Аудіозапис програми:
Київ, 25 травня 2004 року.
Олекса Боярко
Радіожурнал “Країна Інкогніта”– це спільний пошук історичної істини. “Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України. “Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода”. Вітаємо вас, шановні слухачі!
Парадокс, але факт: один із найвідоміших у світі українських політиків ХХ століття в самій Україні продовжує залишатися відомим широкому загалові хіба що по імені.
З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Максим Стріха
Україна відзначила 125 років від народження Симона Петлюри. Підкреслю, не українська влада, а українці, які, схоже, становлять у власній українській державі меншість. Отже, постать Симона Петлюри досі викликає бурхливу неприйняття значної частини українського суспільства, у частини, власне, українських за паспортом політиків.
Ми не збираємося ідеалізувати Симона Петлюру – він не потребує цього. Це цікавий діяч, іноді суперечливий діяч, цікавий тим, що він мав вельми різнопланові інтереси і великий потенціал зростання над самим собою.
Не даремно Петлюра став символом України і в очах друзів, і в очах ворогів, бо ж не казали про “грушевщину”, “винничевкіщину”, казали саме про “петлюрівщину”.
Але сьогодні ми не говоритимемо про Петлюру-політика чи про Петлюру-військового діяча – у ці дні чимало про це сказано. Натомість говоритимемо про Петлюру – театрального критика.
Межі і об''єкти драматичної творчости Карпенка-Карого — то наше село, бідне, обшарпане село з тисячами злиднів, що визирають з кожної хати, з темною хмарою темноти, що заставляє собою і душу, і мозок селянина. Перечитуючи драми нашого письменника, бачиш, які чорні духи звили собі кубло в селянському житті і зробили з нього пекло, якийсь прямо-таки зачарований круг, з якого так тяжко вийти селянинові, в якому він часто гине і від матеріяльних злиднів, і від власної несвідомосте та непорадности, що, як рослина з землі, виростають з тих злиднів. Іноді здається, що просто якийсь фатум тяжить над селом, і коли ви починаєте читати драматичний твір письменника і розгортаєте перші сторінки його — ви передчуваєте, що ось зараз ви надибаєте на якусь темну фігуру, знайому вам з життя і похожу на якусь многолику маруі що лежить незримо біля кожного нашого села, чатує на нього і дивиться своїми страшними баньками, щоб затьмарити промінь світла, який дивись блисне несподівано серед села, часто-густо тільки на те, щоб закритись тією хмарою, яку пильно і старанно насувають герої ночі і темряви. Карпенко-Карий майстерно змалював цих «духів тьми», і їх фігури вирисовуються нам в більш конкретних образах, ніж позитивні типи його драм та комедій.
Сергій Грабовський
Максиме, якщо я не помиляюсь, активна участь Симона Петлюри в українському театральному як критика тривала не такий уже й довгий час, хоча й не була випадковим епізодом його біографії?
Максим Стріха
1993 року вийшла найповніша, на жаль, на сьогодні збірка есеїв і статей Симона Петлюри у видавництві “Дніпро”. Відкривають її саме нариси на теми театру вміщені в тогочасному часописові “Україна”, який продовжив 1907 року “Кієвскую старіну”.
Перша стаття присвячена Карпенку-Карому. Власне, це посмертний спогад, Петлюра сам признається, що писав його ad-hoc за свіжими враженнями по спочилому. Але однак цей спогад вирізняється, я б сказав би, спробою, не просто, сказати б принагідні в такому випадкові слова щодо великого небіжчика, а й тверезо осмислити значення покійного автора і на тлі української культури і, що важливіше, то на тлі світової драматургії. І за одно і поговорити про те, чим мусить бути український театр на тогочасному відтинкові українського культурного відродження.
Драми Карпенка-Карого — справді дії, з логічним розвитком їх, з умілою колізією дієвих осіб і життєвою правдою тих мотивів, якими керувався автор при написанні своїх творів. Вони сценічні, як ніякого іншого автора, коли не рахувати Старицького. Вони живі, актуальні, як живими і актуальними в повсякчасному житті є ті події, ті психічні явища, артистичною відбудівлею котрих вони являються. Вони народні, бо темами для них є життя народне з його радощами і злиднями, що мають місце в житті нашого народу і переважно селянських мас його. Цій «народності» драм Карпенка-Карого в значній мірі допомагає метода автора вводити в них силу етнографічного і побутового матеріялу, одначе з почуттям художницької міри без надмірного накопичування останнього.
Сергій Грабовський
Максиме, усе-таки, з текстів Симона Петлюри, присвячених театру, зрозуміло, що він оцінював театральний процес переважно під оглядом розвитку мас, виходячи з соціалістичних ідей. То чи мала його театральна критика позитивний ефект в історичному масштабі?
Максим Стріха
Український рух на початку ХХ століття практично весь був лівий (я маю на увазі український рух на Наддніпрянщині, інша ситуація була на Галичині). Повною мірою віддав данину цій лівизні і Симон Петлюра, який наважувався порівнювати якісь фрагменти і палити тена з комуністичним маніфестом.
Більше того, він говорив про те, що українська тогочасна драматургія є надто етнографічною, що вона не повною мірою відображає навіть тогочасне українське село, що занадто там є люмпенізованого сільського низу, що не присутній там пролетаріат.
Під цим кутом зору його теоретичні праці мали відгомін в п’єсах, трошки пізніших його в майбутньому і політичного партнера, затятого опонента Володимира Винниченка, де з’явилися, нарешті, і люмпенізовані сільські низи і пролетаріат.
Але ж Симон Петлюра не був вульгарним соціологом на кшталт тих, які панували один час в радянському літературознавстві 20-тих. Він був саме театральним критиком, який тонко розумів театр, але дотримувався лівих поглядів.
Скажімо, пишучи про Марію Костянтинівну Заньковецьку, він робить наголос, що не тільки вона в своїх ролях драматичних, комічних, чи була найбільш переконливою в драматичному репертуарі.
Водночас він підкреслюєте, що її вага і значення полягала в тому, що вона принесла в український театр саме нові естетичні вартості, не класові, не політичні, а саме політичні. І цим він уже докорінно відрізняється від пізніших вульгарних соціологів.
Кажуть, що театр завше буде об''єктивним покажчиком артистичного розвитку і артистичних настроїв нації в кожний певний момент її історії. Коли це вірно, ми прийдемо до дуже невтішного висновку: артистичний розвиток нашого народу стоїть ще на досить елементарному ступені, не вище і не нижче, очевидно, як і артистичний розвій майстрів драматичної штуки. Проти такого засуду можуть зараз же піднятися нарікання, що, мовляв, на перешкоді в розвитку драми вкраїнської стояли і стоять тяжкі цензурні перепони. Ніхто, звичайно, не відкидатиме певної рації подібним ви правдуванням. Що й казати: театральна цензура ламає прямі лінії і змагається завше загнати в вузькі береги схвильовану контрастами життя і бурними пориваннями вічнореволюційну думку. Але як і під ледяною кригою річки не перестає текти водяна течія, так і в підцензурному ярмі, яке б воно тяжке не було, завше можна відчути дух і настрій письменника, його ідейні симпатії і цілий комплекс його «святого святих». Само собою зрозуміло, що всі ці риси скоріше, ніж у кого іншого, виринуть на артистичному обличчі письменника-драматурга і як на чисту воду виведуть, чи він має здатність піти на верхів''я штуки, чи у нього вистачає сил тільки на те, щоб безсильно борсатись біля її ніг. Я не кажу про ремісників, варварів і паразитів української драматичної штуки, ввесь час плекали або етнографізм, впадаючи на кожному кроці в шаржівку народніх типів, або, в ліпшому разі, малювали нам сіру, одноманітну, як небо восени, прозу життя, вбійчу і притупляючу буденщину її. Навіть революційний вітер, що хуртовиною пронісся по нашій землі, не здвигнув їх з тієї мертвої точки, на якій вони впродовж цілих десятиліттів спочивали, не виніс їх з болотяних затонів буденщини на широкі простори розколисаного народнього життя. На руйнуючий все старе і спорохніле процес революції, але разом з тим на той процес, що створює нові форми життя, висовує нові сили, нових людей,— наші драматурги не реагували.
Максим Стріха
Петлюра розумів, що на той час український репертуар з об’єктивних міркувань поступається європейському і російському. Власне, в тому усвідомленні не було нічого принизливого і в репліці Заньковецької (він наводить в своєму есеї), коли та відповіла Суворіну на прохання прийти на російську сцену: “Як я можу полишити Україну, яка є такою бідною?”, є не самоприниження, є свідоме усвідомлення своїх сил, є величезна жертовність працювати заради цієї, нехай бідної України, але, яка має колись неодмінно стати багатою.
Петлюра вбачав дуже реалістичний шлях підтягування українського театру до загальносвітових стандартів: це використання перекладів.
Він із захопленням пише про ті перспективи, які відкрилися не перед мандрованою трупою, а стаціонарним театром Садовського, який став ширше використовувати світовий репертуар. І не випадково його програмова стаття про завдання українського театру є передмовою до українського перекладу драми Чирікова “Євреї”.
І ще одна прикметна риса: Петлюра з величезною симпатією пише про упосліджених євреїв і про те, що ця п’єса поставлена на українській сцені неодмінно має пробудити співчуття українців до цього теж гнобленого і теж дуже трагічного народу.
На жаль, очевидно, цю петлю рину статтю ніхто не додав до документів ганебного судового процесу, який виправдав його вбивцю.
Звучить пісня “Нам пора, нам пора”
Постать Петлюри досі викликає гарячі суперечки. Одні вбачають в ньому оскаженілого буржуазного націоналіста, антисеміта, погромника, людини, яка хотіла відірвати Україну від братньої Росії.
Інші з українського табору закидають йому різноманітні політичні гріхи: невправність у формування українського війська, численні помилки на посаді Головного отамана, які, врешті-решт, сприяли військовій поразці УНР.
Натомість Симон Петлюра був великим українцем. Він був сином своєї доби, доби дуже трагічної, коли українські діячі мусили бути водночас і просвітянами, і театральними критиками, і політиками, і військовими.
Ледве чи є моральне право у нас сьогодні судити когось із них, що, мовляв, був він недостатньо вправним, недостатньо мудрим, недостатньо передбачливим.
Доба лишала їм надто мало часу для самовдосконалення і надто мало часу для того, щоб виправляти неминучі помилки.
Симон Петлюра, 125 років від дня народження якого відзначила нині свідома Україна, не завжди лишиться в нашій історії не лишень, як цікавий, своєрідний театральний критик, дописувач України 1907 року, а й, як політичний діяч, як Головний отаман УНР з чиїм іменем пов’язано яскраву чи трагічну спробу нашого унезалежнення в 1917-1921 рр.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 25 травня 2004 року.
Олекса Боярко
Радіожурнал “Країна Інкогніта”– це спільний пошук історичної істини. “Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України. “Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода”. Вітаємо вас, шановні слухачі!
Парадокс, але факт: один із найвідоміших у світі українських політиків ХХ століття в самій Україні продовжує залишатися відомим широкому загалові хіба що по імені.
З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Максим Стріха
Україна відзначила 125 років від народження Симона Петлюри. Підкреслю, не українська влада, а українці, які, схоже, становлять у власній українській державі меншість. Отже, постать Симона Петлюри досі викликає бурхливу неприйняття значної частини українського суспільства, у частини, власне, українських за паспортом політиків.
Ми не збираємося ідеалізувати Симона Петлюру – він не потребує цього. Це цікавий діяч, іноді суперечливий діяч, цікавий тим, що він мав вельми різнопланові інтереси і великий потенціал зростання над самим собою.
Не даремно Петлюра став символом України і в очах друзів, і в очах ворогів, бо ж не казали про “грушевщину”, “винничевкіщину”, казали саме про “петлюрівщину”.
Але сьогодні ми не говоритимемо про Петлюру-політика чи про Петлюру-військового діяча – у ці дні чимало про це сказано. Натомість говоритимемо про Петлюру – театрального критика.
Межі і об''єкти драматичної творчости Карпенка-Карого — то наше село, бідне, обшарпане село з тисячами злиднів, що визирають з кожної хати, з темною хмарою темноти, що заставляє собою і душу, і мозок селянина. Перечитуючи драми нашого письменника, бачиш, які чорні духи звили собі кубло в селянському житті і зробили з нього пекло, якийсь прямо-таки зачарований круг, з якого так тяжко вийти селянинові, в якому він часто гине і від матеріяльних злиднів, і від власної несвідомосте та непорадности, що, як рослина з землі, виростають з тих злиднів. Іноді здається, що просто якийсь фатум тяжить над селом, і коли ви починаєте читати драматичний твір письменника і розгортаєте перші сторінки його — ви передчуваєте, що ось зараз ви надибаєте на якусь темну фігуру, знайому вам з життя і похожу на якусь многолику маруі що лежить незримо біля кожного нашого села, чатує на нього і дивиться своїми страшними баньками, щоб затьмарити промінь світла, який дивись блисне несподівано серед села, часто-густо тільки на те, щоб закритись тією хмарою, яку пильно і старанно насувають герої ночі і темряви. Карпенко-Карий майстерно змалював цих «духів тьми», і їх фігури вирисовуються нам в більш конкретних образах, ніж позитивні типи його драм та комедій.
Сергій Грабовський
Максиме, якщо я не помиляюсь, активна участь Симона Петлюри в українському театральному як критика тривала не такий уже й довгий час, хоча й не була випадковим епізодом його біографії?
Максим Стріха
1993 року вийшла найповніша, на жаль, на сьогодні збірка есеїв і статей Симона Петлюри у видавництві “Дніпро”. Відкривають її саме нариси на теми театру вміщені в тогочасному часописові “Україна”, який продовжив 1907 року “Кієвскую старіну”.
Перша стаття присвячена Карпенку-Карому. Власне, це посмертний спогад, Петлюра сам признається, що писав його ad-hoc за свіжими враженнями по спочилому. Але однак цей спогад вирізняється, я б сказав би, спробою, не просто, сказати б принагідні в такому випадкові слова щодо великого небіжчика, а й тверезо осмислити значення покійного автора і на тлі української культури і, що важливіше, то на тлі світової драматургії. І за одно і поговорити про те, чим мусить бути український театр на тогочасному відтинкові українського культурного відродження.
Драми Карпенка-Карого — справді дії, з логічним розвитком їх, з умілою колізією дієвих осіб і життєвою правдою тих мотивів, якими керувався автор при написанні своїх творів. Вони сценічні, як ніякого іншого автора, коли не рахувати Старицького. Вони живі, актуальні, як живими і актуальними в повсякчасному житті є ті події, ті психічні явища, артистичною відбудівлею котрих вони являються. Вони народні, бо темами для них є життя народне з його радощами і злиднями, що мають місце в житті нашого народу і переважно селянських мас його. Цій «народності» драм Карпенка-Карого в значній мірі допомагає метода автора вводити в них силу етнографічного і побутового матеріялу, одначе з почуттям художницької міри без надмірного накопичування останнього.
Сергій Грабовський
Максиме, усе-таки, з текстів Симона Петлюри, присвячених театру, зрозуміло, що він оцінював театральний процес переважно під оглядом розвитку мас, виходячи з соціалістичних ідей. То чи мала його театральна критика позитивний ефект в історичному масштабі?
Максим Стріха
Український рух на початку ХХ століття практично весь був лівий (я маю на увазі український рух на Наддніпрянщині, інша ситуація була на Галичині). Повною мірою віддав данину цій лівизні і Симон Петлюра, який наважувався порівнювати якісь фрагменти і палити тена з комуністичним маніфестом.
Більше того, він говорив про те, що українська тогочасна драматургія є надто етнографічною, що вона не повною мірою відображає навіть тогочасне українське село, що занадто там є люмпенізованого сільського низу, що не присутній там пролетаріат.
Під цим кутом зору його теоретичні праці мали відгомін в п’єсах, трошки пізніших його в майбутньому і політичного партнера, затятого опонента Володимира Винниченка, де з’явилися, нарешті, і люмпенізовані сільські низи і пролетаріат.
Але ж Симон Петлюра не був вульгарним соціологом на кшталт тих, які панували один час в радянському літературознавстві 20-тих. Він був саме театральним критиком, який тонко розумів театр, але дотримувався лівих поглядів.
Скажімо, пишучи про Марію Костянтинівну Заньковецьку, він робить наголос, що не тільки вона в своїх ролях драматичних, комічних, чи була найбільш переконливою в драматичному репертуарі.
Водночас він підкреслюєте, що її вага і значення полягала в тому, що вона принесла в український театр саме нові естетичні вартості, не класові, не політичні, а саме політичні. І цим він уже докорінно відрізняється від пізніших вульгарних соціологів.
Кажуть, що театр завше буде об''єктивним покажчиком артистичного розвитку і артистичних настроїв нації в кожний певний момент її історії. Коли це вірно, ми прийдемо до дуже невтішного висновку: артистичний розвиток нашого народу стоїть ще на досить елементарному ступені, не вище і не нижче, очевидно, як і артистичний розвій майстрів драматичної штуки. Проти такого засуду можуть зараз же піднятися нарікання, що, мовляв, на перешкоді в розвитку драми вкраїнської стояли і стоять тяжкі цензурні перепони. Ніхто, звичайно, не відкидатиме певної рації подібним ви правдуванням. Що й казати: театральна цензура ламає прямі лінії і змагається завше загнати в вузькі береги схвильовану контрастами життя і бурними пориваннями вічнореволюційну думку. Але як і під ледяною кригою річки не перестає текти водяна течія, так і в підцензурному ярмі, яке б воно тяжке не було, завше можна відчути дух і настрій письменника, його ідейні симпатії і цілий комплекс його «святого святих». Само собою зрозуміло, що всі ці риси скоріше, ніж у кого іншого, виринуть на артистичному обличчі письменника-драматурга і як на чисту воду виведуть, чи він має здатність піти на верхів''я штуки, чи у нього вистачає сил тільки на те, щоб безсильно борсатись біля її ніг. Я не кажу про ремісників, варварів і паразитів української драматичної штуки, ввесь час плекали або етнографізм, впадаючи на кожному кроці в шаржівку народніх типів, або, в ліпшому разі, малювали нам сіру, одноманітну, як небо восени, прозу життя, вбійчу і притупляючу буденщину її. Навіть революційний вітер, що хуртовиною пронісся по нашій землі, не здвигнув їх з тієї мертвої точки, на якій вони впродовж цілих десятиліттів спочивали, не виніс їх з болотяних затонів буденщини на широкі простори розколисаного народнього життя. На руйнуючий все старе і спорохніле процес революції, але разом з тим на той процес, що створює нові форми життя, висовує нові сили, нових людей,— наші драматурги не реагували.
Максим Стріха
Петлюра розумів, що на той час український репертуар з об’єктивних міркувань поступається європейському і російському. Власне, в тому усвідомленні не було нічого принизливого і в репліці Заньковецької (він наводить в своєму есеї), коли та відповіла Суворіну на прохання прийти на російську сцену: “Як я можу полишити Україну, яка є такою бідною?”, є не самоприниження, є свідоме усвідомлення своїх сил, є величезна жертовність працювати заради цієї, нехай бідної України, але, яка має колись неодмінно стати багатою.
Петлюра вбачав дуже реалістичний шлях підтягування українського театру до загальносвітових стандартів: це використання перекладів.
Він із захопленням пише про ті перспективи, які відкрилися не перед мандрованою трупою, а стаціонарним театром Садовського, який став ширше використовувати світовий репертуар. І не випадково його програмова стаття про завдання українського театру є передмовою до українського перекладу драми Чирікова “Євреї”.
І ще одна прикметна риса: Петлюра з величезною симпатією пише про упосліджених євреїв і про те, що ця п’єса поставлена на українській сцені неодмінно має пробудити співчуття українців до цього теж гнобленого і теж дуже трагічного народу.
На жаль, очевидно, цю петлю рину статтю ніхто не додав до документів ганебного судового процесу, який виправдав його вбивцю.
Звучить пісня “Нам пора, нам пора”
Постать Петлюри досі викликає гарячі суперечки. Одні вбачають в ньому оскаженілого буржуазного націоналіста, антисеміта, погромника, людини, яка хотіла відірвати Україну від братньої Росії.
Інші з українського табору закидають йому різноманітні політичні гріхи: невправність у формування українського війська, численні помилки на посаді Головного отамана, які, врешті-решт, сприяли військовій поразці УНР.
Натомість Симон Петлюра був великим українцем. Він був сином своєї доби, доби дуже трагічної, коли українські діячі мусили бути водночас і просвітянами, і театральними критиками, і політиками, і військовими.
Ледве чи є моральне право у нас сьогодні судити когось із них, що, мовляв, був він недостатньо вправним, недостатньо мудрим, недостатньо передбачливим.
Доба лишала їм надто мало часу для самовдосконалення і надто мало часу для того, щоб виправляти неминучі помилки.
Симон Петлюра, 125 років від дня народження якого відзначила нині свідома Україна, не завжди лишиться в нашій історії не лишень, як цікавий, своєрідний театральний критик, дописувач України 1907 року, а й, як політичний діяч, як Головний отаман УНР з чиїм іменем пов’язано яскраву чи трагічну спробу нашого унезалежнення в 1917-1921 рр.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки.
Говорить радіо “Свобода”!
