Доступність посилання

ТОП новини

“30 хвилин у різних вимірах”


Ірина Халупа “30 хвилин у різних вимірах”

Прага, 14 лютого 2004 року.

Ірина Халупа

Здоровенькі були, дорогий слухачу. До Вас завітала Ірина Халупа з передачею “30 хвилин у різних вимірах”.

“День Святого Валентина – про це знає і дитина,” – жартувала колись моя подруга Марта Грисовська. В Америці на 100% знає. Знає, бо для дітей, як і для дорослих, 14 лютого, День Святого Валентина, це свято любові, свято закоханих. Хоча воно вже оповите серпанком комерції і споживацтва, бо обов’язково треба подарувати комусь червоні троянди та коробку шоколадок, в його самій суті все ж таки залишається найбільше і найміцніше слово в усіх мовах – “любов”. І тому наша передача присвячена цьому великому слову – “любові”. А любов буває різна – лагідна і ласкава, грізна та ревнива, любов до ближнього, любов-кохання, любов до рідного краю. Про все це ми сьогодні поговоримо.

В історії зафіксовані аж три Святі Валентини. Всі були мучениками і всі згадуються разом з датою 14 лютого. Один Валентин був священником, другий – єпископ сучасного міста Терні. Обидва Валентини померли мученицькою смертю в другій половині III століття, в добу переслідування християн, за панування імператора Клавдія ІІ. Про третього Валентина, який мучився в Африці, де і загинув з групою друзів, більше нічого не знаємо.

Одна із легенд каже, що Валентин-священник вінчав римських солдатів всупереч цісарській забороні. Імператор Клавдій ІІ вирішив, що солдати-холостяки будуть більш боєздатними. Він заборонив їм одружуватися. А ось Святий Валентин, тоді ще не Святий, звичайно, не хотів, щоб на шляху щирої любові стояли якісь перепони, навіть імператорські. Він таємно вінчав солдатів. За це його закатували палицями і відрубали йому голову. Перед смертю Валентин залишив любовну записку дочці тюремника, яка його підтримувала в недусі. Записку він підписав “Від твого Валентина”. І так пішла традиція вибирати свого “валентина” в цей день.

Інші легенди говорять по іншого Валентина – того, що допомагав християнам втікати з римських тюрем, де їх катували за віру. 14 лютого за Римської імперії було святом Юнони – королеви римських богів і богинь. Юнона також була богинею жінок та подружжя. Валентина стратили саме в цей день, а наступного дня, 15 лютого, в Древньому Римі починався фестиваль Люперкалії. Дівчата записували свої імена на папірцях, ці папірці вибирали хлопці, як жеребки. Таким чином, вони були спаровані з вибраною дівчиною на всі святкування фестивалю. Іноді таке парування виявилося довшим – таким, що тривало все життя.

Щоб викорінити язичницькі святкування, церква встановила День Святого Валентина в день його смерті, 14 лютого. Але древні традиції не вщухали, і язичницький фестиваль Люперкалії переплівся з пам’яттю священника Валентина, що любив єднати закоханих вінчанням.

“Нову заповідь даю вам, – сказав Ісус Христос, – Любіть один одного.” В різні часи про одне й те ж саме говорять різними словами. “Радійте!” – віталися люди в часи Христа. “Слава Ісу!” – вітаються гуцули. “Крюзкот!” – вітаються баварці та австрійці. “Доброго дня!” – вітаємось з незнайомою людиною. Ми не знаємо, що є для неї добре, який цей день добрий.

Слово “добридень”, як камертон, має відновити добрий лад душі, щоб людська душа була відкрита для радості. Не в кожній людині те вітання відлунює, але падає на душу хоча б малесеньким промінчиком добра, бо немає душі зовсім заблокованої. Тут ми підходимо до вразливого місця – до нашої епохи “заблокованих” людей, загублених в пустині самолюбства, з високими парканами, за збройною охороною, в броньових машинах, в бронежилетах. А в “заблокованої” людини в пустелі самолюбства немає місця на любов до ближнього. Євген Сверстюк.

Євген Сверстюк

За парканом машина стишує шалену швидкість і людина перестає смітити і плювати, і відкриває стиснуті вуста для привіту. Насуплене чоло розгладжується, і на обличчі з’являється щось схоже на усмішку. Хотілось сказати “чоло вилюднюється”, але то буде фальш. Як йому раптом вилюдніти в проміжку кількох хвилин? І як йому набути іншого ладу, іншого духу, іншого тону? Отже, що там – царівна з казки? Отже, з ворожого світу, ворогуючи, людина повертається за відгородженим парканом у свою тюрму.

Живіть в радості! Якби такий голос почувся за проханням з уст андерсенівського хлопчика, котрий раз якось підгледів одяг голого короля, “заблокований” чоловік відповів би: “Охрана! Гей, охрана!” Але в хлопчика не так легко влучити з гвинтівки. Він ніби скрізь є і його ніде нема. “Радуйтесь!” – ніби глузує хлопчик-пересмішник. А “заблокований” чоловік не знає, як радуватись. Чого радуватись? “Любіть свого ближнього!” – пояснює хлопчик. “Іще чого! Що це за “нарождєніє”?” “Любіть свого ближнього як самого себе!” – гукає хлопчик. “Самого себе?” – здивовано запитує чоловік. – Любити самого себе? Як це – любити? Тягти до себе – ясно, гребти під себе – зрозуміло. Тягти додому – зрозуміле діло. А любити себе – завіщо? А що значить – любити?” Справді, як чоловік, не навчений любити, може раптом навчитись любити самого себе?

Любов – це наука, якої треба вчитися все життя, щодня і щохвилини. Тільки перестаєш любити, і в тобі вже щось мертвіє. Любов світиться або гасне. Вона є або її нема. Коли її нема, то нічого нема. Темно в душі, темно навколо. Нині цього слова “любов” соромляться. Набурмосена більшовицька епоха відучила людей від любові до ближнього і від любові до себе. Боротись, ненавидіти, підозрювати, викривати і доносити – звичне діло.

Тепер того всього не учать на лекціях, як було колись. Нині навчилися привласнювати, догоджати собі, ублажати плоть свою, але від цього радості не додалося. “Заблокована” людина відділилася від світу, до якого належить. Вона поділилася надвоє і стала напівлюдиною. Все в ній половинчате – любов її половинчата і радість половинчата.

І купила вона собі книжку, перекладену з англійської, і прочитала заголовок – “Якість життя”. Читає, читає і нічого не розуміє. Кількість – це вона розуміє, бо є калькулятор в кишені. А якість, та ще й якість життя – це поняття можна просвітлити лише світлом любові до ближнього і до себе самого. Але як?

Можна, приміром, провести експеримент на собі. От купуєш все в найдорожчому маркеті втридорога. За пляшку води – 10-20 гривень, за вино – сотні гривень, за туфлі – тисячі. Привозиш те все додому на “Мерседесі”, а якості не виходить. Як було, так і є.

Ви кажете “любов”. Стривайте, а той дід, той чудний дід, який тоді так мені допоміг в дорозі і навіть глянути не хотів на гроші, які йому давали. Той дід навіть і не згадував про любов: “Кожен має хто більший, хто менший дар від Бога. От я трохи лікую недуги. Одного раджу тобі, сину, – каже дід, – не роби іншим такого, чого б не хотів, щоб тобі зробили. То навіть не моя наука. То ще біблійна мудрість...” Здається, проста, а спробуй так прожити день – не збреши, не обмани, не віддай злом за зло. І побачиш вже увечері, що в тебе інше життя – легше дихати, і вода з криниці смакує, і люди тобі милі. Роби добро, і тобі віддасться сторицею. І то не є так важко.

Ірина Халупа

“Коли стало любити важче і солодше любити знов, сеньйорито, колюче щастя. Що воно за таке – любов?” Ці рядки Миколи Вінграновського могли би стати заспівом для нашої сьогоднішньої програми. Бо справді, що воно за таке? Над цією загадкою здавна розмірковувало людство, раз у раз приходячи до неможливості дати визначення феномену кохання. Та й справді, як визначиш повіви вітру, мінливість срібла, коливання землі під ногами? Одне зрозуміло: якщо йдеться про речі летючі, коливкі і мінливі, які неможливо відчути на дотик, тут без поетів не обійдешся. Тим більше, що мій колега, журналіст і поет Павло Вольвач, готуючи цей матеріал, потрапив на досить цікаву подію, яка могла б... Втім, про все по порядку.

Павло Вольвач

Приступаючи розмірковувати, про що воно за таке, я вже налаштувався входити в той стан, коли (ну, пригадуєте?) гойдаються небеса, душа і журавлиний клин ліхтарів, вгрузаючи в чорноту таємничої ночі, відлітає кудись вдаль. Було і в мене таке. Було. І то доволі часто, хоча й досить давно – ще в минулому сторіччі і за минулого режиму. Але ще пам’ятаю. За тих десь часів писалося щось на кшталт:

“Каравело гріха, Що нізвідки увірвалася, Стриму нема! Смітника фіолетова квітка, Що була мені за діамант...”

Тепер я став більш притямним. Принаймні, мені так здається. А за подібні рядки на мене може дещо докірливо глянути моя дружина. Хоча хтозна чи не про неї це писалося...

Проте як би там не було, як писав ще один поет: “Я тепер скупіше став в бажаннях...”. А якщо й не став, то не поспішаю їх вихлюпувати. Принаймні, збережу деякі таємниці до наступного роману, що все настирливіше роїться в голові.

Розмірковуючи над темою кохання, я, зізнаюся чесно, хотів розкрутити свого друга і давнього автора “Свободи” Сашка Хоменка. Окрім того, що він, салобон, теж поет, так ще й неодружений поет, і, відповідно, перманентно закоханий, котрий раз у раз мчиться на побачення або воркує в телефонну слухавку щось про метафізику київського дощу, поблискуючи при цьому скельцями і пристрасно придихаючи через слово “Так, кохана...”

Проте поговорити з Хоменком в затишку студії не довелося, бо зустрів я його днями в пахучому мороці церкви Миколи Набережного на Подолі серед купи запакованих квітами родичей і знайомих, щасливого і неземного з такою ж щасливою і неземною нареченою, оповитою білотою фати і прозорою хмаркою щастя. “Еге! – подумалось мені, – жанр матеріалу змінюється...” Сам Бог велів, щоб цей був своєрідний репортаж – репортаж з події, яка стала одним з підсумків кохання близьких тобі людей, погляд, так би мовити, зсередини теми.

Звучить благословення священника:

...В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, Амінь. Будете міняти персні на руках наречених. Тобто перстень нареченого накладаєте на палець нареченої, Ви – навпаки, перстень нареченої на палець нареченого. Накладайте, знімайте. Так, це третій раз? Ага, ще раз – навхрест. Звучить молитва

Павло Вольвач

Можна багато розводитись про кохання, але краще було побачити просвітлені обличчя молодят, підсвічені не лише відблисками вінчальних свічок, а й якимось нетутешнім таємничим внутрішнім сяйвом – сяйвом, котрому, може, і є ймення – любов.

Звучить присяга наречених і церковний хор

Павло Вольвач

А потому був зимовий і, як завжди, затишний Поділ, квіти, подарунки, привітання і шампанське на морозі.

Звучить сміх гостей і привітання

Павло Вольвач

Зрештою, за тлумаченням любові звернувся я безпосередньо до винуватців урочистостей.

Наречена

Відчуття безмежного щастя. Причому, щастя такого даного Богом, як то кажуть, тому що, знаєте, всяке буває. Три роки вчилися, 10 років не бачилися, але тут зійшлися. І дай Бог на все життя!

Павло Вольвач

От твоє розуміння кохання – що це таке як явище?

Наречена

Перше – це відчуття людини, з якою ти ідеш поряд. Це відчуття, можливо, відповідальності. Це якась глибина, яку важко передати, тому що в кожної людини є своє розуміння кохання. І всеодно слова надто слабкі для того, щоб передати це все. Як на мене, це просто якась величезна глибина, в яку занурюєшся і потім... Важко передати... Просто – кохання.

Павло Вольвач

Сашко, ти слухай, що каже жінка. Може, щось додаси.

Наречена

“Хто в них пірне аж до дна, той хоч і труду мав досить, дивнії перли виносить.”

Наречений

Іван Якович Франко: “Книги – морська глибина.” А ми сказали: кохання – морська глибина. Хто в неї пірне аж до дна, той хоч і труду мав досить, дивнії перлі виносить! Написав би Іван Якович Франко...

Наречена

...якби побачив нас!

Павло Вольвач

Ну що тут ще можна додати? Хіба старе, як світ, головне весільне гасло.

Гості

Гірко молодим! Гірко! Гірко! Ой гірко...

Павло Вольвач

Ось такі вийшли в мене “розмірковування на задану тему”. Під дзвін келихів і незмінний малишківсько-майбородівський “Рушничок”. Що воно за таке? – питалося на початку. Не знаю, чи почули ви відповідь. “А таке, а таке! – відказало...” – процитуємо ще раз вже згадуваного Миколу Вінграновського. Ось Хоменко оговтається та прийде на “Свободу”, та, може, ще щось повідає. А я дивлюся на дівчину-офіціантку, на тремтіння довгої вії, і думаю: “А чи не зайти мені в це кафе якось на дозвіллі...” На Подолі. А як зветься – я вам не скажу. Повинні бути в житті таємниці.

Ірина Халупа

14 лютого – чи не єдиний приклад, коли не святковий релігійний день однієї з сотень присутніх на Землі конфесій став улюбленим і майже всепланетним святом. Святого Валентина нині вважають символом кохання і самопожертви. “Кохання і мистецтво” – логічна тема для сьогоднішньої розмови, яку продовжить наша рівненська кореспондентка Валентина Одарченко. Валентина Одарченко

Мало хто не погодиться, що за всі часи існування людства музичне мистецтво найвиразніше відображало почуття. Через давню ліру і середньовічну серенаду до романсів минулого століття і сучасних шлягерів яскравим променем на фоні інших тем зоріла тема кохання. Солістка рівненської філармонії Наталія-Марія Фарина вважає, що саме музика може врятувати закоханих від полону буднів, нагадуючи їм найпрекрасніші хвилини життя, тому і запросила всіх небайдужих на свій концерт. Розмовляємо з Наталією-Марією Фариною.

Наталія-Марія Фарина

Мені хочеться розкрити для людей оцю потаємну ниточку, таїну, яка в кожного є, але не кожен може її розкрити. Мені хочеться через слово, через музику своє світосприйняття перелити в ці слова багато тепла, добра, хорошої, позитивної енергії для того, щоб люди могли сприйняти, зрозуміти, і, напевне, кожен по-своєму пережити ці прекрасні хвилини, які, на жаль, тривають миттєвості.

Валентина Одарченко

Чи є для Вас еталон музичний, який би виражав ці почуття?

Наталія-Марія Фарина

Я росла на багатьох творах, які мені подобались. Звичайно, людина щось сприймає, щось вчить. Я пам’ятаю, маленькою чула у виконанні Мусліма Магомаєва пісню “Ти – моя мелодія”. Я не розуміла трішки. Я не знала, до кого, для чого це.

Але наскільки от мелодія, мотив цього твору, і слова, тим більше, прекрасний баритон, прекрасний тембр голосу пронизував мене. Ви знаєте, я була на крилах. Мені хотілося, коли виросту, щоб я для когось була тією мелодією, щоб я могла комусь розкрити стільки потаємного в житті. І, звичайно, щоб це було органічно.

Звучить пісня у виконанні Наталії-Марії Фарини

Валентина Одарченко

Минулий рік для пані Наталі був доленосним. Вона отримала звання заслуженої артистки України. Однак вважає, що заповнена органна зала в рідному місті – то найбільша перемога, і не погоджується з тим, що Україні бракує талантів, котрі могли б оспівувати найпрекрасніші почуття.

Наталія-Марія Фарина

Це роблять, вибачте, ЗМІ. Це все робить російське радіо. От навіть ми дивилися нагородження “Золотий грамофон”. В чому суть? Усі пісні до чого зводяться? Тексти ми послухали, так? Якщо мелодії ще можна слухати, але їх образи і їх взагалі слова зводяться тільки до дуже примітивного, дуже легкого. Нема чоловіка, який завойовник, який інтелігентний, благородності немає. Тому що це так ЗМІ виховують. Основна маса населення так і думають, розумієте? Мені дуже жаль. А ми повинні боротися з цим.

Я в Рівному намагаюся взагалі не ходити на концерти низького, безпосереднього рівня і намагаюся студентам також пояснювати через приклади хороші, через благородні твори, де можна брати наснагу. Все це метелики одноденні. Сьогодні метелик пролетів – завтра його немає.

Валентина Одарченко

Серед української лірики естрадної Ви собі вибрали, серед класики, найулюбленішу пісню чи романс?

Наталія-Марія Фарина

Пісні, що співають, для мене всі близькі, рідні. Чи просто рядок, речення – для мене це все близьке. Я не можу зарізнити.

Валентина Одарченко

Наскільки місця в Вашій творчості займають твори, які пишуть місцеві автори?

Наталія-Марія Фарина

Мені зустрічаються такі цікаві твори наших акторів. Я виконувала Андрухова Анатолія Петровича твори... Зараз в мене багато творів є Валентини Петренко і Віктора Григоровича Торчка із міста Шарни (це районний центр). Є така цікава пісня “Не покидай”. Вона мені дуже близька, напевне, по духу.

Ви знаєте, є в моєму репертуарі така пісня, де мелодія і слова дуже гармонійно поєднані. Мені допомагає співати хор “Софія”. Пісню переклали Петро Велесик і Валентина Тарасюк. Так вона називається – “Кохання”...

Звучить уривок з пісні “Кохання” у виконанні Наталії-Марії Фарини

На жаль, після отих новорічних свят я передивилася телебачення. Звичайно, Україна (не тільки Рівне, в навіть Київ) дуже відстає ще. Технічних засобів нема, інституту продюсерства нема. Нема просто елементарних речей, якими можна було яскраво освітити наших співаків. Я не називаю їх зірками, тому що є багато співачок, які кілька пісень співали – і чудово. А деяких просто слухати неможливо.

Тому, напевне, я б назвала “Білий лебідь” Софії Ротару, Василя Зінкевича і можна ще двох-трьох назвати. А ми всі решта повинні тягнутися до того рівня. І взагалі, ми повинні не тільки співати для того, щоб добиватись успіхів, щоб нас побачили. Напевне, треба більше розвивати свій талант і через пісню впливати на людей позитивно, давати їм емоції хороші.

От в тому в нашому такому нелегкому житті треба бачити світло. Хай це світло душі, хай це світло завтрашнього дня, та хочеться, щоб це було гармонійно і красиво. І тим людям, які зрозуміли, що вони кохають, я бажаю довгого і красивого життя удвох. А взагалі всім я бажаю кохати і бути коханим.

Валентина Одарченко

Українці всіх країв, кохайтеся!

Ірина Халупа

“Вітчизну слід любити більше, ніж себе,” – цей вислів дійшов до нас з часів античних. Здається, час не стер із нього ні грама мудрості. “Любов до батьківщини” – тема не висловлена і не висвітлена, хоч іще за 3 тисячоліття до нашої ери, та вже понад 2 тисячі літ нашої цю тему висвітлюють численні поети і прозаїки, митці, котрі творять на всіх можливих напрямах культури.

За ті всі часи люди встигли освоїти кілька прописних істин, які стосуються батьківщини. Визначилися, бодай, у тому, що вітчизна здебільшого асоціюється з образом матері, ознайомилися з багатьма поетичними і прозовими творами про вітчизну-матір і впевнилися в тому, що любов до батьківщини не знає меж. Останній вислів-афоризм належить Станіславу Єжі Лецу, польському письменнику, сатирику і гумористу минулого століття.

Наскільки зазнало змін у часах поняття любові до батьківщини, якщо зазнало? Чи батьківщина – це весь світ, весь людський рід, чи це тільки та земля, на якій людина народилася, навіть якщо вона виросла вже на землі іншій, а помирати мусить ще на іншій? Чому заради батьківщини одні люди витримують муки і страждання, а інші батьківщину запродують?

Що означає любов до батьківщини сьогодні для людей, для яких кордони стають все прозорішими і для тих, для кого ці кордони стають мало не мурами? Чи можна любити батьківщину, проживши все життя в чужині? Всі ці складні запитання не можуть, очевидно, мати якоїсь однозначної відповіді, бо для кожної людини ці відповіді будуть свої. Над такими питанням міркувала і моя колега Надія Степула.

Надія Степула

Справді, інакше на ці питання відповів би Євген Маланюк, який любив рідну Україну і освідчувався в цій любові художнім словом, проживши майже півстоліття поза її межами. А інакше – будь-хто з поетів нинішнього дня в сучасній Україні. Любов до батьківщини ще не так давно була в Україні мало що не окремим жанром художньої творчості.

В пам’ятні роки побудови і розбудови розвиненого соціалізму українські літератори, як і всі інші на просторах колишнього СРСР, часто висловлювали свою любов до батьківщини. Інша річ – що одні висловлювали ту любов до єдиної в світі Батьківщини – України, а інші – до батьківщини, означеної рядками сумнозвісної пісні “...моя адреса – не дім і не вулиця, моя адреса – Радянський Союз...”. За любов, яку висловлювали перші, тодішня влада карала – часто смертю. За любов, яку описували другі, нагороджували орденами, грамотами, посадами, персональними пенсіями і багато якими благами ще.

Серед тих перших, чия любов до вітчизни стала терновим вінком, був, наприклад, Василь Стус. “О Боже мій, така мені печаль і самота моя така безмежна – нема Вітчизни. Око обережно обмацує дорогу між проваль,” – писав поет. Йому Україна пропікала душу. Він бачив її за міражів товщею, крізь крижини днів. Він йшов до неї крізь в’язничні будні і мріяв упасти зерням в рідній борозні.

Такою любов’ю до вітчизни було освячене життя небагатьох інших поетів. Це констатація факту, а не закид комусь. Про тих, хто оспівав свою “неосяжну батьківщину у колі братніх республік під славною зорею Москви” або ще якось, хай говорять самі їхні твори. Вони не згоріли поки що ні в полум’ї актуальних акцій, ні від пекучого сорому самих авторів, яким і на думку не спадає, що від такої любові може бути соромно. Мало того, вони вже встигли понаписувати нові політичні трактати на тему любові до батьківщини, тепер уже незалежної України.

Тому питання по те, наскільки правдивим, щирим і неповторним може бути відображення у слові жертовності, самопожертви, любові до Вітчизни як неподіленого ні на що, крім власного серця, почуття, так і лишаються питаннями. Здавен не тільки в Україні говорять про любов до вітчизни, як правило, поети, політики, громадські діячі. Мовчать про свою любов до вітчизни багато інших, хіба іноді співаючи ті народні пісні, в яких втілене це дивне почуття. Його називають і патріотизмом, і ностальгією, тугою за рідною землею. Мовчать ті, кому справіку серце диктувало потребу в будь-яку дальшу дорогу брати з собою грудочку рідної землі, щоб рідна земля була там, де й душа, до часу, як ця грудка першою впаде на домовину.

“Любов до батьківщини не може бути половинчатою. Хто не робить для неї всього, той нічого не робить. Хто не все віддає їй, той у всьому їй відмовляє." Ці слова Карла Людвіга Берне за останні 200 років не втратили гіркуватого присмаку певної патетичності. Тої патетичності, яку можна сповідувати як тональність, і саме в такій тональності, напевно, можна говорити про високе і світле почуття любові до вітчизни. Саме в такій тональності можна про це почуття й мовчати.

Ірина Халупа

Далі матеріал Тараса Марусика.

Тарас Марусик

Поет і етнограф, доцент Національного університету культури і мистецтв, кандидат історичних наук Микола Ткач має свій погляд на День Святого Валентина. Говорячи про нього, він розпочав здалеку.

Микола Ткач

Справа в тому, що і в Україні, в Європі і скрізь давні календарні свята пов’язуються з певними знаковими періодами в річному колі – коли змінюються напрямки силових полів, коли потуги набирає одна сила активна, скажімо, іншим часом – пасивна. Тобто змінюється полярність.

От для нас, для українців в час, коли відбувається така глобальна культурна інтеграція, такий не зовсім приємний момент проявляється: ми живемо за Григоріанським календарем, а всі свята йдуть за Юліанським – на 2 тижні пізніше. Тоді ми святкуємо Новий рік, а потім Різдво. Так і тут. Спочатку свято Стрітення, яке припадає на 15 лютого означає, що активні сили природи і пасивні вирівнюються, тобто стрічаються (в народі) зима з весною. А вже десь через два тижні активні сили набирають потуги.

Активні сили, ясна річ, пов’язані з любов’ю, йде весна. І в Юліанському календарі цей день Валентина припадає на 29 лютого. Тобто, за ці два тижні уже активні сили набули такої сили, коли справді підноситься світ до початку любові. А в нас так виходить, поскільки ми запозичили цього Валентина, в нас він менше святкується в Україні, то ми його взяли з Європи і спочатку ніби вже сили цієї сьогодні набува природа, а завтра ми святкуємо Стрітення, що тільки-тільки починається перша зустріч і перші знайомства і так далі. Тобто такий якийсь нонсенс – перевертається світ. Спочатку Новий рік – потім Різдво. Спочатку Валентина – потім Стрітення.

Тарас Марусик

В календарі, каже Микола Ткач, є цей день – Святого Валента. Але в Україні він раніше не святкувався. Надія Данилевська і Микола Ткач мають у своєму поетичному доробку збірку “Золоті орелі”. Це їхня інтимна лірика. Цікаво, що книжка побудована за принципом гойдалки: один вірш Надії Данилевської, один – Миколи Ткача. Це ніби перегук двох сердець. Давнє українське слово “орелі” означає гойдалку. Поетеса і фольклорист, викладач українознавства Надія Данилевська, відповідаючи на моє запитання “Як народилася цієї збірки?”, сказала:

Надія Данилевська

В селі у нас такі були творчі п’ятниці, коли ми надавали можливість один одному творчо попрацювати, звільнялись від усякої роботи, і хочеш-не хочеш, а напиши вірш. Так наколисалося чоловічих і жіночих віршів. Чоловік в жінки завжди викликає якісь почуття, і відповідно – взаємно. Знаючи про цей звичай, звичай золотих орелів, так би мовити, великодніх, які не на Валентина, а пізніше, що на цих орелях має гойдатися пара, котра зустрічається.

Це вважається як очисний вогонь ніби, що їхні почуття будуть підноситися тоді дуже високо і вони будуть у подружньому шлюбі дуже щасливі. Ми вирішили таку книжечку поетичну зробити.

Тарас Марусик

Це вірші, які ви присвятили одне одному?

Надія Данилевська

Так, можна сказати.

Тарас Марусик

А скільки ви разом у шлюбі?

Надія Данилевська

25 років скоро буде, на цьому тижні.

Тарас Марусик

Уточню, що це буде 18 лютого. А тим часом Надія Данилевська читає один з віршів спільної з Миколою Ткачем збірки “Золоті орелі”.

Надія Данилевська

Над обрієм клекіт лелечий Розсипавсь і стих. Ти, як сон, Береш мене ніжно за плечі Уводиш у мрійний полон.

Конвалія квітне. Тим цвітом Тремтить осяйна далина. Твоїм перехоплена світом Відлунює в серце вона.

Увесь ти легкий, мов спочинок, І чистий, як ранку прибій. І саме з такого почину Я виткала б щастя сувій.

Тарас Марусик

А тепер слово – Миколі Ткачу.

Микола Ткач

Десь за 2 чи 3 дні до того, як ми вперше побачилися з Надійкою, мені наснився сон і я зі сну написав вірш. Потім це дівча, яке я побачив уві сні, я вже, відповідно, побачив наяву. Але вірш ще до явного бачив.

Твоє обличчя, явлене у сні, Переді мною квітне, мов калина. Чи я тебе зустріну ще, чи ні, – Світами в іншім вимірі пролину.

Ти вся в мені – як радісна сльоза, Боюсь торкнутись, щоб не загубити. Твій голос даленіє і згаса Відлунням флояри чи трембіти.

Біжу крізь сон – де райдужна межа, Де падають плоди на землю босу. Там обрій дотліває, ніби жар. І тиша невколисана голосить.

Там все горить в пекельному вогні, І час мене розмотує, мов линву. Чи я тебе зустріну ще, чи ні? – Світами в іншім вимірі полину.

Тарас Марусик

Деякі вірші, в тому числі і цей, покладені на музику. Пропоную вам, шановні слухачі, послухати ще по одній поезії цього цікавого подружжя.

Надія Данилевська

Як ти прийдеш, ну що скажу тобі, Чи невимовне передать словами? Високий день відлунює громами У вечорові дзвони голубі.

Весна і сон. І сон-трави пелюстка В моїй долоні. Тільки відтепер: Нічого так в житті я не боюся, Як, хоч на мить, утратити тебе...

Микола Ткач

Забуяє весна. І перейметься зелом. Буйним цвітом заквітнуть вишневі сади. Ти приїдеш у травні, легка і весела, І вродлива, і ніжна, така – як завжди.

Цілуватиму я твої коси і руки, І сміятимусь радо – доки сонце засне. Не кажи лиш мені, що то все до розлуки, Що те щастя між нами так швидко мине.

Що залишиться знов лише спомин та мрія, Та ще горе жадання сподіваних стріч. Я кохаю тебе, моя мрійна надіє, Так, як зорі кохають натомлену ніч.

Це не втіха в журбі, що чеканням сповита, І не сповідь моя під важким каяттям. Це зі мною, либонь, так, як тиша і вітер, Ця потреба душі перед вічним життям.

Поминає не все. І любов не загуба. То ж не треба ні клятв, ні обвітрених слів. Цілуватиму я твої очі і губи, Доки сонцю вставать, доки бути землі.

Ірина Халупа

На цьому ми закінчуємо цей випуск передачі “30 хвилин у різних вимірах”. З вами до наступного тижня прощається Ірина Халупа і бажає вам ясної погоди на душі. Говорить радіо “Свобода”!

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG