Сьогодні в Києві на Байковому цвинтарі поховали засновника Української Гельсінкської групи, відомого письменника, поета, філософа і правозахисника, довголітнього політв’язня совєтських тюрем Миколу Руденка. Його могила – в так званому українському “Пантеоні”, де спочивають і його побратими Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, подружжя Світличних...
Микола Руденко народився на самого Миколая, 19-го грудня 1920-го року, на Луганщині в родині шахтаря. Помер минулого четверга, 1-го квітня 2004-го року.
Шлях Миколи Руденка – це постійне сходження нагору. Попри те, що на все життя запам’ятав голодомор, пройшов Другу Світову війну, зокрема, в боях під Ленінградом був тяжко поранений розривною кулею, яка роздробила кістки таза і хребта, довгий час вірив у комуністичні ідеали. Був навіть секретарем парткому Спілки письменників України, членом Київського міськкому Компартії України.
Виступаючи біля труни Миколи Руденка, інший довголітній політв’язень Василь Овсієнко згадав інтерв’ю, яке він провів з ним в 1996-му році.
“Довго я залишався дуже партійним, – сказав у тому інтерв’ю Руденко. – Довго я залишався з глибокою вірою у велику справу комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато написав присвячених вождю віршів, була навіть поема про Сталіна”.
Але вже з 1949-50 років Микола Руденко почав прозрівати, а в 1955-му році вийшов його роман з характерною назвою “Вітер в обличчя”. Цей образ і, водночас, цей принцип він проніс через усе своє подальше життя. Далі були “Остання шабля”, “Орлова балка”, фантастичні романи “Слідами космічної катастрофи”, “Чарівний бумеранг”, поема “Хрест” про голод 1933-го року.
Страшним потрясінням стало для нього розвінчання на ХХ з’їзді КПРС “культу особи Сталіна”. Прийшла думка, що справа не в самому Сталіні, якщо параноїк і садист міг стільки років очолювати партію і державу.
Штудіювання “Капіталу” переконало Руденка в тому, що вчення Карла Маркса помилкове в самій своїй основі – в розумінні теорії додаткової вартости. Вона створюється не над експлуатацією робітника, а сонячною енергією (фотосинтезом), поєднаною з працею селянина і його худоби на землі.
Своє бачення цієї проблеми Руденко виклав у філософських працях “Економічні монологи”, “Енергія прогресу” та романі “Формула Сонця”.
9-го листопада 1976-го року на квартирі Олександра Ґінзбурґа в Москві Микола Руденко провів прес-конференцію для закордонних журналістів, де оголосив про створення Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.
У грудні 1976-го року в Руденка був проведений обшук, під час якого йому підкинули 39 доларів США. А 5-го лютого 1977-го року він був заарештований у Києві й етапований літаком у СІЗО Донецька, де було порушено справу проти нього та Олекси Тихого.
Дозвіл на арешт лідерів Московської, Української і Литовської Гельсінкських груп Юрія Орлова, Миколи Руденка, Томаса Венцлови дало Політбюро ЦК КПРС на клопотання Генерального прокурора СРСР Руденка та Голови КДБ Андропова.
Суд відбувся влітку 1977-му в “ленінській кімнаті” контори “Змішторгу” в м. Дружківці Донецької области, але задля цього з контори зняли вивіску. Одним зі свідків звинувачення у справі виступав професор Ілля Стебун, якого Руденко захищав у 1949-му році від звинувачень у “космополіьтизмі”, коли громили та нищили єврейських письменників.
Микола Руденко одержав класичний “джентльменський набір” “українського буржуазного націоналіста”: 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.
2000-го року уряд Ющенка звернувся з клопотанням до Президента України присвоїти Миколі Руденку звання “Герой України”. З 5 запропонованих кандидатур Леонід Кучма підтримав лише його. Тому невипадково, що Віктор Ющенко провів Великого Українця в останню дорогу.
Прикметно, що віддати шану цій людині високі урядовці не прийшли ні в Будинок вчителя, ні у Володимирський собор, ні на Байковий цвинтар.
Покійний вже харківський поет Борис Чичибабін присвятив одного вірша Миколі Руденку, коли той відбував свій термін. Там є такі рядки: “Спасёт он нашу честь в собачьих лагерях”. Борис Чичибабін виявився пророком.
Микола Руденко народився на самого Миколая, 19-го грудня 1920-го року, на Луганщині в родині шахтаря. Помер минулого четверга, 1-го квітня 2004-го року.
Шлях Миколи Руденка – це постійне сходження нагору. Попри те, що на все життя запам’ятав голодомор, пройшов Другу Світову війну, зокрема, в боях під Ленінградом був тяжко поранений розривною кулею, яка роздробила кістки таза і хребта, довгий час вірив у комуністичні ідеали. Був навіть секретарем парткому Спілки письменників України, членом Київського міськкому Компартії України.
Виступаючи біля труни Миколи Руденка, інший довголітній політв’язень Василь Овсієнко згадав інтерв’ю, яке він провів з ним в 1996-му році.
“Довго я залишався дуже партійним, – сказав у тому інтерв’ю Руденко. – Довго я залишався з глибокою вірою у велику справу комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато написав присвячених вождю віршів, була навіть поема про Сталіна”.
Але вже з 1949-50 років Микола Руденко почав прозрівати, а в 1955-му році вийшов його роман з характерною назвою “Вітер в обличчя”. Цей образ і, водночас, цей принцип він проніс через усе своє подальше життя. Далі були “Остання шабля”, “Орлова балка”, фантастичні романи “Слідами космічної катастрофи”, “Чарівний бумеранг”, поема “Хрест” про голод 1933-го року.
Страшним потрясінням стало для нього розвінчання на ХХ з’їзді КПРС “культу особи Сталіна”. Прийшла думка, що справа не в самому Сталіні, якщо параноїк і садист міг стільки років очолювати партію і державу.
Штудіювання “Капіталу” переконало Руденка в тому, що вчення Карла Маркса помилкове в самій своїй основі – в розумінні теорії додаткової вартости. Вона створюється не над експлуатацією робітника, а сонячною енергією (фотосинтезом), поєднаною з працею селянина і його худоби на землі.
Своє бачення цієї проблеми Руденко виклав у філософських працях “Економічні монологи”, “Енергія прогресу” та романі “Формула Сонця”.
9-го листопада 1976-го року на квартирі Олександра Ґінзбурґа в Москві Микола Руденко провів прес-конференцію для закордонних журналістів, де оголосив про створення Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.
У грудні 1976-го року в Руденка був проведений обшук, під час якого йому підкинули 39 доларів США. А 5-го лютого 1977-го року він був заарештований у Києві й етапований літаком у СІЗО Донецька, де було порушено справу проти нього та Олекси Тихого.
Дозвіл на арешт лідерів Московської, Української і Литовської Гельсінкських груп Юрія Орлова, Миколи Руденка, Томаса Венцлови дало Політбюро ЦК КПРС на клопотання Генерального прокурора СРСР Руденка та Голови КДБ Андропова.
Суд відбувся влітку 1977-му в “ленінській кімнаті” контори “Змішторгу” в м. Дружківці Донецької области, але задля цього з контори зняли вивіску. Одним зі свідків звинувачення у справі виступав професор Ілля Стебун, якого Руденко захищав у 1949-му році від звинувачень у “космополіьтизмі”, коли громили та нищили єврейських письменників.
Микола Руденко одержав класичний “джентльменський набір” “українського буржуазного націоналіста”: 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.
2000-го року уряд Ющенка звернувся з клопотанням до Президента України присвоїти Миколі Руденку звання “Герой України”. З 5 запропонованих кандидатур Леонід Кучма підтримав лише його. Тому невипадково, що Віктор Ющенко провів Великого Українця в останню дорогу.
Прикметно, що віддати шану цій людині високі урядовці не прийшли ні в Будинок вчителя, ні у Володимирський собор, ні на Байковий цвинтар.
Покійний вже харківський поет Борис Чичибабін присвятив одного вірша Миколі Руденку, коли той відбував свій термін. Там є такі рядки: “Спасёт он нашу честь в собачьих лагерях”. Борис Чичибабін виявився пророком.
