Аудіозапис програми:
Прага, 17 липня 2004 року.
Василь Зілгалов
Говорить “Радіо Свобода”! В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном - автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Вацлав Клоцберг.
Коли йдеться про такі багатовимірні і, водночас, надзвичайно делікатні справи як-от релігія та нація, ми неодмінно потрапляємо в поле, де працюють, накладаючись одна на одну, різні міфології. Не варто їх заклинати, чи робити вигляд, що ми на всі 100 відсотків сприймаємо ці міфології як цілісне й незмінне слово одкровення. Міф – це те, що існувало й існуватиме; це те, що, за словами Мірче Еліаде, відкриває нам очі на появу на світ чогось дуже для нас важливого.
Міф відіграє особливу роль, скажімо, в “уявленні” нації. Міф – це особлива оповідь, за допомогою якої люди виокремлювали своє буття від існування інших. Різні спільноти по-різному конструювали оповіді про власну обраність та “напередвизначеність” своєї місії, і ці конструкції відігравали велику роль в їхньому світовизначенні. Але перетнувши певну грань – невидиму, але доволі відчутну, міф перетворюється на звичайнісіньке блудослів’я. Тему продовжує мій колега Віктор Єленський.
Віктор Єленський
Блудослів’я – поняття, як сказали б філологи, полісемантичне. Деякі з його значень взагалі не годиться згадувати при добрій компанії. Інші ж вказують на зловживання словом, на такий собі різновид вербальної розпусти. Невтомний Даль, укладач тлумачного словника, підслухав на південно-західних теренах Російської імперії, тобто в Україні, і інше значення слова „блуд”, яке має безпосереднє відношення до блудослів’я, а саме – наносити шкоду.
Скажімо, легендарний переказ про апостола Андрія, який дійшов до київських пагорбів і проголосив своє знамените пророцтво – це типовий приклад міфології, що з неї видобували народи уявлення про свої духовні корені. Але коли сивочолі і благообразні владики говорять про українську мову як про базарне “нарєчіє" і посилаються на якихось старців, котрі в молитовному екстазі нібито пророкували Україні одвічне небуття і долю одвічної данниці – це типове блудослів’я. Комунікативний, якщо висловитися коректно, церковний простір в Україні переповнений таким блудослів’ям. Ні, ні, боронь Боже, йдеться не про розпачливе, щемне і безперервне звернення до Бога, яке блюзнірськи обізвав „молитовним словоблуддям” сумнозвісний відступник від Церкви Осіпов у листі до газети „Правда” 45 років тому.
Йдеться про блюзнірське, знов таки, затемнення ідеологічної агітації й політичної пропаганди релігійною риторикою. Про підміну понять. Про відверту неправду. У цьому словоблудді сформовано шаблони й лекала, які застосовуються поза спробою бодай трохи замислитися над тим, що ж за ними реально стоїть.
Василь Зілгалов
У цьому місці я перерву на якийсь час розповідь Віктора Єленського, щоб процитувати вам українське інформаційне агентство і його, так би мовити, політично-релігійну інформацію. Цитую:
“Прем''єр-міністр України Віктор Янукович у ході своєї одноденної робочої поїздки у Донецьку область ознайомився в четвер з ходом реконструкції Свято-Успенської Святогорської лаври (Святогорське).
Янукович висловив задоволення ходом реконструкції лаври і подякував усім, хто брав участь у відновлювальних роботах. При цьому він відзначив, що дана лавра є третьою в Україні, після Києво-Печерської лаври і Почаївської лаври.
"Я мріяв, щоб ця земля була благословенною, щоб ми об''єдналися в образі Почаївської лаври на заході, Святогорської лаври на сході і Києво-Печерської лаври в центрі, щоб ми цим об''єднали Україну", - сказав прем''єр-міністр.
Предстоятель Української православної церкви в підпорядкуванні Московського патріархату Володимир (Сабодан) висловив подяку Януковичу за підтримку в реконструкції лаври. "Янукович - два роки прем''єр-міністр, і ми бачимо, як багато він зробив", - відзначив Володимир.
Святогорський чоловічий монастир розташований на березі ріки Сіверський Донець, і названий на честь християнського свята Успіння Пресвятої владичиці, нашої богородиці і пріснодіви Марії, що святкується 28 серпня.
10 років тому з ініціативи Януковича за підтримки Горловської єпархії УПЦ (МП) було відроджено Свято-Успенський Святогорський чоловічий монастир. Зокрема, Янукович особисто очолював опікунську раду по відродженню і відновленню зруйнованих під час тоталітарного режиму церков. У період з 1996 по 2002 роки в Донецькій області під керівництвом Януковича були побудовані 63 нові храми, 35 - відреставровані.
9 березня 2004 року рішенням Священного синоду УПЦ (МП) Свято-Успенський Святогорський монастир одержав статус лаври», - про це повідомило агентство «Інтерфакс-Україна».
І Віктор Єленський завершує тему блудослів’я.
Віктор Єленський
От, припустимо, чи не в кожному другому інтерв’ю представників російського церковного проводу гримить залізо з приводу трьох розгромлених західноукраїнських єпархій. Завжди кортить спитати – хто ж „розгромив” ці єпархії? З яких літаків і на яких парашутах плигали ті люди, які перейшли з Російської церкви до Української греко-католицької чи православних церков? І як інакше, як не блудослів’ям, можна назвати історіографічну знахідку Московської патріярхії, яка розповіла „містові і світу”, що, виявляється, знищена і змордована Греко-Католицька церква має не картати Російську церкву за відібрані храми, а завдячувати їй за їхнє збереження!
Подібно, якось навіть ніяково чути від деяких владик Української православної церкви в єдності з Московським патріярхатом про „зловісні шабаші націоналістів”. Ніяково навіть не тому, що фабрика, де продукуються нескінченні оповідки про переслідування православних єпископів в Україні, знаходиться в одному з не надто поважних московських інститутів. І не тому навіть, що вони не відповідають дійсності.
А головно тому, що просторікування про потворний український націоналізм розчиняються у потужній симфонії націоналізму російського. Важко інакше визначити виступи і статті єпископа Тульчинського Іпполіта Хилька, який наполегливо відмовляє Україні у праві зватися своїм ім’ям і закликає загнати Малоросію у Велику Русь. Чи митрополита Агафангела, котрий гарячково малює геополітичні проекти відродження російської імперської потуги.
Але наразі не про те, чи російський націоналізм і навіть імперіалізм – це добре чи погано. Наразі про те, що його пропаганда не повинна називатися релігійною проповіддю. І ще про те, що українській державі не варто так часто нагороджувати своїми орденами осіб, які саме існування цієї держави сприймають, м’яко кажучи, доволі важко. Ну, принаймні, не щороку... Для “Радіо Свобода” Віктор Єленський.
Василь Зілгалов
“Літос (або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудослів’я )”. Це назва книжки Галини Могильницької з Одеси. Назву її вона пояснює у вступі. Це “дещо перефразована назва полемічного твору, написаного в 1644 році моїм “майже однофамільцем” – Київським митрополитом Петром Могилою... у відповідь відомому католицькому письменнику і церковному діячеві Касіяну Саковичу...”.
Ця книжка – відповідь на заяву митрополита Одеського та Ізмаїльського Української православної церкви Московського патріярхату Агафангела “На круґі своя. Рух протів православія”. Галина Могильницька вважає, що “мабуть, ми тому так часто програємо, що пробуджуємося надто пізно, коли вже нічого переробити й виправити не можна. А, може, ми просто дещо лінькуваті і пасивні?” Авторка переконана, що вежу брехні, яка зростає у свідомості українських громадян, необхідно зруйнувати, інакше українці не матимуть не лише незалежної від Москви церкви, але й власної, незалежної держави.
Про книжку Галини Могильницької в київській студії “Радіо Свобода” розмовляють Тарас Марусик і президент Українського ПЕН-Центру, головний редактор газети “Наша віра” Євген Сверстюк.
Тарас Марусик
Книжка Галини Могильницької належить, очевидно, до полемічної літератури. Можливо, час полемічної літератури пройшов, а може ні, хтозна, але я хотів би почути Вашу думку про значення цієї книжки.
Євген Сверстюк
Знаєте, я думаю, що полемічна література – це була свого роду теологічна література, намагання відновити якісь засадничі релігійні поняття, духовні поняття, поняття церкви. А тут це полеміка на тому матеріалі, який зараз підсуває нинішня реальність, далека від теологічних глибин і засадничих понять. І я думаю, що це просто полеміка з фальшивим використанням понять і термінів.
Тарас Марусик
В цій полеміці, фактично, маємо справу з людиною духовною, ну, скажімо, яка за посадою має бути духовною, і з людиною, яка є світська, ба більше - ця людина не приховує, скажімо, своїх політичних симпатій. Чи, з Вашого погляду – не може так скластися, що читач може сприйняти це як протистояння власне церкви – в даному разі тієї церкви, яку репрезентує митрополит Агафангел, і окремої політичної організації?
Євген Сверстюк
То залежно від того, який читач і які у нього упередження. Але в даному разі ми маємо перед собою журналістку, яка чесно мислить, яка коректно вживає поняття, і ми маємо перед собою церковного ієрарха, який поверх ряси носить совєцькі ордени - з гордістю! Отже, царство його – зовсім не на небі. Він служить тому, що на землі, і тільки на землі. І, фактично, ми маємо полеміку з представником фальшивого кліру.
Тарас Марусик
Складається враження, що фактично ця книжка є до певної мірі начебто як крик душі. Нібито це не мало належати до функцій Галини Могильницької як журналістки, як письменниці – писати на ці теми і взагалі заглиблюватися в історію міжцерковних відносин в Україні?
Євген Сверстюк
Крик душі завжди з’являється там, де людина потрапляє на страшну фальш. Адже книжка називається “Літос (або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудослів’я)”! Отже, йдеться саме про розбиття блудослів’я, спростування лжесвідчень – це є елементарний обов’язок журналіста в усі часи!
Він повинен завжди цим займатися, і, чим вищу посаду займає блудослов, тим більш послідовно він має бути змушений рахуватися з загальноприйнятими людськими поняттями.
Якщо ви відзначаєте п’ятсотріччя своєї церкви, а через кілька років відзначаєте вже тисячоріччя своєї церкви – то хто ви є?! Якщо ви говорите про канонічну територію і маєте на увазі захоплені чужі території, і називаєте їх своїми – то хто ви є?! Це навіть в політичному відношенні не витримує ніякої критики! А в духовному відношенні – це профанація.
Василь Зілгалов
Ми дозволимо собі зробити паузу в інтерв’ю з Євгеном Сверстюком, щоб запропонувати вам поезію української поетеси Ліни Костенко під назвою “Храми”, де йдеться якраз про душу не во злобі трудівника і з дияволом воїтеля, воїтеля проти “торгующих святим Словом”. Читає Олекса Боярко.
Мій дід Михайло був храмостроїтель. Возводив храми себто цілий вік. Він був чернець, з дияволом воїтель, печерник, боговгодний чоловік. Він був самітник. Дуже був суворий. Між Богом — чортом душу не двоїв. І досі поминають у соборах: храмостроїтель Михаїл. Жив у землі, мовчущий не во злобі. Труждався сам, нікого не наймав. Він працював до поту на возлоб''ї і грошей зроду шеляга не мав. Ті тридцять срібних теж були грошима. Це гріх. Це сльози діви Міріам. Він був святий. Він жив непогрішимо. І не за гроші будував свій храм. Різьбив вівтар, збивав тесові паперті, клав палець свічки тиші на вуста, де з малювань, тонких, як листя папороті, світився лик розп''ятого Христа. Він ставив хори, амфори й амвони. В єпархію по ладан дибуляв. А щоб кращіше бамбиляли дзвони, шпіальтеру до міді добавляв. Він баню зводив, не зійшовши з місця. Він бляху в ромби краяв, мов сатин, коли стояв над келією місяць, блідий, як німб, загублений святим. Тягав каміння — мурувати брами. Стругав божник... За північ не куняв... І так, у мислях збудувавши храми, торгующих із храму виганяв.
Василь Зілгалов
І Тарас Марусик завершує інтерв’ю з президентом українського ПЕН-центру Євгеном Сверстюком, де йдеться про книгу Галини Могильницької як полеміку з митрополитом Одеським Української православної церкви Московського патріархату Агафангелом.
Тарас Марусик
З Вашого погляду, в сьогоднішній ситуації (ну ми не обійдемося без цього слова, бо так воно й є) – в сьогоднішній політичній ситуації, коли виконавча влада має відомо які пріоритети, в тому числі і в цій сфері (я хотів сказати: в духовній, але воно може трошки карикатурно звучати), отже, у цій церковній сфері має свої пріоритети. З Вашого погляду, чи можуть мати суттєвий вплив подібні публікації, і, скажімо, оприлюднення тих фактів, які вже неодноразово були оприлюднені, зокрема, за час існування незалежної України?
Євген Сверстюк
Тут ми маємо справу не стільки з фактами, скільки з наполегливістю людини, яка відстоює правду і закон. Закон ніколи не буде діяти, якщо щодня не використовувати цього закону і не змушувати, щоб цей закон діяв. Правда ніколи не буде звучати, якщо щодня її не повторювати, і не змушувати інших рахуватися з цією правдою, щоби вони теж повторювали елементарні істини.
І я думаю, що, яку б фальшиву позицію не зайняла влада, яка по суті своїй є владою безбожною - навіть не атеїстичною, а просто безбожною, полеміка з людьми з некоректним мисленням, з людьми, які пускають в обіг фальшиві поняття, і які, замість просвічувати народ, його затуманюють і нав’язують йому фальшиві стереотипи – ця полеміка є потрібною, і вона є дуже важливою, і ми навіть не можемо оцінити, як люди спрагли отакого чесного людського слова – бо це є Боже слово і Божа правда.
Тарас Марусик
Ви згадали про проблему канонічності церков. Я б хотів, щоби ми торкнулися в цьому зв’язку питання авторитету церкви – будь-якої церкви, і наскільки авторитет цієї церкви пов’язаний з таким поняттям як канонічність.
Євген Сверстюк
Справжня церква, яка має авторитет, ніколи не буде говорити про свою канонічність. Вона не потребує цього, вона працює з людьми, вона сіє слово, вона підіймає, вона виховує, і вона не займається полемікою з іншими церквами, вона не конкурує. На ниві Господній є цілком досить місця для всіх справжніх сіячів.
А поняття “канонічність” підіймається в даному разі як чисто спекулятивний прийом політичної полеміки, розрахованої на те, що народ - маловіруючий, забобонний, який хоче, щоби все було завірено печаткою, і для нього “канонічність” означає - кругла печатка...
Тарас Марусик
Це був президент Українського ПЕН-центру, головний редактор газети “Наша віра” Євген Сверстюк. Розмовляв з ним Тарас Марусик, “Радіо Свобода”, Київ.
Василь Зілгалов
Книжка „Літос (або Камінь із пращі правди на розкриття митрополичого блудослів’я)” вийшла накладом 1000 примірників у видавництві „Українська ідея” у містечку Бровари, що на Київщині. Нашому кореспонденту в Одесі Петру Каландирцю вдалося поговорити з її автором – Галиною Могильницькою. Ми пропонуємо вам цю розмову.
Петро Каландирець
Спроби з’ясувати ставлення до книжки Галини Могильницької у головного її героя – митрополита Одеського і Ізмаїльського Української православної церкви Московського патріархату Владики Агафангела, на жаль, успіху не мали. Він категорично відмовився давати інтерв’ю для “Радіо Свобода”. Галину Могильницьку така позиція митрополита Агафангела не здивувала.
Галина Могильницька
Заперечити мені аргументовано з приводу самого фактажу книжки ніхто не може – в мене кожне слово перевірене. Кожне слово базується на джерелах. Що можна зробити? Це сказати, яка Могильницька погана. Ось вона така, така і така – можна вилити бочку бруду, розказати, що вона погана. Ну то я погана хай буду.
Петро Каландирець
Чим можна пояснити таку негативну позицію, особливо негативну позицію Митрополита Агафангела до ідеї створення єдиної помісної української православної церкви?
Галина Могильницька
Ви розумієте – чим пояснити? Пояснити тим, що кожна церква, як би ми не говорили про самостійність церкви, про відділення церкви від держави, але кожна церква завжди (особливо православна церква), яка була ще від дня свого становлення (Візантійська, маю на увазі) уражена цезаропапізмом, тобто, була підпорядкована світській владі, і до сьогодні вона така є, в Московському особливо патріярхаті. Церква була тією опорою, на якій творилася московська держава, і так вона є по сьогодні.
І, звичайно ж, не може церква Московського патріярхату іти всупереч державі! Своїй, там, де її знаходиться центр, і, безперечно, а ми ж це знаємо, що існування української незалежної держави – воно ніяк не вписується в російську геополітику і, взагалі, внутрішню політику. Ну то що ж ми хочемо – щоб Московський патріярхат ішов проти своєї держави? Не буде він іти проти, і честь і слава йому за це – що служителі Московського патріярхату є патріотами своєї Батьківщини – Росії, на відміну від багатьох наших керівників українських!
Петро Каландирець
В інтерв’ю “Радіо Свобода” Галина Могильницька висловила подив з приводу того, що жодне одеське видавництво не погодилося надрукувати її книжку “Літос (або Камінь із пращі правди...)”. Після прочитання рукопису пані Могильницькій розповідали про можливі небезпеки для життя і здоров’я авторки книжки. За словами Галини Могильницької, поштовхом для написання книжки для неї стала позиція української православної церкви Московського патріярхату у ставленні не лише до української мови, а й до існування України як держави. Петро Каландирець для “Радіо Свобода”, Одеса.
Василь Зілгалов
Ми вже повідомляли про те, що українські греко-католики обговорюють свій можливий статус патріярхату. Пропонуємо на цю тему коротку інформацію, яку надає нам Петро Кагуй.
Петро Кагуй
Понад 90% греко-католикiв, опитаних Центром з iнформацiйних проблем територiй НАН України, пiдтримують звернення Синоду єпископiв Української греко-католицької церкви i 150 народних депутатiв до Папи Римського про надання УГКЦ статусу патрiярхату.
Результати опитування оприлюднив на прес-конференцiї у Львовi народний депутат України, голова громадського руху "За патрiярхат УГКЦ", член полiтичної групи Української народної партiї Олекса Гудима.
Опитування вiруючих i прихильникiв УГКЦ проводилося 8-13 липня 2004 року в Києвi, Львовi, Донецьку, Iвано-Франкiвську, Тернополi та Ужгородi на замовлення громадського руху "За патрiярхат УГКЦ" i добродiйного фонду "Святої Матерi Терези".
За iнформацiєю громадського руху, зараз у свiтi проживає близько 7 млн. греко-католикiв (вiруючих УГКЦ та її прихильникiв), з них близько 4,5 млн. - в Українi. Державами, де проживає найбiльше греко-католикiв, є також США, Канада, Аргентина, Iталiя, Польща, Росiя, Чехiя, Португалiя, Iспанiя i Грецiя.
Згiдно з результатами опитування, понад 80% греко-католикiв позитивно ставляться до надання Папою Римським статусу Патрiярхату для УГКЦ, а понад 90% пiдтримують звернення синоду єпископiв УГКЦ i 150 народних депутатiв до Папи Римського про визнання патрiярхату УГКЦ. За словами Олекси Гудими, "опитування свiдчить, що близько 18% греко-католикiв вважають, що УГКЦ уже має патрiярший статус".
При цьому близько 70% греко-католикiв не вважають за необхiдне брати до уваги позицiю iнших церков з цього питання, зокрема, Української православної церкви Московського патрiярхату.
Бiльше половини респондентiв також вважають, що в разi подальшого вiдкладання Папою Римським на невизначений термiн питання про визнання патрiярхату УГКЦ необхiдно проголосити патрiярхат на найближчому Соборi церкви i звернутися до Папи Римського з проханням про його визнання.
Олекса Гудима також повiдомив, що громадський рух "За Патрiярхат УГКЦ" планує до 15-ї рiчницi з початку активної легалiзацiї УГКЦ (1989 рiк) видати книгу "Патрiярхат Української греко-католицької Церкви. Молитви про визнання або визнання шляхом проголошення".
УГКЦ об''єднує понад 3,3 тис. общин, у церквi дiють 92 монастирi, бiльш як 2,7 тис. храмiв. УГКЦ, що виникла пiсля Берестейської унiї 1596 року, була офiцiйно скасована рiшенням Львiвського собору в 1946 роцi й вiдроджена в Українi в 90-тi роки минулого столiття.
Нинi УГКЦ очолює верховний архiєпископ, який не має повних юридичних прав призначення, наприклад, єпископiв або нових єпархiй: такi рiшення може приймати Синод УГКЦ, однак їх повинен схвалити Папа. У разi створення патрiярхату Синод УГКЦ сам вирiшуватиме такi питання.
Останнiм главою УГКЦ, що носив титул патрiярха, був Йосип Слiпий наприкiнцi 1960 - початку 1970-х рокiв. Від сiчня 2001 року УГКЦ очолює кардинал Любомир Гузар, який став першим главою церкви, вибраним за час незалежностi України.
Плани створення греко-католицького патрiярхату в Українi засуджують деякi православнi церкви, зокрема, Олександрiйська Православна Церква, Грузинська Православна Церква, Елладська Православна Церква. Плани заснування українського унiятського патрiярхату також зустрiли засудження у Сербської Православної Церкви, Болгарської Православної Церкви, Священного Синоду Єрусалимського Патрiярхату, Священного Синоду Румунської Православної Церкви, Болгарської Православної Церкви, Кiпрської Православної Церкви, Албанської Православної Церкви, Польської Православної Церкви, а також Першоiєрарха Православної Церкви в Америцi.
Василь Зілгалов
Підсумовуючи інформаційний потік нашої програми, запитаймо в українських віруючих: чого більше в українському житті – політики чи віри? Бо політика – скороминуща, а віра – це поняття з поля вічності...
На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово” на хвилях української програми “Радіо Свобода”. Нагадаю, що її автор і укладач - Василь Зілгалов, допомагав мені за режисерським пультом Вацлав Клоцберг.
І на завершення згадаймо ще раз слова Галини Могильницької з книги “Літос...” про те, як часто ми програємо, тому, що пробуджуємося надто пізно, і коли вже нічого переробити-виправити не можна. Запитаймо себе: а, може, ще не пізно – виправити і переробити?
Прага, 17 липня 2004 року.
Василь Зілгалов
Говорить “Радіо Свобода”! В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном - автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Вацлав Клоцберг.
Коли йдеться про такі багатовимірні і, водночас, надзвичайно делікатні справи як-от релігія та нація, ми неодмінно потрапляємо в поле, де працюють, накладаючись одна на одну, різні міфології. Не варто їх заклинати, чи робити вигляд, що ми на всі 100 відсотків сприймаємо ці міфології як цілісне й незмінне слово одкровення. Міф – це те, що існувало й існуватиме; це те, що, за словами Мірче Еліаде, відкриває нам очі на появу на світ чогось дуже для нас важливого.
Міф відіграє особливу роль, скажімо, в “уявленні” нації. Міф – це особлива оповідь, за допомогою якої люди виокремлювали своє буття від існування інших. Різні спільноти по-різному конструювали оповіді про власну обраність та “напередвизначеність” своєї місії, і ці конструкції відігравали велику роль в їхньому світовизначенні. Але перетнувши певну грань – невидиму, але доволі відчутну, міф перетворюється на звичайнісіньке блудослів’я. Тему продовжує мій колега Віктор Єленський.
Віктор Єленський
Блудослів’я – поняття, як сказали б філологи, полісемантичне. Деякі з його значень взагалі не годиться згадувати при добрій компанії. Інші ж вказують на зловживання словом, на такий собі різновид вербальної розпусти. Невтомний Даль, укладач тлумачного словника, підслухав на південно-західних теренах Російської імперії, тобто в Україні, і інше значення слова „блуд”, яке має безпосереднє відношення до блудослів’я, а саме – наносити шкоду.
Скажімо, легендарний переказ про апостола Андрія, який дійшов до київських пагорбів і проголосив своє знамените пророцтво – це типовий приклад міфології, що з неї видобували народи уявлення про свої духовні корені. Але коли сивочолі і благообразні владики говорять про українську мову як про базарне “нарєчіє" і посилаються на якихось старців, котрі в молитовному екстазі нібито пророкували Україні одвічне небуття і долю одвічної данниці – це типове блудослів’я. Комунікативний, якщо висловитися коректно, церковний простір в Україні переповнений таким блудослів’ям. Ні, ні, боронь Боже, йдеться не про розпачливе, щемне і безперервне звернення до Бога, яке блюзнірськи обізвав „молитовним словоблуддям” сумнозвісний відступник від Церкви Осіпов у листі до газети „Правда” 45 років тому.
Йдеться про блюзнірське, знов таки, затемнення ідеологічної агітації й політичної пропаганди релігійною риторикою. Про підміну понять. Про відверту неправду. У цьому словоблудді сформовано шаблони й лекала, які застосовуються поза спробою бодай трохи замислитися над тим, що ж за ними реально стоїть.
Василь Зілгалов
У цьому місці я перерву на якийсь час розповідь Віктора Єленського, щоб процитувати вам українське інформаційне агентство і його, так би мовити, політично-релігійну інформацію. Цитую:
“Прем''єр-міністр України Віктор Янукович у ході своєї одноденної робочої поїздки у Донецьку область ознайомився в четвер з ходом реконструкції Свято-Успенської Святогорської лаври (Святогорське).
Янукович висловив задоволення ходом реконструкції лаври і подякував усім, хто брав участь у відновлювальних роботах. При цьому він відзначив, що дана лавра є третьою в Україні, після Києво-Печерської лаври і Почаївської лаври.
"Я мріяв, щоб ця земля була благословенною, щоб ми об''єдналися в образі Почаївської лаври на заході, Святогорської лаври на сході і Києво-Печерської лаври в центрі, щоб ми цим об''єднали Україну", - сказав прем''єр-міністр.
Предстоятель Української православної церкви в підпорядкуванні Московського патріархату Володимир (Сабодан) висловив подяку Януковичу за підтримку в реконструкції лаври. "Янукович - два роки прем''єр-міністр, і ми бачимо, як багато він зробив", - відзначив Володимир.
Святогорський чоловічий монастир розташований на березі ріки Сіверський Донець, і названий на честь християнського свята Успіння Пресвятої владичиці, нашої богородиці і пріснодіви Марії, що святкується 28 серпня.
10 років тому з ініціативи Януковича за підтримки Горловської єпархії УПЦ (МП) було відроджено Свято-Успенський Святогорський чоловічий монастир. Зокрема, Янукович особисто очолював опікунську раду по відродженню і відновленню зруйнованих під час тоталітарного режиму церков. У період з 1996 по 2002 роки в Донецькій області під керівництвом Януковича були побудовані 63 нові храми, 35 - відреставровані.
9 березня 2004 року рішенням Священного синоду УПЦ (МП) Свято-Успенський Святогорський монастир одержав статус лаври», - про це повідомило агентство «Інтерфакс-Україна».
І Віктор Єленський завершує тему блудослів’я.
Віктор Єленський
От, припустимо, чи не в кожному другому інтерв’ю представників російського церковного проводу гримить залізо з приводу трьох розгромлених західноукраїнських єпархій. Завжди кортить спитати – хто ж „розгромив” ці єпархії? З яких літаків і на яких парашутах плигали ті люди, які перейшли з Російської церкви до Української греко-католицької чи православних церков? І як інакше, як не блудослів’ям, можна назвати історіографічну знахідку Московської патріярхії, яка розповіла „містові і світу”, що, виявляється, знищена і змордована Греко-Католицька церква має не картати Російську церкву за відібрані храми, а завдячувати їй за їхнє збереження!
Подібно, якось навіть ніяково чути від деяких владик Української православної церкви в єдності з Московським патріярхатом про „зловісні шабаші націоналістів”. Ніяково навіть не тому, що фабрика, де продукуються нескінченні оповідки про переслідування православних єпископів в Україні, знаходиться в одному з не надто поважних московських інститутів. І не тому навіть, що вони не відповідають дійсності.
А головно тому, що просторікування про потворний український націоналізм розчиняються у потужній симфонії націоналізму російського. Важко інакше визначити виступи і статті єпископа Тульчинського Іпполіта Хилька, який наполегливо відмовляє Україні у праві зватися своїм ім’ям і закликає загнати Малоросію у Велику Русь. Чи митрополита Агафангела, котрий гарячково малює геополітичні проекти відродження російської імперської потуги.
Але наразі не про те, чи російський націоналізм і навіть імперіалізм – це добре чи погано. Наразі про те, що його пропаганда не повинна називатися релігійною проповіддю. І ще про те, що українській державі не варто так часто нагороджувати своїми орденами осіб, які саме існування цієї держави сприймають, м’яко кажучи, доволі важко. Ну, принаймні, не щороку... Для “Радіо Свобода” Віктор Єленський.
Василь Зілгалов
“Літос (або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудослів’я )”. Це назва книжки Галини Могильницької з Одеси. Назву її вона пояснює у вступі. Це “дещо перефразована назва полемічного твору, написаного в 1644 році моїм “майже однофамільцем” – Київським митрополитом Петром Могилою... у відповідь відомому католицькому письменнику і церковному діячеві Касіяну Саковичу...”.
Ця книжка – відповідь на заяву митрополита Одеського та Ізмаїльського Української православної церкви Московського патріярхату Агафангела “На круґі своя. Рух протів православія”. Галина Могильницька вважає, що “мабуть, ми тому так часто програємо, що пробуджуємося надто пізно, коли вже нічого переробити й виправити не можна. А, може, ми просто дещо лінькуваті і пасивні?” Авторка переконана, що вежу брехні, яка зростає у свідомості українських громадян, необхідно зруйнувати, інакше українці не матимуть не лише незалежної від Москви церкви, але й власної, незалежної держави.
Про книжку Галини Могильницької в київській студії “Радіо Свобода” розмовляють Тарас Марусик і президент Українського ПЕН-Центру, головний редактор газети “Наша віра” Євген Сверстюк.
Тарас Марусик
Книжка Галини Могильницької належить, очевидно, до полемічної літератури. Можливо, час полемічної літератури пройшов, а може ні, хтозна, але я хотів би почути Вашу думку про значення цієї книжки.
Євген Сверстюк
Знаєте, я думаю, що полемічна література – це була свого роду теологічна література, намагання відновити якісь засадничі релігійні поняття, духовні поняття, поняття церкви. А тут це полеміка на тому матеріалі, який зараз підсуває нинішня реальність, далека від теологічних глибин і засадничих понять. І я думаю, що це просто полеміка з фальшивим використанням понять і термінів.
Тарас Марусик
В цій полеміці, фактично, маємо справу з людиною духовною, ну, скажімо, яка за посадою має бути духовною, і з людиною, яка є світська, ба більше - ця людина не приховує, скажімо, своїх політичних симпатій. Чи, з Вашого погляду – не може так скластися, що читач може сприйняти це як протистояння власне церкви – в даному разі тієї церкви, яку репрезентує митрополит Агафангел, і окремої політичної організації?
Євген Сверстюк
То залежно від того, який читач і які у нього упередження. Але в даному разі ми маємо перед собою журналістку, яка чесно мислить, яка коректно вживає поняття, і ми маємо перед собою церковного ієрарха, який поверх ряси носить совєцькі ордени - з гордістю! Отже, царство його – зовсім не на небі. Він служить тому, що на землі, і тільки на землі. І, фактично, ми маємо полеміку з представником фальшивого кліру.
Тарас Марусик
Складається враження, що фактично ця книжка є до певної мірі начебто як крик душі. Нібито це не мало належати до функцій Галини Могильницької як журналістки, як письменниці – писати на ці теми і взагалі заглиблюватися в історію міжцерковних відносин в Україні?
Євген Сверстюк
Крик душі завжди з’являється там, де людина потрапляє на страшну фальш. Адже книжка називається “Літос (або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудослів’я)”! Отже, йдеться саме про розбиття блудослів’я, спростування лжесвідчень – це є елементарний обов’язок журналіста в усі часи!
Він повинен завжди цим займатися, і, чим вищу посаду займає блудослов, тим більш послідовно він має бути змушений рахуватися з загальноприйнятими людськими поняттями.
Якщо ви відзначаєте п’ятсотріччя своєї церкви, а через кілька років відзначаєте вже тисячоріччя своєї церкви – то хто ви є?! Якщо ви говорите про канонічну територію і маєте на увазі захоплені чужі території, і називаєте їх своїми – то хто ви є?! Це навіть в політичному відношенні не витримує ніякої критики! А в духовному відношенні – це профанація.
Василь Зілгалов
Ми дозволимо собі зробити паузу в інтерв’ю з Євгеном Сверстюком, щоб запропонувати вам поезію української поетеси Ліни Костенко під назвою “Храми”, де йдеться якраз про душу не во злобі трудівника і з дияволом воїтеля, воїтеля проти “торгующих святим Словом”. Читає Олекса Боярко.
Мій дід Михайло був храмостроїтель. Возводив храми себто цілий вік. Він був чернець, з дияволом воїтель, печерник, боговгодний чоловік. Він був самітник. Дуже був суворий. Між Богом — чортом душу не двоїв. І досі поминають у соборах: храмостроїтель Михаїл. Жив у землі, мовчущий не во злобі. Труждався сам, нікого не наймав. Він працював до поту на возлоб''ї і грошей зроду шеляга не мав. Ті тридцять срібних теж були грошима. Це гріх. Це сльози діви Міріам. Він був святий. Він жив непогрішимо. І не за гроші будував свій храм. Різьбив вівтар, збивав тесові паперті, клав палець свічки тиші на вуста, де з малювань, тонких, як листя папороті, світився лик розп''ятого Христа. Він ставив хори, амфори й амвони. В єпархію по ладан дибуляв. А щоб кращіше бамбиляли дзвони, шпіальтеру до міді добавляв. Він баню зводив, не зійшовши з місця. Він бляху в ромби краяв, мов сатин, коли стояв над келією місяць, блідий, як німб, загублений святим. Тягав каміння — мурувати брами. Стругав божник... За північ не куняв... І так, у мислях збудувавши храми, торгующих із храму виганяв.
Василь Зілгалов
І Тарас Марусик завершує інтерв’ю з президентом українського ПЕН-центру Євгеном Сверстюком, де йдеться про книгу Галини Могильницької як полеміку з митрополитом Одеським Української православної церкви Московського патріархату Агафангелом.
Тарас Марусик
З Вашого погляду, в сьогоднішній ситуації (ну ми не обійдемося без цього слова, бо так воно й є) – в сьогоднішній політичній ситуації, коли виконавча влада має відомо які пріоритети, в тому числі і в цій сфері (я хотів сказати: в духовній, але воно може трошки карикатурно звучати), отже, у цій церковній сфері має свої пріоритети. З Вашого погляду, чи можуть мати суттєвий вплив подібні публікації, і, скажімо, оприлюднення тих фактів, які вже неодноразово були оприлюднені, зокрема, за час існування незалежної України?
Євген Сверстюк
Тут ми маємо справу не стільки з фактами, скільки з наполегливістю людини, яка відстоює правду і закон. Закон ніколи не буде діяти, якщо щодня не використовувати цього закону і не змушувати, щоб цей закон діяв. Правда ніколи не буде звучати, якщо щодня її не повторювати, і не змушувати інших рахуватися з цією правдою, щоби вони теж повторювали елементарні істини.
І я думаю, що, яку б фальшиву позицію не зайняла влада, яка по суті своїй є владою безбожною - навіть не атеїстичною, а просто безбожною, полеміка з людьми з некоректним мисленням, з людьми, які пускають в обіг фальшиві поняття, і які, замість просвічувати народ, його затуманюють і нав’язують йому фальшиві стереотипи – ця полеміка є потрібною, і вона є дуже важливою, і ми навіть не можемо оцінити, як люди спрагли отакого чесного людського слова – бо це є Боже слово і Божа правда.
Тарас Марусик
Ви згадали про проблему канонічності церков. Я б хотів, щоби ми торкнулися в цьому зв’язку питання авторитету церкви – будь-якої церкви, і наскільки авторитет цієї церкви пов’язаний з таким поняттям як канонічність.
Євген Сверстюк
Справжня церква, яка має авторитет, ніколи не буде говорити про свою канонічність. Вона не потребує цього, вона працює з людьми, вона сіє слово, вона підіймає, вона виховує, і вона не займається полемікою з іншими церквами, вона не конкурує. На ниві Господній є цілком досить місця для всіх справжніх сіячів.
А поняття “канонічність” підіймається в даному разі як чисто спекулятивний прийом політичної полеміки, розрахованої на те, що народ - маловіруючий, забобонний, який хоче, щоби все було завірено печаткою, і для нього “канонічність” означає - кругла печатка...
Тарас Марусик
Це був президент Українського ПЕН-центру, головний редактор газети “Наша віра” Євген Сверстюк. Розмовляв з ним Тарас Марусик, “Радіо Свобода”, Київ.
Василь Зілгалов
Книжка „Літос (або Камінь із пращі правди на розкриття митрополичого блудослів’я)” вийшла накладом 1000 примірників у видавництві „Українська ідея” у містечку Бровари, що на Київщині. Нашому кореспонденту в Одесі Петру Каландирцю вдалося поговорити з її автором – Галиною Могильницькою. Ми пропонуємо вам цю розмову.
Петро Каландирець
Спроби з’ясувати ставлення до книжки Галини Могильницької у головного її героя – митрополита Одеського і Ізмаїльського Української православної церкви Московського патріархату Владики Агафангела, на жаль, успіху не мали. Він категорично відмовився давати інтерв’ю для “Радіо Свобода”. Галину Могильницьку така позиція митрополита Агафангела не здивувала.
Галина Могильницька
Заперечити мені аргументовано з приводу самого фактажу книжки ніхто не може – в мене кожне слово перевірене. Кожне слово базується на джерелах. Що можна зробити? Це сказати, яка Могильницька погана. Ось вона така, така і така – можна вилити бочку бруду, розказати, що вона погана. Ну то я погана хай буду.
Петро Каландирець
Чим можна пояснити таку негативну позицію, особливо негативну позицію Митрополита Агафангела до ідеї створення єдиної помісної української православної церкви?
Галина Могильницька
Ви розумієте – чим пояснити? Пояснити тим, що кожна церква, як би ми не говорили про самостійність церкви, про відділення церкви від держави, але кожна церква завжди (особливо православна церква), яка була ще від дня свого становлення (Візантійська, маю на увазі) уражена цезаропапізмом, тобто, була підпорядкована світській владі, і до сьогодні вона така є, в Московському особливо патріярхаті. Церква була тією опорою, на якій творилася московська держава, і так вона є по сьогодні.
І, звичайно ж, не може церква Московського патріярхату іти всупереч державі! Своїй, там, де її знаходиться центр, і, безперечно, а ми ж це знаємо, що існування української незалежної держави – воно ніяк не вписується в російську геополітику і, взагалі, внутрішню політику. Ну то що ж ми хочемо – щоб Московський патріярхат ішов проти своєї держави? Не буде він іти проти, і честь і слава йому за це – що служителі Московського патріярхату є патріотами своєї Батьківщини – Росії, на відміну від багатьох наших керівників українських!
Петро Каландирець
В інтерв’ю “Радіо Свобода” Галина Могильницька висловила подив з приводу того, що жодне одеське видавництво не погодилося надрукувати її книжку “Літос (або Камінь із пращі правди...)”. Після прочитання рукопису пані Могильницькій розповідали про можливі небезпеки для життя і здоров’я авторки книжки. За словами Галини Могильницької, поштовхом для написання книжки для неї стала позиція української православної церкви Московського патріярхату у ставленні не лише до української мови, а й до існування України як держави. Петро Каландирець для “Радіо Свобода”, Одеса.
Василь Зілгалов
Ми вже повідомляли про те, що українські греко-католики обговорюють свій можливий статус патріярхату. Пропонуємо на цю тему коротку інформацію, яку надає нам Петро Кагуй.
Петро Кагуй
Понад 90% греко-католикiв, опитаних Центром з iнформацiйних проблем територiй НАН України, пiдтримують звернення Синоду єпископiв Української греко-католицької церкви i 150 народних депутатiв до Папи Римського про надання УГКЦ статусу патрiярхату.
Результати опитування оприлюднив на прес-конференцiї у Львовi народний депутат України, голова громадського руху "За патрiярхат УГКЦ", член полiтичної групи Української народної партiї Олекса Гудима.
Опитування вiруючих i прихильникiв УГКЦ проводилося 8-13 липня 2004 року в Києвi, Львовi, Донецьку, Iвано-Франкiвську, Тернополi та Ужгородi на замовлення громадського руху "За патрiярхат УГКЦ" i добродiйного фонду "Святої Матерi Терези".
За iнформацiєю громадського руху, зараз у свiтi проживає близько 7 млн. греко-католикiв (вiруючих УГКЦ та її прихильникiв), з них близько 4,5 млн. - в Українi. Державами, де проживає найбiльше греко-католикiв, є також США, Канада, Аргентина, Iталiя, Польща, Росiя, Чехiя, Португалiя, Iспанiя i Грецiя.
Згiдно з результатами опитування, понад 80% греко-католикiв позитивно ставляться до надання Папою Римським статусу Патрiярхату для УГКЦ, а понад 90% пiдтримують звернення синоду єпископiв УГКЦ i 150 народних депутатiв до Папи Римського про визнання патрiярхату УГКЦ. За словами Олекси Гудими, "опитування свiдчить, що близько 18% греко-католикiв вважають, що УГКЦ уже має патрiярший статус".
При цьому близько 70% греко-католикiв не вважають за необхiдне брати до уваги позицiю iнших церков з цього питання, зокрема, Української православної церкви Московського патрiярхату.
Бiльше половини респондентiв також вважають, що в разi подальшого вiдкладання Папою Римським на невизначений термiн питання про визнання патрiярхату УГКЦ необхiдно проголосити патрiярхат на найближчому Соборi церкви i звернутися до Папи Римського з проханням про його визнання.
Олекса Гудима також повiдомив, що громадський рух "За Патрiярхат УГКЦ" планує до 15-ї рiчницi з початку активної легалiзацiї УГКЦ (1989 рiк) видати книгу "Патрiярхат Української греко-католицької Церкви. Молитви про визнання або визнання шляхом проголошення".
УГКЦ об''єднує понад 3,3 тис. общин, у церквi дiють 92 монастирi, бiльш як 2,7 тис. храмiв. УГКЦ, що виникла пiсля Берестейської унiї 1596 року, була офiцiйно скасована рiшенням Львiвського собору в 1946 роцi й вiдроджена в Українi в 90-тi роки минулого столiття.
Нинi УГКЦ очолює верховний архiєпископ, який не має повних юридичних прав призначення, наприклад, єпископiв або нових єпархiй: такi рiшення може приймати Синод УГКЦ, однак їх повинен схвалити Папа. У разi створення патрiярхату Синод УГКЦ сам вирiшуватиме такi питання.
Останнiм главою УГКЦ, що носив титул патрiярха, був Йосип Слiпий наприкiнцi 1960 - початку 1970-х рокiв. Від сiчня 2001 року УГКЦ очолює кардинал Любомир Гузар, який став першим главою церкви, вибраним за час незалежностi України.
Плани створення греко-католицького патрiярхату в Українi засуджують деякi православнi церкви, зокрема, Олександрiйська Православна Церква, Грузинська Православна Церква, Елладська Православна Церква. Плани заснування українського унiятського патрiярхату також зустрiли засудження у Сербської Православної Церкви, Болгарської Православної Церкви, Священного Синоду Єрусалимського Патрiярхату, Священного Синоду Румунської Православної Церкви, Болгарської Православної Церкви, Кiпрської Православної Церкви, Албанської Православної Церкви, Польської Православної Церкви, а також Першоiєрарха Православної Церкви в Америцi.
Василь Зілгалов
Підсумовуючи інформаційний потік нашої програми, запитаймо в українських віруючих: чого більше в українському житті – політики чи віри? Бо політика – скороминуща, а віра – це поняття з поля вічності...
На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово” на хвилях української програми “Радіо Свобода”. Нагадаю, що її автор і укладач - Василь Зілгалов, допомагав мені за режисерським пультом Вацлав Клоцберг.
І на завершення згадаймо ще раз слова Галини Могильницької з книги “Літос...” про те, як часто ми програємо, тому, що пробуджуємося надто пізно, і коли вже нічого переробити-виправити не можна. Запитаймо себе: а, може, ще не пізно – виправити і переробити?
