Київ, 7 листопада 2003 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Ми продовжуємо цикл передач, присвячений етнонаціональному портрету України.
Сьогодні піде мова про другу за чисельністю після власне українців етнічну спільноту сучасної України – про українських росіян. Перед мікрофоном доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Росіяни є найбільшою національною машиною України. В абсолютних цифрах – 8млн.334 тисячі осіб. Це 17% населення нашої держави. В 1989 році ця національна меншина становила 22%.
Слід сказати, що в багатьох державах на просторі кольшнього СРСР до цього етносу формально належили й люди іншого етнічного походження, бо цей запис у паспорті та анкетах гарантував від національних обмежень і надавав певні переваги щодо кар''єри в союзному центрі. Як стверджував російський політолог Каграманов: “Загальносоюзна номенклатура в переважній своїй частині була російською, що особливо впадає в око в тих установах, де принцип пропорційного представництва найменшин не спрацьовував: в союзному уряді, наприклад, за останні десятиліття було дуже мало “нацменів”, а верхівка армії й КГБ була практично цілком російська”.
Фактично протягом багатьох століть на теренах Російської імперії та СРСР (в тому числі в Україні) росіяни ніколи не були національною меншиною. Вони мали права національної більшості, а всі інші народи, навіть якщо становили чисельну більшість у своїй республіці, виступали як національна меншина стосовно росіян. Нині, після 1991 року відбулися серйозні зміни ситуації, що вимагають змін у свідомості мільонів людей. Скрізь, крім Російської Федерації, росіяни є потужною, впливовою, численною, але національною меншиною, яка змушена визначатися в багатьох питаннях, зокрема в питаннях громадянської лояльності, геополітичного вибору їх нових батьківщин, питань мови і культури, взаємин з титульними націями нових незалежних держав. Значна частина тих людей іншого етнічного походження, які через різні життєві обставини, воліли вважатися росіянами, тепер повертаються до свого справжнього етносу. Не обминули ці процеси й Україну.
Олекса Боярко
А от лідер “Російського блоку України” Олександр Свистунов категорично відмовляється визнавати українських росіян національною меншиною. Так само, як і викладати свої думки на цю тему українською мовою.
Юрій Свистунов
(Переклад) З одного боку, начебто російські люди представлені і в апараті управління державою і є державні чиновники, які належать до російського соціуму. Але вони абсолютно далекі від ідей відстоювання духовності російської і відстоюванні захисту російської мови, тих культурних, народних цінностей, які потрібно тут захищати безумовно кожному народу, кожній нації, щоб зберегти себе.
Інше питання – російські організації об’єднані в політично-громадські об’єднання. Ось вони більш активні, але на жаль вони далекі від того, щоб отримати якусь можливість захищати тут російських етнічних на Україні.
Я хотів би тут підтвердити один тезис, що росіяни являється не просто національною меншиною, а другою державостворюючою нацією. Поки ми ось не зрозуміємо деякий абсолютно зрозумілі речі по відношенню росіян до України, ми ніколи не вирішимо цю проблему.
Перше, що росіяни також потребують захисту своєї мови, своєї освіти, своєї духовності, як і український народ і має таке ж масивне представництво в українській політичній нації.
Друге, і саме головне, що ми розуміємо і розуміли біди і тревоги українського. Ми ніколи не виступали, не виступаємо проти українського народу, проти української мови і української літератури. В той же час ми говоримо, що свої проблеми не можна вирішувати за рахунок проблем російських людей, російського народу.
І третій, останній пункт, я хотів би його просто озвучити. Чим швидше ми знайдемо взаєморозуміння, тим швидше ми побудуємо єдину, загальну незалежну Україну”.
Олекса Боярко
Це була думка лідера “Російського блоку” Олександра Свистунова. На інших позиціях стоїть перший командувач Військово-Морських сил України, віце-адмірал Борис Кожин.
Борис Кожин
Ви знаєте, по-перше, я так кажу офіційно чи неофіційно, що я є українець російського походження. Але я на даний час з прийняттям незалежності української держави чітко визначився і можу сказати, що повністю те, що відбувається в даний час в Україні, як незалежній, соборній, національній український державі я, як громадянин України повністю підтримую і сприяю, значить, тої позиції. І тому я дав згоду на формування ВМС України. На даний час ми маємо, як приклад власні ВМС України.
Ну, а позиція, вона залишається незмінною. Всі ті, хто зараз живуть в Україні належать українській державі, мають різне походження, всі ми є, згідно Конституції, український народ або громадяни України. І тому кожен з нас повинен мати отой, я так називаю його і перед військовослужбовцями, коли виступаю, повинно мати елементарний патріотизм. Тобто з повагою ставитися до української держави і українського народу, з повагою ставиться до Конституції української держави, до українського прапора, герба, гімна, і тоді ми, я переконаний в тому, за два роки, за три максимум побудуємо нашу українську, соборну, демократичну, правову українську державу.
Олекса Боярко
І знову слово Ігорю Лосєву, котрий продовжує розповідь про українських росіян.
Ігор Лосєв
Незважаючи на майже 3 століття проживання цієї етнічної групи в Україні, помітного процесу української аккультурації не відбулося.
Майже 96% росіян визнають рідною мовою – російську. Але певні зрушення є, 4% росіян назвали своєю рідною мовою – українську. Що на 100% більше, ніж за переписом 1989 року. І це без будь-яких активних компаній пропаганди української мови з боку владу, а за значно помітніших у багатьох регіонах України адміністративних утисків української.
96% росіян відданих своїй мові, це свідчить не лише про суб''єктивні переконання, але й про об''єктивно панівний статус росіян в імперіях російській і радянській, що було особливо наочним у сфері мови й культури. Древня приказка “чия влада того й мова” продемонструвала свою абсолютну істинність на теренах України в названі періоди. Безперечно, це не обов''язково означало якісь індивідуальні привілеї для кожного окремого росіянина за межами етнічної Росії, йшлося про колективні привілеї нації відносно інших націй.
Процес зміни орієнтиров відбувається складно і болісно. Але відбувається.
І тут не слід нетхувати результатами Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, де понад 70% росіян висловилися за незалежність України. Російська громада України не є монолітною в цьому питанні, як, до речі, й інші громади. Є, наприклад, суттєві відмінності між настроями росіян, які народился в Україні, для яких вона є Батьківщиною, а тим більше тих, які живуть в Україні протягом кількох поколінь, і тими, що народились за межами України, а таких нараховується 43% всієї російської громади. За матеріалами міжнародної науково-практичної конференції “Російська культура в контексті соціально-історичних реалій України”, що відбулася ще 10 років тому в Києві, 50% росіян, які мешкали тоді в Україні орієнтували своїх дітей на проживання в Україні, 32,5% на проживання в Росії (напевно, це корелюється з 43% приїжджих із Росії), а 8% - на інші держави СНД. Оскільки постійний масовий приплив російського населення в Україну після 1991 року припинився, це створює перспективи закорінення росіян в український етнокультурний грунт. Звичайно, є спроби іншої соціально-політичної орієнтації російських громадян України, що її уособлює “Російський блок”, де росіянам пропонується позиція, що на практиці неминучо призводить до постійної конфронтації з українцями і Українською державою. Цей шлях дуже нагадує шлях німецької етничної меншини в Чехословаччині 20-30р.р. минулого століття. Це намагання перетворити російську громаду в Україні на інорідне в культурному сенсі тіло, що надає виклик національній більшості, гостро протиставляючи себе всьому українському. Поки що, незважаючи на величезні зусилля як з-за кордону, так і намагання певних сил у середині України, перший варінт розвитку приваблює українських росіян більше, бо гарантує як етнокультурне самозбереження, так і органічну причетність до держави, громадянами якої вони є. Адже людині важко і протиприродно не бути патріотом землі, де вона живе. В цьому сенсі українські росіяни мають кращу перспективу розриву з тягарем імперської спадщини, ніж росіяни в Російській Федерації, яким надзвичайно важко історично і психологічно дистанціюватись від імперських традицій, від імперського минулого.
Олекса Боярко
Цієї осені виповнилося 35 років з часу смерті київського поета, котрий однією із тем своєї творчості якраз і обрав подолання імперської спадщини у російськомовній культурі. Слово Віталію Пономарьову.
Віталій Пономарьов
Киянин Леонід Кисельов народився 21 вересня 1946 року у родині російського письменника Володимира Кисельова. Тринадцяти років Леонід почав писати вірші російською мовою, а вперше опублікував їх 1963 року у московському журналі “Новый мир”. Один з тих віршів під назвою “Царі” підважував міф про царя Петра Першого як видатного діяча російської держави.
Еще мальчишкой удивлялся дико: Раз все цари плохие, почему Царя Петра зовем Петром Великим И'' в Ленинграде памятник ему?
Зачем он нам, державный этот конник? Взорвать бы, чтоб копыта в небеса! Шевченко, говорят, односторонне Отнесся... Нет, он правильно писал: Це той первий, що розпинав Нашу Украшу...
Не Петр, а те голодные, босые В болоте основали Петроград. За долгую историю России — Ни одного хорошего царя.
У газетній відповіді Кисельову член-кореспондент Академії наук Благой гостро засудив автора (тоді десятикласника) за неповагу до історичних святинь. Відтоді російські журнали більше не публікували віршів Кисельова. Від 1965 року поет навчався на факультеті іноземних мов Київського університету. Він перекладав з англійської, писав прозу, проте основною його діяльністю залишалася поезія. У ній квітуча яблуня обвита іржавим колючим дротом, квітневе сонце чергується із заметіллю, а весняна вода часто перетворюється на чорний лід. Кисельов згадує своє проведене у чергах дитинство, пише про потяг поетів до свободи і про переслідування їх царями, про Гамлета, Сковороду, Мандельштама, Тичину, Шевченка.
Я позабуду все обиды, И вдруг напомнят песню мне На милом и полузабытом, На украинском языке.
И в комнате, где, как батоны, Чужие лица без конца, Взорвутся черные бутоны — Окаменевшие сердца.
Я постою у края бездны И вдруг пойму, сломясь в тоске, Что все на свете — только песня На украинском языке.
Леонід Кисельов помер у Києві 19 жовтня 1968 року у віці двадцяти двох років. В останні місяці життя вже безнадійно хворий поет перейшов у віршах на українську мову, яку 5 років перед тим називав “милою і напівзабутою”. Українські вірші становлять п’яту і найдосконалішу частину всієї опублікованої поезії Кисельова. Він остаточно повертається у віршах з Москви додому – до Києва, названого ним “містом всіх кохань”. Поезія Кисельова стає водночас і характерництвом, і журною піснею, що втішає у жалю. Відтак, поетові таланить поєднати нарешті вірші і лихо, мистецтво і біль, малярство, гнів і благання:
Тільки двічі живемо. Раз — у світі білім-білім, Тож сумуємо і квилим, Як до іншого йдемо.
А тоді ще в другий раз, В світі чорнім — аж червонім. Чорнозем ламає скроні, І трава росте крізь нас.
Тільки двічі живемо. Дай нам, Боже, щоб любили І щоб люди не раділи, Як у чорний світ йдемо.
Олекса Боярко
І знову перед мікрофоном Ігор Лосєв, котрий закінчує розповідь про українських росіян.
Ігор Лосєв
Найбільший відсоток росіян проживає на півдні і сході України. Якщо брати області, то найбільше росіян в Луганській області – 39%. Донецькій – 38%, Харьківській – 26%, Запорізькій майже –25%, Одеській майже – 21%, Дніпропетровській - майже 18%, Миколаївській – 14%, у місті Київі – 13%.
Що стосується реальних мовно-культурних прав, то у більшості регіонів України можливостям росіян щодо освіти рідною мовою, споживаня культурних продуктів (книжок, газет, теле і радіо-програм) рідною мовою може позаздрити титульна нація і тому компанії політичних сил, що спекулюють на так званих “утисках” російської мови і культури, що їх не можна віднайти в реальності, швидко захлинаються.
Етнічне самовизначення громадян України під час всеукраїнського перепису 2001 року продемонструвало, що процеси русифікації на рівні особистісної самодентифікації людей дещо призупинилися, але враховуючи геополітичну невизначеність і сахання політичної еліти країни, ще не відійшли в минуле, що не виключає в найближчій перспективі їх регенерації та посилення на основі механізмів так званого “Єдиного економічного простору”.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Наступної п‘ятниці ми продовжимо розповідь про етнонаціональний портрет України. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Ми продовжуємо цикл передач, присвячений етнонаціональному портрету України.
Сьогодні піде мова про другу за чисельністю після власне українців етнічну спільноту сучасної України – про українських росіян. Перед мікрофоном доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Росіяни є найбільшою національною машиною України. В абсолютних цифрах – 8млн.334 тисячі осіб. Це 17% населення нашої держави. В 1989 році ця національна меншина становила 22%.
Слід сказати, що в багатьох державах на просторі кольшнього СРСР до цього етносу формально належили й люди іншого етнічного походження, бо цей запис у паспорті та анкетах гарантував від національних обмежень і надавав певні переваги щодо кар''єри в союзному центрі. Як стверджував російський політолог Каграманов: “Загальносоюзна номенклатура в переважній своїй частині була російською, що особливо впадає в око в тих установах, де принцип пропорційного представництва найменшин не спрацьовував: в союзному уряді, наприклад, за останні десятиліття було дуже мало “нацменів”, а верхівка армії й КГБ була практично цілком російська”.
Фактично протягом багатьох століть на теренах Російської імперії та СРСР (в тому числі в Україні) росіяни ніколи не були національною меншиною. Вони мали права національної більшості, а всі інші народи, навіть якщо становили чисельну більшість у своїй республіці, виступали як національна меншина стосовно росіян. Нині, після 1991 року відбулися серйозні зміни ситуації, що вимагають змін у свідомості мільонів людей. Скрізь, крім Російської Федерації, росіяни є потужною, впливовою, численною, але національною меншиною, яка змушена визначатися в багатьох питаннях, зокрема в питаннях громадянської лояльності, геополітичного вибору їх нових батьківщин, питань мови і культури, взаємин з титульними націями нових незалежних держав. Значна частина тих людей іншого етнічного походження, які через різні життєві обставини, воліли вважатися росіянами, тепер повертаються до свого справжнього етносу. Не обминули ці процеси й Україну.
Олекса Боярко
А от лідер “Російського блоку України” Олександр Свистунов категорично відмовляється визнавати українських росіян національною меншиною. Так само, як і викладати свої думки на цю тему українською мовою.
Юрій Свистунов
(Переклад) З одного боку, начебто російські люди представлені і в апараті управління державою і є державні чиновники, які належать до російського соціуму. Але вони абсолютно далекі від ідей відстоювання духовності російської і відстоюванні захисту російської мови, тих культурних, народних цінностей, які потрібно тут захищати безумовно кожному народу, кожній нації, щоб зберегти себе.
Інше питання – російські організації об’єднані в політично-громадські об’єднання. Ось вони більш активні, але на жаль вони далекі від того, щоб отримати якусь можливість захищати тут російських етнічних на Україні.
Я хотів би тут підтвердити один тезис, що росіяни являється не просто національною меншиною, а другою державостворюючою нацією. Поки ми ось не зрозуміємо деякий абсолютно зрозумілі речі по відношенню росіян до України, ми ніколи не вирішимо цю проблему.
Перше, що росіяни також потребують захисту своєї мови, своєї освіти, своєї духовності, як і український народ і має таке ж масивне представництво в українській політичній нації.
Друге, і саме головне, що ми розуміємо і розуміли біди і тревоги українського. Ми ніколи не виступали, не виступаємо проти українського народу, проти української мови і української літератури. В той же час ми говоримо, що свої проблеми не можна вирішувати за рахунок проблем російських людей, російського народу.
І третій, останній пункт, я хотів би його просто озвучити. Чим швидше ми знайдемо взаєморозуміння, тим швидше ми побудуємо єдину, загальну незалежну Україну”.
Олекса Боярко
Це була думка лідера “Російського блоку” Олександра Свистунова. На інших позиціях стоїть перший командувач Військово-Морських сил України, віце-адмірал Борис Кожин.
Борис Кожин
Ви знаєте, по-перше, я так кажу офіційно чи неофіційно, що я є українець російського походження. Але я на даний час з прийняттям незалежності української держави чітко визначився і можу сказати, що повністю те, що відбувається в даний час в Україні, як незалежній, соборній, національній український державі я, як громадянин України повністю підтримую і сприяю, значить, тої позиції. І тому я дав згоду на формування ВМС України. На даний час ми маємо, як приклад власні ВМС України.
Ну, а позиція, вона залишається незмінною. Всі ті, хто зараз живуть в Україні належать українській державі, мають різне походження, всі ми є, згідно Конституції, український народ або громадяни України. І тому кожен з нас повинен мати отой, я так називаю його і перед військовослужбовцями, коли виступаю, повинно мати елементарний патріотизм. Тобто з повагою ставитися до української держави і українського народу, з повагою ставиться до Конституції української держави, до українського прапора, герба, гімна, і тоді ми, я переконаний в тому, за два роки, за три максимум побудуємо нашу українську, соборну, демократичну, правову українську державу.
Олекса Боярко
І знову слово Ігорю Лосєву, котрий продовжує розповідь про українських росіян.
Ігор Лосєв
Незважаючи на майже 3 століття проживання цієї етнічної групи в Україні, помітного процесу української аккультурації не відбулося.
Майже 96% росіян визнають рідною мовою – російську. Але певні зрушення є, 4% росіян назвали своєю рідною мовою – українську. Що на 100% більше, ніж за переписом 1989 року. І це без будь-яких активних компаній пропаганди української мови з боку владу, а за значно помітніших у багатьох регіонах України адміністративних утисків української.
96% росіян відданих своїй мові, це свідчить не лише про суб''єктивні переконання, але й про об''єктивно панівний статус росіян в імперіях російській і радянській, що було особливо наочним у сфері мови й культури. Древня приказка “чия влада того й мова” продемонструвала свою абсолютну істинність на теренах України в названі періоди. Безперечно, це не обов''язково означало якісь індивідуальні привілеї для кожного окремого росіянина за межами етнічної Росії, йшлося про колективні привілеї нації відносно інших націй.
Процес зміни орієнтиров відбувається складно і болісно. Але відбувається.
І тут не слід нетхувати результатами Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, де понад 70% росіян висловилися за незалежність України. Російська громада України не є монолітною в цьому питанні, як, до речі, й інші громади. Є, наприклад, суттєві відмінності між настроями росіян, які народился в Україні, для яких вона є Батьківщиною, а тим більше тих, які живуть в Україні протягом кількох поколінь, і тими, що народились за межами України, а таких нараховується 43% всієї російської громади. За матеріалами міжнародної науково-практичної конференції “Російська культура в контексті соціально-історичних реалій України”, що відбулася ще 10 років тому в Києві, 50% росіян, які мешкали тоді в Україні орієнтували своїх дітей на проживання в Україні, 32,5% на проживання в Росії (напевно, це корелюється з 43% приїжджих із Росії), а 8% - на інші держави СНД. Оскільки постійний масовий приплив російського населення в Україну після 1991 року припинився, це створює перспективи закорінення росіян в український етнокультурний грунт. Звичайно, є спроби іншої соціально-політичної орієнтації російських громадян України, що її уособлює “Російський блок”, де росіянам пропонується позиція, що на практиці неминучо призводить до постійної конфронтації з українцями і Українською державою. Цей шлях дуже нагадує шлях німецької етничної меншини в Чехословаччині 20-30р.р. минулого століття. Це намагання перетворити російську громаду в Україні на інорідне в культурному сенсі тіло, що надає виклик національній більшості, гостро протиставляючи себе всьому українському. Поки що, незважаючи на величезні зусилля як з-за кордону, так і намагання певних сил у середині України, перший варінт розвитку приваблює українських росіян більше, бо гарантує як етнокультурне самозбереження, так і органічну причетність до держави, громадянами якої вони є. Адже людині важко і протиприродно не бути патріотом землі, де вона живе. В цьому сенсі українські росіяни мають кращу перспективу розриву з тягарем імперської спадщини, ніж росіяни в Російській Федерації, яким надзвичайно важко історично і психологічно дистанціюватись від імперських традицій, від імперського минулого.
Олекса Боярко
Цієї осені виповнилося 35 років з часу смерті київського поета, котрий однією із тем своєї творчості якраз і обрав подолання імперської спадщини у російськомовній культурі. Слово Віталію Пономарьову.
Віталій Пономарьов
Киянин Леонід Кисельов народився 21 вересня 1946 року у родині російського письменника Володимира Кисельова. Тринадцяти років Леонід почав писати вірші російською мовою, а вперше опублікував їх 1963 року у московському журналі “Новый мир”. Один з тих віршів під назвою “Царі” підважував міф про царя Петра Першого як видатного діяча російської держави.
Еще мальчишкой удивлялся дико: Раз все цари плохие, почему Царя Петра зовем Петром Великим И'' в Ленинграде памятник ему?
Зачем он нам, державный этот конник? Взорвать бы, чтоб копыта в небеса! Шевченко, говорят, односторонне Отнесся... Нет, он правильно писал: Це той первий, що розпинав Нашу Украшу...
Не Петр, а те голодные, босые В болоте основали Петроград. За долгую историю России — Ни одного хорошего царя.
У газетній відповіді Кисельову член-кореспондент Академії наук Благой гостро засудив автора (тоді десятикласника) за неповагу до історичних святинь. Відтоді російські журнали більше не публікували віршів Кисельова. Від 1965 року поет навчався на факультеті іноземних мов Київського університету. Він перекладав з англійської, писав прозу, проте основною його діяльністю залишалася поезія. У ній квітуча яблуня обвита іржавим колючим дротом, квітневе сонце чергується із заметіллю, а весняна вода часто перетворюється на чорний лід. Кисельов згадує своє проведене у чергах дитинство, пише про потяг поетів до свободи і про переслідування їх царями, про Гамлета, Сковороду, Мандельштама, Тичину, Шевченка.
Я позабуду все обиды, И вдруг напомнят песню мне На милом и полузабытом, На украинском языке.
И в комнате, где, как батоны, Чужие лица без конца, Взорвутся черные бутоны — Окаменевшие сердца.
Я постою у края бездны И вдруг пойму, сломясь в тоске, Что все на свете — только песня На украинском языке.
Леонід Кисельов помер у Києві 19 жовтня 1968 року у віці двадцяти двох років. В останні місяці життя вже безнадійно хворий поет перейшов у віршах на українську мову, яку 5 років перед тим називав “милою і напівзабутою”. Українські вірші становлять п’яту і найдосконалішу частину всієї опублікованої поезії Кисельова. Він остаточно повертається у віршах з Москви додому – до Києва, названого ним “містом всіх кохань”. Поезія Кисельова стає водночас і характерництвом, і журною піснею, що втішає у жалю. Відтак, поетові таланить поєднати нарешті вірші і лихо, мистецтво і біль, малярство, гнів і благання:
Тільки двічі живемо. Раз — у світі білім-білім, Тож сумуємо і квилим, Як до іншого йдемо.
А тоді ще в другий раз, В світі чорнім — аж червонім. Чорнозем ламає скроні, І трава росте крізь нас.
Тільки двічі живемо. Дай нам, Боже, щоб любили І щоб люди не раділи, Як у чорний світ йдемо.
Олекса Боярко
І знову перед мікрофоном Ігор Лосєв, котрий закінчує розповідь про українських росіян.
Ігор Лосєв
Найбільший відсоток росіян проживає на півдні і сході України. Якщо брати області, то найбільше росіян в Луганській області – 39%. Донецькій – 38%, Харьківській – 26%, Запорізькій майже –25%, Одеській майже – 21%, Дніпропетровській - майже 18%, Миколаївській – 14%, у місті Київі – 13%.
Що стосується реальних мовно-культурних прав, то у більшості регіонів України можливостям росіян щодо освіти рідною мовою, споживаня культурних продуктів (книжок, газет, теле і радіо-програм) рідною мовою може позаздрити титульна нація і тому компанії політичних сил, що спекулюють на так званих “утисках” російської мови і культури, що їх не можна віднайти в реальності, швидко захлинаються.
Етнічне самовизначення громадян України під час всеукраїнського перепису 2001 року продемонструвало, що процеси русифікації на рівні особистісної самодентифікації людей дещо призупинилися, але враховуючи геополітичну невизначеність і сахання політичної еліти країни, ще не відійшли в минуле, що не виключає в найближчій перспективі їх регенерації та посилення на основі механізмів так званого “Єдиного економічного простору”.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Наступної п‘ятниці ми продовжимо розповідь про етнонаціональний портрет України. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.
