Київ, 31 січня 2004 року.
Говорить радіо Свобода!
Василь Зілгалов
В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом у Празі звукооператор Вашек Клоцберг.
У суботу, 24 січня цього року президент Росії Володимир Путін разом зі своїм українським колегою Леонідом Кучмою відстояли молебень в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври, що належить нині, за рішенням української влади, на чолі з Леонідом Кучмою саме УПЦ у підпорядкуванні Московському Патріархатові.
За повідомленнями преси, під час цього молебню прославлялися імена Патріарха Московського і Митрополита Київського і діючих президентів, присутніх в соборі.
Митрополит УПЦ МП Володимир подарував Володимиру Путіну ікону Антонія, Феодосія і всіх преподобних Печерських. Хоча відомо, як засновники Лаври ставилися до світської влади і аж ніяк не були її прихильниками.
Багатьох фахівців знаємо, цікавило, чи під час згадуваного молебню сильних світу цього, та й у їхніх кулуарах в Лаврі, згадають про руйнування Успенського собору восени 1941 року агентурою НКВД – КГБ. Але щось не чути було інформації про таке.
Перебуваючи в Успенському соборі, Володимир Путін говорив про “єдину ниточку”, що зв’язує ніби-то “незалежну православну церкву України з російською”. І ця “ниточка”, на думку російського президента, є “канонічний зв’язок”.
Але для багатьох, може, вже й забуто, що цю “ниточку” при реальному розгляді важко назвати таким ніжним словом, бо було нав’язано українській православній церкві оцей канонічний зв’язок “неканонічними методами”.
Колись перший український президент Михайло Грушевський писав, що московський цар “видушив у царгородського патріарха згоду на піддання київської митрополії московському патріархатові”.
Понад 600 років Київська митрополія перебувала в юрисдикції Константинопольського патріархату. На ці роки припадали і надважкі випробування, і лихоліття, і зради.
Але на початок цього періоду припадає і золотий перетин київського християнства, зеніт його слави.
1686 року збіднілий і безмежно послаблений Царгород втрачає навіть номінальну владу над Київською митрополією, яка перепорядковується Московському патріархові.
Але останню сторінку в історії відносин Києва і Константинополя не було перегорнуто. Київ і Новий Рим, історія і сучасність – тема матеріалу Віктора Єленського.
Віктор Єленський
Перший візантійський митрополит з’явився в Києві 1039 року. Русичи були непоганими учнями грецької вченості, хоча і демонстрували чи не повсякчасні прагнення до більшої самостійності.
Вже 1051 року київську митрополичу кафедру посідає русич Іларіон, автор видатного “Слова про закон і благодать”, який сміливо уподібнює князя Володимира імператорові Константину – ти, княже, рівнорозумний і рівнохристолюбивий.
Монгольська навала, міждержавні змагання за київську кафедру, а потім і падіння Царгорода у 1453 році, незліченна кількість воєн й політичних зіткнень, інтриг і ієрархічних розрахунків розхитували духовний зв’язок, який єднав Константинополь з Києвом, але не могли його знищити остаточно.
Навіть Переяслав, як із милою безпосередністю скаржиться російський церковний історик, не cпричинився до автоматичного переходу Київської церкви під зверхність Москви.
Цей процес тривав не одне десятиліття, і втягненими в нього виявилися не лише московські бояри, ієрархи й дяки, а також константинопольські патріархи, але й українські гетьмани та духовенство.
Тиснучи на Царгород, щоби той віддав Київську митрополію, Москва висуває неспростовний аргумент: за політичною злукою має йти злука церковна.
Спротив київського духовенства “московським обиклостям” і твердість наміру відстояти статус-кво згасає і змінюється на намагання вигадати для себе побільше “прав й вольностей”.
Зрештою, за активної участі гетьмана Самойловича обраний Київським митрополитом Гедеон Святополк-Четвертинський відбуває до Москви, де приймає свячення від патріарха Московського Йоакіма і присягає йому на вірність.
Сталося це в листопаді 1685 року. Наступного року не без допомоги турецької влади Москва вирвала в Константинопольського патріарха Досифєя зречення від Київської митрополії.
Вирішальними у поступливості Досифєя історики вважають тиск з боку великого турецького візира та милостиню від голови московського посольства дяка Алексєєва соболями та червінцями. Всі ті вольності й обиклості, які виторгувала Київська митрополія в синодальній Російській церкві розчинилися без остану.
Василь Зілгалов
Перериваючи на хвилину Віктора Єленського, варто сказати, що ліквідація незалежності української православної церкви стала своєрідною “майбутньою сивою муттю”, як писав український поет Євген Маланюк у вірші “Скарга”, читає Олекса Боярко:
Олекса Боярко
І сонце мене не гріє, І вітер не студить мій гнів: Бульба знов розстрілює Андрія, Гонта знову ріже – синів!
Знаю, знаю: так, певне, треба, Може, це – та єдина путь У майбутнього сиву муть Під камінням важкого неба...
Але серце падає в прірву, Але розум пожаром гуде, І як в чорну, зяючу вирву – Рік за роком безслідно йде.
Василь Зілгалов
І Віктор Єленський продовжує свою розповідь про втрату незалежності українським православ’ям.
Віктор Єленський
Якщо не зважати на дуже дрібні і маловиразні на тлі великої історії деталі, можна сказати, що в Царгороді довго, дуже довго не згадували про українців.
І лише у 1924 році, надаючи автокефалію Православній церкві Польщі, приблизно три чверті вірних якої становили тоді етнічні українці, патріарх пригадує собі і Православній повноті, що перепорядкування Київської митрополії сталося з порушенням святих канонів.
І стає Православна Україна у ХХ столітті дорогою, але розмінною монетою в змаганні Нового Риму з Римом Третім. Впродовж століття Російська і Константинопольська церкви конфліктували з майже двадцяти проблем.
Жодна з них не заторкувала питань віри, але доволі часто стосувалася України.
Крім конфлікту навколо Польської церкви нагадаю про протест Москви проти привітання Вселенським патріархатом Сьомого Собору Української православної церкви у США на чолі з митрополитом Мстиславом (Скрипником) 1971 року, протести у зв’язку з прийняттям в юрисдикцію Константинополя Української Православної церкви в Канаді (1990 р.) і Української Православної церкви у США та діаспорі (1995 р.)
Нині Вселенський патріарх визнає в Україні лише одного митрополита Київського – того, що перебуває в юрисдикції Московського патріарха.
Але зберігає у погляді на "українське питання" суттєві відмінності від Москви. Насамперед, у Константинополі визнають канонічною територією Московського патріархату без застережень лише ту, яка була в його підпорядкуванні станом на 1593 р.
Київська митрополія, як пам’ятаємо, тоді до Московського патріархату не входила. По-друге, Вселенський патріархат визнає наявність проблеми Українського православ''я, якої (проблеми) не бажає визнавати Московський патріархат.
Останній наполягає на тому, що це – його внутрішня справа. Нинішній Константинопольський патріарх Варфоломій Перший постійно підкреслює, що Україна лишається в полі його самої пильної уваги.
Під час свого візиту в Північну Америку він сказав буквально таке: "Український народ одержав світло християнства від Вселенської Патріархії понад тисячу років тому.
Ці узи нерозривні всупереч різним політичним змінам у регіоні. Український народ посідає особливе місце в серці Церкви-Матері, можна навіть сказати, центральне місце в материнському серці.
Ми по-батьківськи молимося, щоб сьогоднішні проблеми на вашій славній батьківщині були подолані якнайшвидше, і щоб з ласки Божої в Україні постала Єдина Православна Церква.”
“Вселенська Патріархія, - говорив далі патріарх, - молить Господа Бога за своїх духовних дітей і зробить усе можливе, щоб об’єднана Православна Церква стала якнайшвидше реальністю в Україні”.
Поки що, чи то молитви не дійшли до Господа, чи то Він не бажає втручатися, допоки самі українці не зроблять все від них залежне своїми силами. Віктор Єленський, для радіо “Свобода”, Київ.
Василь Зілгалов
Й до сьогодні морочать самі собі голову українці з православними церквами. Такими тяжким виявилися наслідки втрати незалежності після Переяслава 1654 року, відбилися вони й на вірі, на православ’ї.
По це розмовляла моя колега у Львові Галина Терещук з відомим українським істориком, академіком, директором Інституту українознавства та археографії Ярославом Дашкевичем.
Галина Терещук
В 1654 році була ця угода. Як вплинуло це, власне, на Українську православну церкву? Якою мірою? Тому що різні є висловлювання з приводу того. Чи втратила Українська православна церква незалежність, особливо після смерті Богдана Хмельницького?
Ярослав Дашкевич
По-перше, я повинен сказати, що ніякої угоди підписано не було. Не існує такого документа, і такого документа ніколи не було. Був тільки царський привілей для козаків, для міст, для окремих осіб.
І коли приїздила чергова делегація до Москви також від імені українського духовенства, то воно жодних привілеїв не отримало.
Так що говорити, що у них були дуже приязні стосунки між українською православною церквою і російської православною церквою, не має, принаймні для того періоду, жодних підстав.
Справа в тому, що навіть російська православна церква тодішня, вірніше московська, тому що вона виникла пізніше, вона ставилася вороже до практики тодішньої української православної церкви, яка охоплювала Україну і Білорусь своєю територією.
Були обрядові різниці, були різниці у поглядах на цілий ряд церковних і біля церковних справ. Для того, щоб встановити якісь відносини між однією та другою церквою треба було практично ліквідувати українську православну церкву, що поступово і стало.
Тобто Москва, московський патріархат підпорядкував собі українську православну церкву, українську ієрархію, яка опинилася в межах російської православної церкви, тоді вона будувалася, поступово наводили свої порядки, які довели, наприклад, до ліквідації Києво-Могилянської академії, яку перетворили на Духовну академію.
Тобто позбавили світської освіти, що довело до того, що єпископи, ієрархія на території України повністю опинилися підпорядковані Москві.
Чи після того можна говорити про якісь приязні стосунки між однією та другою ієрархією? Мабуть, важко. Але треба пам’ятати про те, що московська православна церква по суті ніколи не самостійною церквою.
Вона повністю залежала від царя, вона виконувала його вказівки, його волю. Якщо хто-небудь противився московській ієрархії, вважав, що це є релігійні чи церковні справи, то таких людей усували.
Так що, під таким покривалом церковного, духовного завжди виконувалася державна політика Московії, пізніше Російської імперії.
Василь Зілгалов
Академік Дашкевич говорив про імперію, яка століттями душила українців, “держави власної не мали і духом занепали”. Як писав той же Євген Маланюк “Державо, ти була, як поле бою” , читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
Державо, ти була, як мстивий привид, Або й примара неживих століть. Твої роки тривали майже мить, Що в ній злучились задуми і зриви.
Державо, ти була, як подих піль, В яких весна, і сонце, і буяння Злились в єдино-неділимий біль Народження і умирання.
Ти вабила й відштовхнула. Ти Сплела сестру й гетеру у соблазні, Любов топила у жадобі мсти, І королів тобі вдавали блазні.
І треба було так напружить зір, Щоб Мати взріть між нами і тобою У нестерпучім сяєві краси... Державо, ти була, як поле бою.
Василь Зілгалов
А Галина Терещук завершує розмову про долю українського православ’я з академіком Ярославом Дашкевичем.
Галина Терещук
А чи не видається Вам, що зараз склалася така сама ситуація, як було 350 років тому? Якщо тоді церква московська підпорядковувалася царю, то сьогодні російська церква є у підпорядкуванні президента Росії.
І він говорив, власне, про взаємини церкви російської православної і української нещодавно, коли був в Україні. На Вашу думку, що є сьогодні подібного? Чи сьогодні українська православна церква втрачає ту незалежність?
Хоча Московський патріархат і є в підпорядкуванні тієї ж російської церкви.
Ярослав Дашкевич
Ми, мабуть, не можемо говорити, що так звана Українська православна церква, яка є підпорядкована Московському патріархату, що вона підриває українські національні інтереси.
Бо якщо деякі єпископи навіть не хочуть вживати слово “Україна”, а пишуть у своєму титулі “Малоросія”. Це мабуть теж відбиває і її ідеологічне обличчя даної ієрархії.
У сучасній Росії православна церква по суті стала державною церквою. В Україні поки що такого становища немає, бо Україна завжди у таких релігійних справах мала і була більше ліберальною.
Я сумніваюся, хоча є певні натяки, що теж буде проголошена якась державна церква в Україні. Але в цьому треба таки сумніватися. Ясно, що відбувається боротьба в різних напрямках в межах православної церкви.
Мені здається, недавній ювілей патріарха Філарета підтвердив те, що ця церква зуміла навколо себе об’єднати велику кількість вірних, але боротьба ведеться на місцях.
Якщо подивитися на те, що діється у так званій степовій Україні, то там за церкву, за будинок церкви церковною громадою ведеться завзята боротьба.
Галина Терещук
Подібне діється і на Волині. Я недавно була і бачила, що ті священики, які мають симпатії до України, до української мови, починають богослужіння українською мовою, щоб трішки давати цю мову людям, то людей підбурюють, і люди відходять від цієї церкви.
Ярослав Дашкевич
У нас є нібито якісь закони, які (зрештою, і Конституція також) оберігають спокій громадян. І коли доходить до якихось різких конфліктів, то державні органи мають втручатися.
Зрештою, вони також і в межах адміністрації мають людей, які відповідають за церкву, за всі ті релігійні справи. Але ми бачимо, що на практиці, якщо йдеться про конфлікти в межах православної церкви, то вони або не втручаються, або підтримують церкву Московського патріархату.
Василь Зілгалов
А як сучасні православні ієрархи в Україні розцінюють змагання свого незалежного православ’я за свою канонічну незалежність? Про це розпитував в Києві мій колега Віталій Пономарьов архієпископа Харківського і Полтавського УАПЦ Ігоря Ісиченка.
Віталій Пономарьов
Під час візиту російського президента він відвідав разом з українським президентом Києво-Печерську Лавру. І там Володимир Путін сказав, що духовний зв’язок – це така “ниточка”, яка зв’язує наші народи.
Владико, давайте подивимося на те, який саме канонічний духовний зв’язок існує між московською церквою і українською православною церквою.
Архієпископ Ігор
Зрозуміла річ, що канонічні зв’язки поміж усіма православними церквами визначається вже їхньою належністю до спільноти церков-сестер.
Ці церкви мають спільні канони, але підпорядкування російської церкви українській – це більша реальність у плані канонічному, ніж зворотна. Адже, церкви Росії виникали в межах Київської митрополії.
І до виходу, неканонічного, власне, виходу поза межі Вселенської патріархії 1448 року, церкви Росії всі були частиною Київської митрополії Константинопольського патріархату.
Інша річ, що згодом у 1685 році Київський митрополит неканонічно прийняв благословення, зведення на Київську кафедру від Московського патріарха.
В той час Київська митрополія ще не була передана Московській патріархії. І вже постфактум у 1685-1686 роках цей акт було затверджено у стосунках Константинопольського і Московського патріархатів.
Саме це і є на сьогодні головним джерелом тих проблем церковного устрою, які, на жаль, ми маємо в Україні.
Віталій Пономарьов
Владико, а якщо ми візьмемо 20-е сторіччя, спробу відродження УАПЦ? Здається, московська церква дивилася на цю церкву теж не надто прихильно.
Архієпископ Ігор
В 20-му столітті треба дивитися ширше, адже почалося відродження православної Церкви як такої, як цілості. Після жахливого синодального періоду, коли Церква фактично була перетворена на духовний департамент російської імперської влади.
Російській православній церкві, тобто Московському патріархатові вдалося провести свій Собор 1917-1918 років, відновити патріарший устрій, церковне самоврядування.
Українська церква мала аналогічний намір. Вже в січні 1918 року також було зібрано помісний Собор. На жаль, я думаю, що під час останнього візиту президента Путіна в Україну не згадали про те, що саме першою жертвою російського війська Муравйова, яке увірвалося до Києва, став священомученик Володимир, митрополит Київський.
І помісний Собор, який вже був розпочав свою працю в Києві з метою проголошення автокефалії української Церкви, було попросту розпущено.
Почався ганебний період розколу української Церкви, спровокованого проросійською частиною Церкви, залежної від “білої” армії, від “білої” еміграції.
Українська церква в Україні опинилася в меншості. Вона намагала знайти порозуміння із рештою Церкви, але це не вдалося. І тому вже в травні 1920-го року вона була змушена де-факто проголосити свою автокефалію, затверджену номінально на Соборі 1921 року.
Але, на жаль, несприятливі політичні обставини, блокада цих заходів з боку більшовицької адміністрації, неприйняття ідеї автокефалії української Церкви російською Церквою-Сестрою – все це спричинило неможливість канонічного довершення Церкви тоді, під час визвольних змагань.
І лише у 1942 році у Пінську, а потім у Києві було висвячено єпископат, який і започаткував сучасний період канонічного існування УАПЦ, яка після повернення більшовиків в Україну в 1943-1944 роках змушена була перенести свою діяльність поза межі України, а повернулася сюди щойно 1989 року.
Василь Зілгалов
І знову ж таки, перериваючи інтерв’ю з архієпископом УАПЦ Ігорем, ми згадуємо про складні парості ієрархії, в тому числі і українського православ’я. Як писав Євген Маланюк, “і про суспільні біди, в яких і корінилися багато у чому і духовно-релігійні біди українців.”
Як у Другому посланні за новозаповітними апостолами, що його написав українцям Євген Маланюк. Читає фрагмент цього послання Олекса Боярко.
Олекса Боярко
Актор чужі малпує міни, Крутій відсотки тне з легенд. Нещадний дурень рота слинить, І всіх їх продає – агент.
Ця зоологія убога Все застує. А збоку десь Гірким сміється сміхом Гоголь – “З самих себе бо смієтесь”- і корчить постать вовкулачу, і тане сміх у пеклі плачу, і він зникає. І дарма сурмить Шевченкова сурма. Бо і трибун грамофоновий, І рідномовний графоман Лиш про “недолю” й “чорні брови” Вискиглюватимуть пеан.
В тім ярмарку все творче гине, Задушується все живе, Все вічне робиться хвилинне Й стає живучим неживе. І мертві душі бенкетують, Защеплюючи, як отрую, Ледачу кров, духовний гній Всім паростям гієрархій. Герой доби встає в цій аврі Космічних бур, космічних гроз, Як спраглий містечкових лаврів Здрібнілий мікромалорос.
Народе мій, оцей непотріб Ти за які гріхи придбав? Чи не дівоча пристрасть Мотрі? Мазепи спізнена доба?
Чи за перебіг надто сковзкий Двірської служби Розумовських? Чи вбогість життєвих спонук Поганих внуків і онук? І з того гойного врожаю Вже півстоліття п’ємо жах: Доба нам обжинки справляє На наших душах і тілах.
Та ти – не виграшка природи, Не примха лиш земних стихій – Ти не загинеш, мій народе, Пісняр, мудрець і гречкосій. Бо вірю: судні дні недаром Твій чорний рай зняли пожаром, І пломінь слупами росте, Сполучуючи з небом степ. І небо сходить на країну Крізь зойк заліз, крізь звіря рик, Крізь дим руїни – Україну Новий узріє чоловік.
Василь Зілгалов
І Віталій Пономарьов завершує розмову з архієпископом Ігорем про складні долі українського православ’я.
Віталій Пономарьов
З Заходу оцей простір, в який входить і Україна, і Росія, видається чимось таким нерозділеним і часто позначається одним терміном - просто православ’я.
Чи справді не існує відмінностей між київським типом православ’я і московським?
Архієпископ Ігор
Коли ми здалеку будемо дивитися на місто, то воно здаватиметься нам однією темною, брудною плямою на тлі зелених полів і блакитного неба. І тільки, коли ми наблизимося до цього міста, то ми зможемо виділяти окремі будинки, бачити людей, які живуть у цих будинках.
Аналогічно, при вивченні церковної, чи будь-якої людської культури. Адже, кожна помісна Церква має свої помісні особливості, які виявляються або в формах шанування, в традиціях розвитку богослов’я, церковного шкільництва на певнім терені, у звичаях та обрядах, які впливають на помісну форму візантійського обряду, на манеру навіть відправи церковного богослужіння, на молитовну культуру.
Ці відмінності склалися дуже давно: ще у 17-му столітті, коли через Україну проїздив блаженійший Антиохійський патріарх, його супровід дивувався, помічаючи разючі відмінності в культурі між московітами і українцями.
В міру русифікації Східної України, деякі відмінності поміж українською і російською церковними традиціями згладжувалися, стиралися.
В деяких регіонах цей процес припадав на пізніші часи, скажімо, насаджування на Волині російської церковної культури, побудова замість традиційних українських церковних споруд типових синодальних церков, припало вже на 19-е - початок 20-го століття.
Натомість вийшов парадокс – Західна Україна, Галичина, яка опинилася поза межами московського православ’я, оскільки врешті-решт прийняла унію (1700 року Львівська єпархія, приблизно в той самий час Перемиська єпархія) вона зберегла традиції українського обряду із самобутньою вимовою церковно-слов’янських текстів, із деякими характерними особливостями відправи, скажімо, читання Євангелія обличчям до людей, із збереженням грецької форми фелону, із своєю церковною манерою співу.
Збереженню цієї традиції сприяло навіть те, що греко-католицька церква опинилася в іншо-обрядовому оточенні. Це допомагало зберегтися українській традиції, яка сьогодні допомагає і нам відчути тяглість української церковної культури.
Віталій Пономарьов
А чи існують відмінності у позиції церкви до влади в українському православ’ї і московському?
Архієпископ Ігор
Звісна річ, коли почало складатися московське православ’я, відбувалося це вже за умов спершу Золотої Орди, а потім її спадкоємниці – Московського царства.
Це були умови східної деспотії із жорстким авторитаризмом, з відсутністю досвіду навіть тієї зародкової демократії, яку знала Україна завдяки перебуванню у шляхетській демократичній Республіці польській.
Українська церква це з часів Київської Русі плекала більш багатий досвід соборного життя у церкві – спільного управління Церквою, до якого залучались не тільки єпископат, але і священики та миряни.
Українська церква виступала часто більш незалежною від влади. Пригадаємо хоча б наших київських святих Антонія і Феодосія, які часто заходили в такі жорсткі конфлікти з князем, що мусили залишати Київ.
Для російської Церкви це, на жаль, не було властивим. Коли було програно суперечку нестяжателями супроти іосифлян, зорієнтованими на багату і потужну церкву у гармонії з державою, в Росії склався свій варіант церковно-державних взаємин.
Церква почала набувати характеру швидше політичної інституції, аніж духовного організму. Якщо зараз чесно і відверто пригадувати історію і уважно читати Бердяєва, то ми не можемо не погодитися з тим, що виникнення більшовицького режиму в Росії було певною мірою підготовано тими хворобами Церкви, падінням авторитету Церкви до початку 20-го століття.
І зараз є трагедією те, що Церква в Росії, на жаль, повторює всі ті помилки, які вже були історично перейдені в 19-му – на початку 20-го століття.
Віталій Пономарьов
Дуже дякую за розмову. Це був архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор Ісиченко. Вів розмову Віталій Пономарьов.
Василь Зілгалов
Що втратила Україна після Переяслава? Як відрізнялися вже тоді духовні рівні Києва і Москви? Про це роздумує глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар, з яким розмовляла у Львові моя колега Галина Терещук.
Любомир Гузар
Більшість єпископів, митрополитів в Україні вже не буде українцями. Інша річ є, що книги, видавані в Україні в друкарнях, згодом в монастирській Печерській Лаврі чи інших, Почаївській спалено і прислано книги синодальні.
Отже, ми можемо також з такого факту вийти, що в 1917-1918 роках, коли проводилася Україна і хотіла стати незалежною державою, коли відродилася УАПЦ, вона відродилася, значить вона не була.
Що з нею сталося? Це свідчить, що в якийсь спосіб українська церква як така перестала існувати. Я думаю, що це була велика страта, що впродовж, що найменше півтора століття, не було рідного проводу, не було розвитку української церкви як такої.
Галина Терещук
Тоді дуже багато духовенства, які їхали до Москви, займалися церковними перекладами, знали грецьку і латину, тобто чи можна сказати, що вплив української церкви пішов і на Москву.
Любомир Гузар
Дуже сильно тоді був. Бачите, Київ стояв культурно дуже високо. Це були добрі часи Києво-Могилянської академії, яка була справжньою академією, мала вчених людей, і багато до них або самі перейшли, або було взято до московських шкіл.
Москва в ті часи була ще доволі, скажімо, науково позаду. Так що, вони принесли дуже багато знання, і в певний момент, хоч ми маємо такі особистості, можна про них по-різному говорити, але все ж таки вони походження українського, як Прокопович і багато інших, які були такими науковими світилами.
Галина Терещук
Навіть вплив на церковний спів також було взято з України.
Любомир Гузар
Думаю, що до великої міри, так. Було багато і творців церковної музики, які прийшли з України. Україна в тих часах, без сумніву, щодо культури стояла далеко-далеко вища від Москви.
Василь Зілгалов
“Далеко вище, від Москви”, - сказав кардинал УГКЦ Любомир Гузар. На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово”. Я нагадаю, що її автор і укладач Василь Зілгалов. Допомагав мені за режисерським пультом в празькій студії звукооператор Вашек Клоцберг.
Перш, ніж попрощатися з вами, шановні слухачі, хочу нагадати слова українського любомудра харківського філософа Григорія Сковороди, які він сказав ще у далекому 18-му столітті.
І він мав право сказати: “І я – людина, і все людське мені не чуже”, певно відчуваючи і ненормальні національні відносини в Україні того часу та складну долю братів українців.
Він казав: “Всю Малоросію Великоросія називає тетерваками. Чого з стидатися? Тетервак птах дурний, але не злобний. Та й не той дурний, що не знає, а той, що знати не хоче”. Казав Григорій Сковорода.
А чи хочуть знати свою правду про свою віру українці, сущі в Україні?
Говорить радіо “Свобода”!
Говорить радіо Свобода!
Василь Зілгалов
В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом у Празі звукооператор Вашек Клоцберг.
У суботу, 24 січня цього року президент Росії Володимир Путін разом зі своїм українським колегою Леонідом Кучмою відстояли молебень в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври, що належить нині, за рішенням української влади, на чолі з Леонідом Кучмою саме УПЦ у підпорядкуванні Московському Патріархатові.
За повідомленнями преси, під час цього молебню прославлялися імена Патріарха Московського і Митрополита Київського і діючих президентів, присутніх в соборі.
Митрополит УПЦ МП Володимир подарував Володимиру Путіну ікону Антонія, Феодосія і всіх преподобних Печерських. Хоча відомо, як засновники Лаври ставилися до світської влади і аж ніяк не були її прихильниками.
Багатьох фахівців знаємо, цікавило, чи під час згадуваного молебню сильних світу цього, та й у їхніх кулуарах в Лаврі, згадають про руйнування Успенського собору восени 1941 року агентурою НКВД – КГБ. Але щось не чути було інформації про таке.
Перебуваючи в Успенському соборі, Володимир Путін говорив про “єдину ниточку”, що зв’язує ніби-то “незалежну православну церкву України з російською”. І ця “ниточка”, на думку російського президента, є “канонічний зв’язок”.
Але для багатьох, може, вже й забуто, що цю “ниточку” при реальному розгляді важко назвати таким ніжним словом, бо було нав’язано українській православній церкві оцей канонічний зв’язок “неканонічними методами”.
Колись перший український президент Михайло Грушевський писав, що московський цар “видушив у царгородського патріарха згоду на піддання київської митрополії московському патріархатові”.
Понад 600 років Київська митрополія перебувала в юрисдикції Константинопольського патріархату. На ці роки припадали і надважкі випробування, і лихоліття, і зради.
Але на початок цього періоду припадає і золотий перетин київського християнства, зеніт його слави.
1686 року збіднілий і безмежно послаблений Царгород втрачає навіть номінальну владу над Київською митрополією, яка перепорядковується Московському патріархові.
Але останню сторінку в історії відносин Києва і Константинополя не було перегорнуто. Київ і Новий Рим, історія і сучасність – тема матеріалу Віктора Єленського.
Віктор Єленський
Перший візантійський митрополит з’явився в Києві 1039 року. Русичи були непоганими учнями грецької вченості, хоча і демонстрували чи не повсякчасні прагнення до більшої самостійності.
Вже 1051 року київську митрополичу кафедру посідає русич Іларіон, автор видатного “Слова про закон і благодать”, який сміливо уподібнює князя Володимира імператорові Константину – ти, княже, рівнорозумний і рівнохристолюбивий.
Монгольська навала, міждержавні змагання за київську кафедру, а потім і падіння Царгорода у 1453 році, незліченна кількість воєн й політичних зіткнень, інтриг і ієрархічних розрахунків розхитували духовний зв’язок, який єднав Константинополь з Києвом, але не могли його знищити остаточно.
Навіть Переяслав, як із милою безпосередністю скаржиться російський церковний історик, не cпричинився до автоматичного переходу Київської церкви під зверхність Москви.
Цей процес тривав не одне десятиліття, і втягненими в нього виявилися не лише московські бояри, ієрархи й дяки, а також константинопольські патріархи, але й українські гетьмани та духовенство.
Тиснучи на Царгород, щоби той віддав Київську митрополію, Москва висуває неспростовний аргумент: за політичною злукою має йти злука церковна.
Спротив київського духовенства “московським обиклостям” і твердість наміру відстояти статус-кво згасає і змінюється на намагання вигадати для себе побільше “прав й вольностей”.
Зрештою, за активної участі гетьмана Самойловича обраний Київським митрополитом Гедеон Святополк-Четвертинський відбуває до Москви, де приймає свячення від патріарха Московського Йоакіма і присягає йому на вірність.
Сталося це в листопаді 1685 року. Наступного року не без допомоги турецької влади Москва вирвала в Константинопольського патріарха Досифєя зречення від Київської митрополії.
Вирішальними у поступливості Досифєя історики вважають тиск з боку великого турецького візира та милостиню від голови московського посольства дяка Алексєєва соболями та червінцями. Всі ті вольності й обиклості, які виторгувала Київська митрополія в синодальній Російській церкві розчинилися без остану.
Василь Зілгалов
Перериваючи на хвилину Віктора Єленського, варто сказати, що ліквідація незалежності української православної церкви стала своєрідною “майбутньою сивою муттю”, як писав український поет Євген Маланюк у вірші “Скарга”, читає Олекса Боярко:
Олекса Боярко
І сонце мене не гріє, І вітер не студить мій гнів: Бульба знов розстрілює Андрія, Гонта знову ріже – синів!
Знаю, знаю: так, певне, треба, Може, це – та єдина путь У майбутнього сиву муть Під камінням важкого неба...
Але серце падає в прірву, Але розум пожаром гуде, І як в чорну, зяючу вирву – Рік за роком безслідно йде.
Василь Зілгалов
І Віктор Єленський продовжує свою розповідь про втрату незалежності українським православ’ям.
Віктор Єленський
Якщо не зважати на дуже дрібні і маловиразні на тлі великої історії деталі, можна сказати, що в Царгороді довго, дуже довго не згадували про українців.
І лише у 1924 році, надаючи автокефалію Православній церкві Польщі, приблизно три чверті вірних якої становили тоді етнічні українці, патріарх пригадує собі і Православній повноті, що перепорядкування Київської митрополії сталося з порушенням святих канонів.
І стає Православна Україна у ХХ столітті дорогою, але розмінною монетою в змаганні Нового Риму з Римом Третім. Впродовж століття Російська і Константинопольська церкви конфліктували з майже двадцяти проблем.
Жодна з них не заторкувала питань віри, але доволі часто стосувалася України.
Крім конфлікту навколо Польської церкви нагадаю про протест Москви проти привітання Вселенським патріархатом Сьомого Собору Української православної церкви у США на чолі з митрополитом Мстиславом (Скрипником) 1971 року, протести у зв’язку з прийняттям в юрисдикцію Константинополя Української Православної церкви в Канаді (1990 р.) і Української Православної церкви у США та діаспорі (1995 р.)
Нині Вселенський патріарх визнає в Україні лише одного митрополита Київського – того, що перебуває в юрисдикції Московського патріарха.
Але зберігає у погляді на "українське питання" суттєві відмінності від Москви. Насамперед, у Константинополі визнають канонічною територією Московського патріархату без застережень лише ту, яка була в його підпорядкуванні станом на 1593 р.
Київська митрополія, як пам’ятаємо, тоді до Московського патріархату не входила. По-друге, Вселенський патріархат визнає наявність проблеми Українського православ''я, якої (проблеми) не бажає визнавати Московський патріархат.
Останній наполягає на тому, що це – його внутрішня справа. Нинішній Константинопольський патріарх Варфоломій Перший постійно підкреслює, що Україна лишається в полі його самої пильної уваги.
Під час свого візиту в Північну Америку він сказав буквально таке: "Український народ одержав світло християнства від Вселенської Патріархії понад тисячу років тому.
Ці узи нерозривні всупереч різним політичним змінам у регіоні. Український народ посідає особливе місце в серці Церкви-Матері, можна навіть сказати, центральне місце в материнському серці.
Ми по-батьківськи молимося, щоб сьогоднішні проблеми на вашій славній батьківщині були подолані якнайшвидше, і щоб з ласки Божої в Україні постала Єдина Православна Церква.”
“Вселенська Патріархія, - говорив далі патріарх, - молить Господа Бога за своїх духовних дітей і зробить усе можливе, щоб об’єднана Православна Церква стала якнайшвидше реальністю в Україні”.
Поки що, чи то молитви не дійшли до Господа, чи то Він не бажає втручатися, допоки самі українці не зроблять все від них залежне своїми силами. Віктор Єленський, для радіо “Свобода”, Київ.
Василь Зілгалов
Й до сьогодні морочать самі собі голову українці з православними церквами. Такими тяжким виявилися наслідки втрати незалежності після Переяслава 1654 року, відбилися вони й на вірі, на православ’ї.
По це розмовляла моя колега у Львові Галина Терещук з відомим українським істориком, академіком, директором Інституту українознавства та археографії Ярославом Дашкевичем.
Галина Терещук
В 1654 році була ця угода. Як вплинуло це, власне, на Українську православну церкву? Якою мірою? Тому що різні є висловлювання з приводу того. Чи втратила Українська православна церква незалежність, особливо після смерті Богдана Хмельницького?
Ярослав Дашкевич
По-перше, я повинен сказати, що ніякої угоди підписано не було. Не існує такого документа, і такого документа ніколи не було. Був тільки царський привілей для козаків, для міст, для окремих осіб.
І коли приїздила чергова делегація до Москви також від імені українського духовенства, то воно жодних привілеїв не отримало.
Так що говорити, що у них були дуже приязні стосунки між українською православною церквою і російської православною церквою, не має, принаймні для того періоду, жодних підстав.
Справа в тому, що навіть російська православна церква тодішня, вірніше московська, тому що вона виникла пізніше, вона ставилася вороже до практики тодішньої української православної церкви, яка охоплювала Україну і Білорусь своєю територією.
Були обрядові різниці, були різниці у поглядах на цілий ряд церковних і біля церковних справ. Для того, щоб встановити якісь відносини між однією та другою церквою треба було практично ліквідувати українську православну церкву, що поступово і стало.
Тобто Москва, московський патріархат підпорядкував собі українську православну церкву, українську ієрархію, яка опинилася в межах російської православної церкви, тоді вона будувалася, поступово наводили свої порядки, які довели, наприклад, до ліквідації Києво-Могилянської академії, яку перетворили на Духовну академію.
Тобто позбавили світської освіти, що довело до того, що єпископи, ієрархія на території України повністю опинилися підпорядковані Москві.
Чи після того можна говорити про якісь приязні стосунки між однією та другою ієрархією? Мабуть, важко. Але треба пам’ятати про те, що московська православна церква по суті ніколи не самостійною церквою.
Вона повністю залежала від царя, вона виконувала його вказівки, його волю. Якщо хто-небудь противився московській ієрархії, вважав, що це є релігійні чи церковні справи, то таких людей усували.
Так що, під таким покривалом церковного, духовного завжди виконувалася державна політика Московії, пізніше Російської імперії.
Василь Зілгалов
Академік Дашкевич говорив про імперію, яка століттями душила українців, “держави власної не мали і духом занепали”. Як писав той же Євген Маланюк “Державо, ти була, як поле бою” , читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
Державо, ти була, як мстивий привид, Або й примара неживих століть. Твої роки тривали майже мить, Що в ній злучились задуми і зриви.
Державо, ти була, як подих піль, В яких весна, і сонце, і буяння Злились в єдино-неділимий біль Народження і умирання.
Ти вабила й відштовхнула. Ти Сплела сестру й гетеру у соблазні, Любов топила у жадобі мсти, І королів тобі вдавали блазні.
І треба було так напружить зір, Щоб Мати взріть між нами і тобою У нестерпучім сяєві краси... Державо, ти була, як поле бою.
Василь Зілгалов
А Галина Терещук завершує розмову про долю українського православ’я з академіком Ярославом Дашкевичем.
Галина Терещук
А чи не видається Вам, що зараз склалася така сама ситуація, як було 350 років тому? Якщо тоді церква московська підпорядковувалася царю, то сьогодні російська церква є у підпорядкуванні президента Росії.
І він говорив, власне, про взаємини церкви російської православної і української нещодавно, коли був в Україні. На Вашу думку, що є сьогодні подібного? Чи сьогодні українська православна церква втрачає ту незалежність?
Хоча Московський патріархат і є в підпорядкуванні тієї ж російської церкви.
Ярослав Дашкевич
Ми, мабуть, не можемо говорити, що так звана Українська православна церква, яка є підпорядкована Московському патріархату, що вона підриває українські національні інтереси.
Бо якщо деякі єпископи навіть не хочуть вживати слово “Україна”, а пишуть у своєму титулі “Малоросія”. Це мабуть теж відбиває і її ідеологічне обличчя даної ієрархії.
У сучасній Росії православна церква по суті стала державною церквою. В Україні поки що такого становища немає, бо Україна завжди у таких релігійних справах мала і була більше ліберальною.
Я сумніваюся, хоча є певні натяки, що теж буде проголошена якась державна церква в Україні. Але в цьому треба таки сумніватися. Ясно, що відбувається боротьба в різних напрямках в межах православної церкви.
Мені здається, недавній ювілей патріарха Філарета підтвердив те, що ця церква зуміла навколо себе об’єднати велику кількість вірних, але боротьба ведеться на місцях.
Якщо подивитися на те, що діється у так званій степовій Україні, то там за церкву, за будинок церкви церковною громадою ведеться завзята боротьба.
Галина Терещук
Подібне діється і на Волині. Я недавно була і бачила, що ті священики, які мають симпатії до України, до української мови, починають богослужіння українською мовою, щоб трішки давати цю мову людям, то людей підбурюють, і люди відходять від цієї церкви.
Ярослав Дашкевич
У нас є нібито якісь закони, які (зрештою, і Конституція також) оберігають спокій громадян. І коли доходить до якихось різких конфліктів, то державні органи мають втручатися.
Зрештою, вони також і в межах адміністрації мають людей, які відповідають за церкву, за всі ті релігійні справи. Але ми бачимо, що на практиці, якщо йдеться про конфлікти в межах православної церкви, то вони або не втручаються, або підтримують церкву Московського патріархату.
Василь Зілгалов
А як сучасні православні ієрархи в Україні розцінюють змагання свого незалежного православ’я за свою канонічну незалежність? Про це розпитував в Києві мій колега Віталій Пономарьов архієпископа Харківського і Полтавського УАПЦ Ігоря Ісиченка.
Віталій Пономарьов
Під час візиту російського президента він відвідав разом з українським президентом Києво-Печерську Лавру. І там Володимир Путін сказав, що духовний зв’язок – це така “ниточка”, яка зв’язує наші народи.
Владико, давайте подивимося на те, який саме канонічний духовний зв’язок існує між московською церквою і українською православною церквою.
Архієпископ Ігор
Зрозуміла річ, що канонічні зв’язки поміж усіма православними церквами визначається вже їхньою належністю до спільноти церков-сестер.
Ці церкви мають спільні канони, але підпорядкування російської церкви українській – це більша реальність у плані канонічному, ніж зворотна. Адже, церкви Росії виникали в межах Київської митрополії.
І до виходу, неканонічного, власне, виходу поза межі Вселенської патріархії 1448 року, церкви Росії всі були частиною Київської митрополії Константинопольського патріархату.
Інша річ, що згодом у 1685 році Київський митрополит неканонічно прийняв благословення, зведення на Київську кафедру від Московського патріарха.
В той час Київська митрополія ще не була передана Московській патріархії. І вже постфактум у 1685-1686 роках цей акт було затверджено у стосунках Константинопольського і Московського патріархатів.
Саме це і є на сьогодні головним джерелом тих проблем церковного устрою, які, на жаль, ми маємо в Україні.
Віталій Пономарьов
Владико, а якщо ми візьмемо 20-е сторіччя, спробу відродження УАПЦ? Здається, московська церква дивилася на цю церкву теж не надто прихильно.
Архієпископ Ігор
В 20-му столітті треба дивитися ширше, адже почалося відродження православної Церкви як такої, як цілості. Після жахливого синодального періоду, коли Церква фактично була перетворена на духовний департамент російської імперської влади.
Російській православній церкві, тобто Московському патріархатові вдалося провести свій Собор 1917-1918 років, відновити патріарший устрій, церковне самоврядування.
Українська церква мала аналогічний намір. Вже в січні 1918 року також було зібрано помісний Собор. На жаль, я думаю, що під час останнього візиту президента Путіна в Україну не згадали про те, що саме першою жертвою російського війська Муравйова, яке увірвалося до Києва, став священомученик Володимир, митрополит Київський.
І помісний Собор, який вже був розпочав свою працю в Києві з метою проголошення автокефалії української Церкви, було попросту розпущено.
Почався ганебний період розколу української Церкви, спровокованого проросійською частиною Церкви, залежної від “білої” армії, від “білої” еміграції.
Українська церква в Україні опинилася в меншості. Вона намагала знайти порозуміння із рештою Церкви, але це не вдалося. І тому вже в травні 1920-го року вона була змушена де-факто проголосити свою автокефалію, затверджену номінально на Соборі 1921 року.
Але, на жаль, несприятливі політичні обставини, блокада цих заходів з боку більшовицької адміністрації, неприйняття ідеї автокефалії української Церкви російською Церквою-Сестрою – все це спричинило неможливість канонічного довершення Церкви тоді, під час визвольних змагань.
І лише у 1942 році у Пінську, а потім у Києві було висвячено єпископат, який і започаткував сучасний період канонічного існування УАПЦ, яка після повернення більшовиків в Україну в 1943-1944 роках змушена була перенести свою діяльність поза межі України, а повернулася сюди щойно 1989 року.
Василь Зілгалов
І знову ж таки, перериваючи інтерв’ю з архієпископом УАПЦ Ігорем, ми згадуємо про складні парості ієрархії, в тому числі і українського православ’я. Як писав Євген Маланюк, “і про суспільні біди, в яких і корінилися багато у чому і духовно-релігійні біди українців.”
Як у Другому посланні за новозаповітними апостолами, що його написав українцям Євген Маланюк. Читає фрагмент цього послання Олекса Боярко.
Олекса Боярко
Актор чужі малпує міни, Крутій відсотки тне з легенд. Нещадний дурень рота слинить, І всіх їх продає – агент.
Ця зоологія убога Все застує. А збоку десь Гірким сміється сміхом Гоголь – “З самих себе бо смієтесь”- і корчить постать вовкулачу, і тане сміх у пеклі плачу, і він зникає. І дарма сурмить Шевченкова сурма. Бо і трибун грамофоновий, І рідномовний графоман Лиш про “недолю” й “чорні брови” Вискиглюватимуть пеан.
В тім ярмарку все творче гине, Задушується все живе, Все вічне робиться хвилинне Й стає живучим неживе. І мертві душі бенкетують, Защеплюючи, як отрую, Ледачу кров, духовний гній Всім паростям гієрархій. Герой доби встає в цій аврі Космічних бур, космічних гроз, Як спраглий містечкових лаврів Здрібнілий мікромалорос.
Народе мій, оцей непотріб Ти за які гріхи придбав? Чи не дівоча пристрасть Мотрі? Мазепи спізнена доба?
Чи за перебіг надто сковзкий Двірської служби Розумовських? Чи вбогість життєвих спонук Поганих внуків і онук? І з того гойного врожаю Вже півстоліття п’ємо жах: Доба нам обжинки справляє На наших душах і тілах.
Та ти – не виграшка природи, Не примха лиш земних стихій – Ти не загинеш, мій народе, Пісняр, мудрець і гречкосій. Бо вірю: судні дні недаром Твій чорний рай зняли пожаром, І пломінь слупами росте, Сполучуючи з небом степ. І небо сходить на країну Крізь зойк заліз, крізь звіря рик, Крізь дим руїни – Україну Новий узріє чоловік.
Василь Зілгалов
І Віталій Пономарьов завершує розмову з архієпископом Ігорем про складні долі українського православ’я.
Віталій Пономарьов
З Заходу оцей простір, в який входить і Україна, і Росія, видається чимось таким нерозділеним і часто позначається одним терміном - просто православ’я.
Чи справді не існує відмінностей між київським типом православ’я і московським?
Архієпископ Ігор
Коли ми здалеку будемо дивитися на місто, то воно здаватиметься нам однією темною, брудною плямою на тлі зелених полів і блакитного неба. І тільки, коли ми наблизимося до цього міста, то ми зможемо виділяти окремі будинки, бачити людей, які живуть у цих будинках.
Аналогічно, при вивченні церковної, чи будь-якої людської культури. Адже, кожна помісна Церква має свої помісні особливості, які виявляються або в формах шанування, в традиціях розвитку богослов’я, церковного шкільництва на певнім терені, у звичаях та обрядах, які впливають на помісну форму візантійського обряду, на манеру навіть відправи церковного богослужіння, на молитовну культуру.
Ці відмінності склалися дуже давно: ще у 17-му столітті, коли через Україну проїздив блаженійший Антиохійський патріарх, його супровід дивувався, помічаючи разючі відмінності в культурі між московітами і українцями.
В міру русифікації Східної України, деякі відмінності поміж українською і російською церковними традиціями згладжувалися, стиралися.
В деяких регіонах цей процес припадав на пізніші часи, скажімо, насаджування на Волині російської церковної культури, побудова замість традиційних українських церковних споруд типових синодальних церков, припало вже на 19-е - початок 20-го століття.
Натомість вийшов парадокс – Західна Україна, Галичина, яка опинилася поза межами московського православ’я, оскільки врешті-решт прийняла унію (1700 року Львівська єпархія, приблизно в той самий час Перемиська єпархія) вона зберегла традиції українського обряду із самобутньою вимовою церковно-слов’янських текстів, із деякими характерними особливостями відправи, скажімо, читання Євангелія обличчям до людей, із збереженням грецької форми фелону, із своєю церковною манерою співу.
Збереженню цієї традиції сприяло навіть те, що греко-католицька церква опинилася в іншо-обрядовому оточенні. Це допомагало зберегтися українській традиції, яка сьогодні допомагає і нам відчути тяглість української церковної культури.
Віталій Пономарьов
А чи існують відмінності у позиції церкви до влади в українському православ’ї і московському?
Архієпископ Ігор
Звісна річ, коли почало складатися московське православ’я, відбувалося це вже за умов спершу Золотої Орди, а потім її спадкоємниці – Московського царства.
Це були умови східної деспотії із жорстким авторитаризмом, з відсутністю досвіду навіть тієї зародкової демократії, яку знала Україна завдяки перебуванню у шляхетській демократичній Республіці польській.
Українська церква це з часів Київської Русі плекала більш багатий досвід соборного життя у церкві – спільного управління Церквою, до якого залучались не тільки єпископат, але і священики та миряни.
Українська церква виступала часто більш незалежною від влади. Пригадаємо хоча б наших київських святих Антонія і Феодосія, які часто заходили в такі жорсткі конфлікти з князем, що мусили залишати Київ.
Для російської Церкви це, на жаль, не було властивим. Коли було програно суперечку нестяжателями супроти іосифлян, зорієнтованими на багату і потужну церкву у гармонії з державою, в Росії склався свій варіант церковно-державних взаємин.
Церква почала набувати характеру швидше політичної інституції, аніж духовного організму. Якщо зараз чесно і відверто пригадувати історію і уважно читати Бердяєва, то ми не можемо не погодитися з тим, що виникнення більшовицького режиму в Росії було певною мірою підготовано тими хворобами Церкви, падінням авторитету Церкви до початку 20-го століття.
І зараз є трагедією те, що Церква в Росії, на жаль, повторює всі ті помилки, які вже були історично перейдені в 19-му – на початку 20-го століття.
Віталій Пономарьов
Дуже дякую за розмову. Це був архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор Ісиченко. Вів розмову Віталій Пономарьов.
Василь Зілгалов
Що втратила Україна після Переяслава? Як відрізнялися вже тоді духовні рівні Києва і Москви? Про це роздумує глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар, з яким розмовляла у Львові моя колега Галина Терещук.
Любомир Гузар
Більшість єпископів, митрополитів в Україні вже не буде українцями. Інша річ є, що книги, видавані в Україні в друкарнях, згодом в монастирській Печерській Лаврі чи інших, Почаївській спалено і прислано книги синодальні.
Отже, ми можемо також з такого факту вийти, що в 1917-1918 роках, коли проводилася Україна і хотіла стати незалежною державою, коли відродилася УАПЦ, вона відродилася, значить вона не була.
Що з нею сталося? Це свідчить, що в якийсь спосіб українська церква як така перестала існувати. Я думаю, що це була велика страта, що впродовж, що найменше півтора століття, не було рідного проводу, не було розвитку української церкви як такої.
Галина Терещук
Тоді дуже багато духовенства, які їхали до Москви, займалися церковними перекладами, знали грецьку і латину, тобто чи можна сказати, що вплив української церкви пішов і на Москву.
Любомир Гузар
Дуже сильно тоді був. Бачите, Київ стояв культурно дуже високо. Це були добрі часи Києво-Могилянської академії, яка була справжньою академією, мала вчених людей, і багато до них або самі перейшли, або було взято до московських шкіл.
Москва в ті часи була ще доволі, скажімо, науково позаду. Так що, вони принесли дуже багато знання, і в певний момент, хоч ми маємо такі особистості, можна про них по-різному говорити, але все ж таки вони походження українського, як Прокопович і багато інших, які були такими науковими світилами.
Галина Терещук
Навіть вплив на церковний спів також було взято з України.
Любомир Гузар
Думаю, що до великої міри, так. Було багато і творців церковної музики, які прийшли з України. Україна в тих часах, без сумніву, щодо культури стояла далеко-далеко вища від Москви.
Василь Зілгалов
“Далеко вище, від Москви”, - сказав кардинал УГКЦ Любомир Гузар. На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово”. Я нагадаю, що її автор і укладач Василь Зілгалов. Допомагав мені за режисерським пультом в празькій студії звукооператор Вашек Клоцберг.
Перш, ніж попрощатися з вами, шановні слухачі, хочу нагадати слова українського любомудра харківського філософа Григорія Сковороди, які він сказав ще у далекому 18-му столітті.
І він мав право сказати: “І я – людина, і все людське мені не чуже”, певно відчуваючи і ненормальні національні відносини в Україні того часу та складну долю братів українців.
Він казав: “Всю Малоросію Великоросія називає тетерваками. Чого з стидатися? Тетервак птах дурний, але не злобний. Та й не той дурний, що не знає, а той, що знати не хоче”. Казав Григорій Сковорода.
А чи хочуть знати свою правду про свою віру українці, сущі в Україні?
Говорить радіо “Свобода”!
