоз зробило. І це добре, бо інакше би людина прийшла в церкву, зробила поклони і повернулася б назад, а поетична душа просить і пісні, дійства. Скажімо, ведіння хороводів, це теж давній пласт... Всі ці закликання птахів...
Хай, скажімо, християнство не визначає це свято, але воно і не забороняє. Тобто в процесі довголітньої історії наклалися ці.
Тарас Марусик
Язичницький світогляд і християнський світогляд відбивають певні історичні періоди у розвитку тих чи інших народів. Існує думка, що у менталітеті України початковим уявленням про всесвіт було коло - мовляв, через нього люди бачили все, і нав’язана чужинцями духовність самим проголошенням початку світу, фактично, розірвало світогляд наших пращурів.
Василь Скуратівський
Я вважаю, що слушна думка, якщо підходити до “кола” українців, це символ безкінечності, скажімо, на писанках малюють, заворожування коралів, намисто – це також оберігова функція кола. Віночок, вишивка на чоловічих сорочках, на рукавах кола, і, скажімо, я з свого дитинства пам’ятаю, з татом ходили носити сито далеко в ліс, і треба було перепочити. І він брав косу, робив навколо себе коло і ми лягали, вважалося, що гадюка не переповзе через нього. Отже, символіка кола дуже присутня в нашому менталітеті. І, на жаль, в процесі історії багато було розірвано “кола”.
Тарас Марусик
Тобто, на Вашу думку, лінійний спосіб передання історії, яка має свій початок і кінець, суперечить цьому менталітетові, праукраїнському?
Василь Скуратівський
Безперечно.
Тарас Марусик
І все ж, повертаючись до того мого запитання про поєднання, на Вашу думку, чи цей симбіоз між язичництвом і новими на той момент християнськими традиціями породила нову якість?
Василь Скуратівський
Звичайно, бо якщо б цього не сталося, розрив між християнськими віруваннями і християнськими залишався би дуже ворожий. Тому, власне, християнство і змушене було піти на компроміс і поєднати, і після цього уже легше було людям, табу не накладалися.
І пом’якшення оце переростало інколи у відновлення давніх дохристиянських.., але християнство все-таки витіснило дуже багато, і прекрасний пласт, скажімо, освячення криниць.. Раніше священні дуби були, священні живогралі, джерела, до яких ходили і вклонялися перед ним, і обряди влаштовували. І це все все-таки зневілювалося. І відношення тоді до природи стало жорстокіше, що ми маємо сьогодні. А от первісне, дохристиянські вірування, культ природи були понад усе. І до сонця, і до місяця, і до дощу - заклинання дощу, і цілий каскад можна навести таких прикладів. Василь Зілгалов Таємничість ритуалу, єдність протилежностей у цьому, намагання осягнути Бога в традиції здавна були в основі життя людського. «Воно таємне....», - писала Леся Українка. Так звучить і її поезія “Сфінкс”, читає Ірина Халупа.
Колись давно під сонцем полудневим, серед мовчазної, розлогої пустині і розпачливо-мертвото простору, в душі раба, що зріс в тяжкій неволі, вродилась мрія і запанувала над ним, своїм творцем, потужно й міцно, міцніш від влади сильних фараонів. І наказала мрія взяти камінь
з гарячих скель лібійської пустині і з нього витесать дивну подобу на вічну загадку вікам потомним. І став тесати раб гарячий камінь, і все було палким в годину творчу — і небо, і земля, і камінь, і різець, і серце майстра; мов гарячий присок, летіли з-під різця уламки дрібні, і згодом на розпеченім піску з''явився твір, немов жива потвора; ліниве тіло лева простяглося, мов спекою пригнічене вполудне, та загадкова людська голова здіймалась гордо і дивилась просто камінним поглядом поперед себе; а на устах був усміх зловорожий. Той погляд і той усміх був страшніший, аніж убійче сонце у пустині. І та потвора стала в людях богом, їй будувалися просторі храми з важкими кольонадами; а барки, убрані льотосом, несли їй жертви; леґенди почали складать про неї, закрашені у густу барву крови; співали їй свої пісні поети, а вчені будували піраміди З книжок, що мали загадку вгадати очей таємних і ворожих уст. Там списані були усі імення тії потвори: Сонце, Правда, Доля, Життя, Кохання і багато інших; та краще всіх пристало слово Сфінкс: воно таємне, як сама потвора.
Василь Зілгалов
“Воно таємне”...
На завершення згадаю німецьку легенду ХІІІ століття. Пастух пас вівці високо в горах і молився собі до Бога, як сам придумав. А якось спустився він з отарою вниз до людей і священик, почувши у церкві, як молиться пастух, почав його совістити, що той не так звертається до Бога та почав перевчати його на канон церковний. Пастух знітився і погнавши вівці у гори, перестав там на полонині молитися. І ось приснився тому отцеві на низині Бог, який сказав йому: «Чом відбив від мене вірного, біжи негайно на полонину й скажи йому, нехай молиться так, як молився». Ось і вся легенда, але суть її й сьогодні актуальна, так як актуальні взаємини язичницької духовності з духовністю християнською, зв’язок Божественості Абсолютної і Абсолютної Духовності.
На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку Було Слово”. Авто і укладач її Василь Зілгалов.
На все добре до нових зустрічей в ефірі. Говорить радіо “Свобода”.
Василь Зілгалов
Говорить радіо “Свобода”! В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті.
У празькій студії перед мікрофоном автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Вашик Клотцберг.
Наша сьогоднішня програма присвячена темі язичництва і християнства, точніше питанню: чи протистоять ці два релігійних напрямки суспільства один одному чи взаємопов’язані.
Тема складна і давня. Наприклад, Іван Огієнко, який відомий як митрополит УАПЦ Іларіон, писав свого часу, що “знати свої дохристиянські вірування неодмінно треба, бо без них нема можливості глибше й повніше зрозуміти чисте християнство, а також історію культури й історію літератури, заснованих на духові народу”.
А відомий російський релігійний філософ отець Павло Флоренський підкреслював, що “богословські всі догматичні суперечки, починаючи від першого століття і до наших днів, зводяться лише до двох питань: проблеми Трійці і проблеми Втілення”. “Ці дві лінії питань”, - на думку Флоренського, - “були відстоюванням абсолютності Божественної, з одного боку, і абсолютної ж духовної цінності світу, з другого. Християнство, вимагаючи у рівній силі і тієї і іншої, історично було руйнуванням перепони між лише монотеїстичним, трансцендентним світу, юдейством і лише пантеїстичним, іманентним світу , язичництвом, як першопочатків культури”.
Тобто, на думку багатьох авторитетів церкви, християнство з’єднує абсолютно Божественну і абсолютно духовну цінності світу і не відкидає духовність язичницьку.
Як тут не згадати слова відомого румунського історика релігій Мірчи Еліаде, котрий зауважував, що “міфи, ритуали, теорії, пов’язані з єдністю протилежностей, вчать людей, що найкращим способом осягнути Бога чи Вищу Реальність – це відмовитися, бодай, на якусь мить, думати і уявляти божество в поняттях безпосереднього досвіду, бо такий досвід дозволяє побачити лише фраґменти і труднощі”.
Виглядає так, що одним з таких ритуалів в українців є свято Івана Купала.... Свято Івана Купала, де земля і сонце, вода і місяць виявляють себе у всьому своєму безмежжі, де духи, русалки і відьми заходяться збирати свою данину, знов і знов, століття за століттям стикається самим своїм існуванням із християнством. І древні дячки, і високоосвічені архієреї боролися із ігрищами бісівськими, забороняли і карали, накликали на порушників Господній гнів і поліцію... Але щороку знов пливли українськими ставками вінки, подружжя плигали через вогонь, і в хатах стелили траву-купальницю.
Християнство і язичництво – тема матеріалу Віктора Єленського.
Віктор Єленський
Великий знавець києворуського християнства Георгій Федотов стверджував, що християнство древніх русичів було пов’язано з язичництвом набагато щільніше, ніж у багатьох європейських народів.
Давні русичі обожнювали землю, де під яскравим килимом трав і квітів пульсувала вічна, неозора таїна - чорна, волога матір-земля. Вона дає життя усьому сущому і в її безмежне лоно уходить людина. Русичі довго, дуже довго сумували за своїми богами, вони не вірили, що ті так просто полишили їхні гаї й левади, їхні капища, щоб довірити цілу руську людність одному-єдиному Богові.
Питання про співвідношення християнства з язичництвом – проблема, яка має неозоре число понятійних рівнів і таку ж кількість підводних каменів. Прості і категоричні схеми тут мало чим здатні зарадити. Адже язичництво – це природна релігія, релігія, за допомогою якої людина прагне встановити зв’язок із потойбіччям, вимолити собі довге життя чи гарне подружжя, успіх в охоті чи дощ.
Християнство – це релігія повнолітньої людини, релігія, передовсім і головно, любові до Бога, довкілля і до іншої людини, поза тим, чи є ця людина членом твого роду-племені, чи праведна вона, і чи любить вона тебе самого. Це, якщо хочете, неприродна релігія, бо любити тих, хто вас ненавидить, це проти сутності людини, яка, тобто сутність, десятками тисяч років випрацьовувалася у жорстокій борні за існування.
“Євангеліє” розриває темну неминучість зла, воно говорить людині: “Не бійся!”, але накладає на нього величезну відповідальність за дотримання золотого правила і за усе Творіння, яке більше не належить сліпій, невблаганній стихії, а повинне бути спасенним.
Поза сумнівом. У язичництві комфортніше, більш затишно і зрозуміло для людини, і тому язичник ховається в християнині, часто, дуже часто виходячи назовні, перетворюючи на звичайнісінький фетиш символи християнства і на амулет саме знаряддя смерті Ісуса.
Однак тут треба зробити, принаймні, два уточнення. Християнство вирізняється від язичництва зовсім не тим, що закликає не вірити в чудеса. Напроти, християнство – це релігія, в серці якої чудо Воскресіння і виклик звичайним законам природи.
Коли у філософа Володимира Соловйова спитали, чи вірить він у чудо, той відповів: “Звісно, вірю. Чудо – це те, у що можна вірити. Все інше віри просто не потребує”.
Але чудо в християнстві – це вияв Божої любові, а не результат вмилостивлення Бога пишними дарами і багатими підношеннями. Християнський Бог не потребує людських жертв. Він сам віддав себе у жертву заради викуплення людства.
Друге уточнення стосується ставлення християнства до традиційної народної культури дохристиянського походження. Погодьмося, що духові християнства не може відповідати нестримна лють до книг і пам’яток, до храмів і святилищ, зведених старанно і терпляче тією, старою і, водночас, неповнолітньою людиною. Ця лють – язичницька, а не християнська за своєю природою, вона вірить у камінь, а не в дух, у форму, а не в зміст, у насильство, а не в любов.
Дуже часто за цими захланними зусиллями з викорінення старих звичаїв і святкувань стояли не християнські, а денаціоналізаторські заміри імперій вирвати з народу душу і перетворити його на гнучкий матеріал у руках колонізаторів.
Насправді, християнство зовсім не означає розриву із традиційними народними святами і забавами, якщо ці забави не є блюзнірською наругою над самою сутністю християнства. Адже Христос прийшов у світ творити, а не нищити.
Василь Зілгалов
Якщо говорити про свято Івана Купала, то воно, на думку львівського релігієзнавця Андрія Юраша, є прикладом релігійного синкретизму, коли нова релігія, християнство, адаптувала старе релігійне вірування, язичництво, щоб таким чином утворити нове релігійне поєднання, яке б не відштовхнуло попередніх віруючих.
А ще пан Юраш вважає, що між язичництвом та християнством не закладено жодного конфлікту.
Тему продовжує Галина Терещук.
Галина Терещук
“Забобонна старожитність, замість вшановувати правдивого Бога, багатьох вигаданих богів шанувала, замінивши небо на стайню, де, як у неохайній хаті, призначила місце розбійникам, безгосподарним бандитам і іншим ганебним потворам, чи то смішним божкам, десь там між травами та городиною поставленим, найчастіше з дерева букового чи вербового власною рукою у вигляді людських постатей вирізьбленим. Суцільна облуда охопила цілу Русь.” Так описує релігію русинів львівський історик, радник і бургомістр 17 століття Юзеф Бартоломей Зіморович, який 40 років вивчав історичні документи, акти, приватні записи людей.
Як вислід - праця Бартоломея Зіморовича “Потрійний Львів”, у ній, зокрема, про релігію русинів. Наприклад, дівчата незаміжні шанували Діану, жінки - Венеру, селяни шанували Цереру, яку від жнив називали Жонкою ( звідси й походить назва жінки “жона”).
Втім, князь Володимир, прийнявши світло з неба, знищив святині, гаї, ідолів, а Перуна втопив у Дніпрі. Відтак й змінились звичаї на Русі. Цікавлюсь у релігієзнавця Андрія Юраша, чи є у Львові релігійні громади язичників?
Андрій Юраш
Львівські реалії із неязичницькими реаліями, на мій погляд, відтворюють загальноукраїнську ситуацію, можливо, ще більш показово, наприклад, ніж київські громади. Тобто, це не є великі об’єднання, це є спільноти, які об’єднують переважно національно - патріотично зорієнтовані спільноти громадян, вони об’єднують кілька десятків свідомих активних членів, можливо тих, хто в якісь мірі симпатизує, інколи, бере участь (до сотні навіть), тих, хто цікавиться обрядовою стороною діяльності організації. А активних, свідомих втягнутих регулярно в релігійне життя громади є небагато.
Галина Терещук
Втім, цікаво, що на Галичині ще у 17 столітті селяни дотримувались різноманітних так званих поганських обрядів. Нині вони переросли в народні традиції та обряди, які не конфліктують жодним чином із християнством. Особливо багате на різноманітні обряди свято Івана Купала.
Андрій Юраш
Якщо говорити про українські реалії, тобто святкування Івана Купала і Різдва Іоанна Предтечі, тобто, в язичницькому варіанті і в християнському варіанті, вони взаємодоповнюють. Дуже часто вони розходяться у формах цього відзначення, але, я думаю, принципового конфлікту не може бути закладено, тому що в християн, які беруть участь в цих святкуваннях, вони відчутно дають собі звіт у тому, що це є данина традиції, що це є гарна культурна спадщина дуже далеких предків. Вони не вкладають у відзначення того релігійного сенсу, того релігійного наповнення, яке вони вкладають, наприклад, у відзначення релігійних свят.
Напевне немає аж таких специфічних відчуттів з Різдвом Іоанна Предтечі, як, наприклад, з Паскою чи Різдвом. А беручи участь у відзначенні свята Івана Купала, це просто замилування історичною традицією, замилування ритуалами попередників їх. Це святкування відбувається ніби на двох площинах: в обрядовому, як у язичницьких формах язичницької традиції, і в якомусь ідеологічно-догматичному рівні, що пов’язане вже з християнською традицією.
Церква завжди намагалася розмежувати язичництво як релігійну систему. Очевидно, що вона завжди з цим мала полеміку, починаючи від отців церкви до цього часу. Але мова коли йде про доповнення церковної традиції якимись ритуальними діями, то особливого протистояння, звичайно, немає.
Галина Терещук
Для молодих галичан свято Івана Купала є одним із найулюбленіших. Уже традиційно у ніч на Івана Купала біля озер та ставків відбудуться різноманітні забави з народними піснями біля ватри.
Василь Зілгалов
Нинішнє українське суспільство є продуктом впливу різних чинників - етнічних, геополітичних, духовних, культурних та низки інших, які діяли впродовж десятиріч. Одним з переломних моментів української історії став перехід від багатобожжя до монотеїзму, від поклоніння силам природи до віри в єдиного Бога. Однак викидання дерев’яних ідолів в Дніпро не могло перекреслити всієї історії праукраїнців. Нові традиції, які дуже важко прищеплювалися до суспільного організму, входили в контакт з давніми. Так творилася нова якість . Добра вона чи погана – не нам знати. Кажуть – все розставить на свої місця історія. Може, і так, але ми цього не побачимо, мабуть. Співрозмовником нашого київського колеги Тараса Марусика є відомий дослідник-народознавець, головний редактор журналу “Берегиня”, член Національної спілки письменників України Василь Скуратівський. Тарас Марусик
Пане Скуратівський, нашу розмову розпочну з однієї цитати. Газета “Урядовий кур’єр” за 3 липня надрукувала перелік свят на липень. Ось та цитата. “Оскільки в полі починається гаряча пора, то і релігійних свят небагато. Головне з них – День Івана Купайла, 7 числа”. Як би Ви це прокоментували?
Василь Скуратівський
По-перше, Івана Купайла – це не релігійне свято, тут дійсно, величезна плутанина. Справа в тім, що Купайла – це дохристиянський обряд, його відзначають в ніч з 6 на 7-ме. Християнство якоюсь мірою виступало та й досі виступає проти цього свята, вважає його бісівським, але воднораз не могли якоюсь мірою знищити чи принизити це свято. Навіть в 18 столітті священики на Поліссі забороняли молоді відзначати Купайла, і хто не слухався, то священик мав право не дати шлюбу церковного. Але народ не міг жити , скажімо, якимось таким, церковним життям, наш народ поетичний, а Купайло – надмірно поетичний, і це очищення водою і вогнем. І все-таки компроміс якісь зійшовся, Івана свято наблизили до Купайла. У такий спосіб називають Івана-Купайла. Але церковники ніколи його не називають святом Івана Купайла чи Купала – бувають такі варіанти.
Тарас Марусик
А як називають церковники його?
Василь Скуратівський
Івана, свято Івана Хрестителя, а оскільки вмивалися водою, то поєднали. Якби це, скажімо, свято не вночі відзначалося, то воно наклалося повністю, а так його не можна було накласти..
Тарас Марусик
Чи є якісь нюанси у ставленні до цього свята серед головних конфесій, які присутні в Україні?
Василь Скуратівський
Московська конфесія не визнає і до сьогодні. Я пам’ятаю, як Мстислав приїздив до Києва, і ми організовували Купайла в музеї просто неба.. Він сам приїхав, просидів до півночі, дуже уважно стежив на візочку. Люди підходили, він навіть просив їх не турбувати, вислухав пісні, самообрядовість і сказав: “Прекрасно, що ви зберігаєте наші давні традиції”, тобто УПЦ Київського Патріархату йде на зустріч...
Тарас Марусик
І автокефальна, очевидно.
Василь Скуратівський
Так, і автокефальна.
Тарас Марусик
Мстислав представляв автокефальну.
Василь Скуратівський
Безперечно.
Тарас Марусик
Вже понад тисячу років з часу запровадження християнства в Україні, очевидно, язичницькі свята переплелися з релігійними. Чи могли б Ви трохи показати, як відбувався цей симбіоз?
Василь Скуратівський
Скажімо, колядки й щедрівки. Первісно церква не сприймала їх, зовсім відкидала, але народ настільки був поетичним, візьмемо Різдво, колядування – втрачає весь смисл дійство це, а в Старий Новий рік – засівання, і так далі. Довший час не визнавали. Але бачачи поетичну цю натуру народну, створили в Київській лаврі спеціальний осередок талановитих поетів, які переробляли колядки, там де давні боги називалися, підставляли, підрядовували Матір Божу, Ісуса Христа. Мелодія зберігалася, текст зберігався, але тут же написали і новіші. Але основний пласт – до дохристиянське було, стільки пройшло через сито редагування. Так само і щедрівки. Ну, щедрівки, правда, зберегли пісні варіант, там майже не втручалася рука літераторів. І коли досліджуємо ми давні пласти, то, в першу чергу, звертаємо увагу на щедрівки, закликання весни, птахів, сонця, до води звертання. Це давні наші обряди, і тому, не взмозі їх ліквідувати, християнство симбіоз зробило. І це добре, бо інакше би людина прийшла в церкву, зробила поклони і повернулася б назад, а поетична душа просить і пісні, дійства. Скажімо, ведіння хороводів, це теж давній пласт... Всі ці закликання птахів...
Хай, скажімо, християнство не визначає це свято, але воно і не забороняє. Тобто в процесі довголітньої історії наклалися ці.
Тарас Марусик
Язичницький світогляд і християнський світогляд відбивають певні історичні періоди у розвитку тих чи інших народів. Існує думка, що у менталітеті України початковим уявленням про всесвіт було коло - мовляв, через нього люди бачили все, і нав’язана чужинцями духовність самим проголошенням початку світу, фактично, розірвало світогляд наших пращурів.
Василь Скуратівський
Я вважаю, що слушна думка, якщо підходити до “кола” українців, це символ безкінечності, скажімо, на писанках малюють, заворожування коралів, намисто – це також оберігова функція кола. Віночок, вишивка на чоловічих сорочках, на рукавах кола, і, скажімо, я з свого дитинства пам’ятаю, з татом ходили носити сито далеко в ліс, і треба було перепочити. І він брав косу, робив навколо себе коло і ми лягали, вважалося, що гадюка не переповзе через нього. Отже, символіка кола дуже присутня в нашому менталітеті. І, на жаль, в процесі історії багато було розірвано “кола”.
Тарас Марусик
Тобто, на Вашу думку, лінійний спосіб передання історії, яка має свій початок і кінець, суперечить цьому менталітетові, праукраїнському?
Василь Скуратівський
Безперечно.
Тарас Марусик
І все ж, повертаючись до того мого запитання про поєднання, на Вашу думку, чи цей симбіоз між язичництвом і новими на той момент християнськими традиціями породила нову якість?
Василь Скуратівський
Звичайно, бо якщо б цього не сталося, розрив між християнськими віруваннями і християнськими залишався би дуже ворожий. Тому, власне, християнство і змушене було піти на компроміс і поєднати, і після цього уже легше було людям, табу не накладалися.
І пом’якшення оце переростало інколи у відновлення давніх дохристиянських.., але християнство все-таки витіснило дуже багато, і прекрасний пласт, скажімо, освячення криниць.. Раніше священні дуби були, священні живогралі, джерела, до яких ходили і вклонялися перед ним, і обряди влаштовували. І це все все-таки зневілювалося. І відношення тоді до природи стало жорстокіше, що ми маємо сьогодні. А от первісне, дохристиянські вірування, культ природи були понад усе. І до сонця, і до місяця, і до дощу - заклинання дощу, і цілий каскад можна навести таких прикладів. Василь Зілгалов Таємничість ритуалу, єдність протилежностей у цьому, намагання осягнути Бога в традиції здавна були в основі життя людського. «Воно таємне....», - писала Леся Українка. Так звучить і її поезія “Сфінкс”, читає Ірина Халупа.
Колись давно під сонцем полудневим, серед мовчазної, розлогої пустині і розпачливо-мертвото простору, в душі раба, що зріс в тяжкій неволі, вродилась мрія і запанувала над ним, своїм творцем, потужно й міцно, міцніш від влади сильних фараонів. І наказала мрія взяти камінь
з гарячих скель лібійської пустині і з нього витесать дивну подобу на вічну загадку вікам потомним. І став тесати раб гарячий камінь, і все було палким в годину творчу — і небо, і земля, і камінь, і різець, і серце майстра; мов гарячий присок, летіли з-під різця уламки дрібні, і згодом на розпеченім піску з''явився твір, немов жива потвора; ліниве тіло лева простяглося, мов спекою пригнічене вполудне, та загадкова людська голова здіймалась гордо і дивилась просто камінним поглядом поперед себе; а на устах був усміх зловорожий. Той погляд і той усміх був страшніший, аніж убійче сонце у пустині. І та потвора стала в людях богом, їй будувалися просторі храми з важкими кольонадами; а барки, убрані льотосом, несли їй жертви; леґенди почали складать про неї, закрашені у густу барву крови; співали їй свої пісні поети, а вчені будували піраміди З книжок, що мали загадку вгадати очей таємних і ворожих уст. Там списані були усі імення тії потвори: Сонце, Правда, Доля, Життя, Кохання і багато інших; та краще всіх пристало слово Сфінкс: воно таємне, як сама потвора.
Василь Зілгалов
“Воно таємне”...
На завершення згадаю німецьку легенду ХІІІ століття. Пастух пас вівці високо в горах і молився собі до Бога, як сам придумав. А якось спустився він з отарою вниз до людей і священик, почувши у церкві, як молиться пастух, почав його совістити, що той не так звертається до Бога та почав перевчати його на канон церковний. Пастух знітився і погнавши вівці у гори, перестав там на полонині молитися. І ось приснився тому отцеві на низині Бог, який сказав йому: «Чом відбив від мене вірного, біжи негайно на полонину й скажи йому, нехай молиться так, як молився». Ось і вся легенда, але суть її й сьогодні актуальна, так як актуальні взаємини язичницької духовності з духовністю християнською, зв’язок Божественості Абсолютної і Абсолютної Духовності.
На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку Було Слово”. Авто і укладач її Василь Зілгалов.
На все добре до нових зустрічей в ефірі. Говорить радіо “Свобода”.
