Аудіозапис програми:
Київ, 19 жовтня 2004 року.
Олекса Боярко
Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.
“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.
“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода”!
Чи вчаться українські політики з досвіду своїх попередників доби Визвольної революції ХХ століття?
З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Максим Стріха
Більшість провідних українських політиків ХХ століття відома широкому загалові хіба що за прізвищами. Тим часом ці політики пройшли за дуже стислий історичний період надзвичайно складний шлях, хтось швидко еволюціонував, хтось, попри все уроки революції, лишався догматиком, хтось відверто зраджував свої недавні переконання.
Як на мене, якби досвід українських політиків перших десятиліть ХХ століття був уповні засвоєний політиками теперішніми, було б значно менше драматичних колізій і фатальних помилок за останні п‘ятнадцять років. І не довелося б навпомацки йти там, де ґулі вже давно набили собі попередники...
Сергій Грабовський
Микола Порш. Ім‘я, присутнє в усіх підручниках з історії, але не більше. Політик, котрий свого часу належав до першого ряду діячів Центральної Ради. Людина, яка народилася 125 років тому. Слово для біографічної довідки нашому колезі Віталію Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Виходець з німецько-єврейської родини, Микола Порш народився 19 жовтня 1879 року у Лубнах на Полтавщині. Він навчався у Лубенській гімназії та на юридичному факультеті Київського університету.
Ще у гімназії Порш очолював нелеґальний український молодіжний гурток, а 1900 року став співзасновником Революційної Української Партії. Він працював співредактором партійної газети «Праця» у Львові та місячника «Вільна Україна» у Петербурзі.
За ініціативою Порша наприкінці 1905 року Революційна Українська Партія була перетворена на Українську Соціал-Демократичну Партію. А у вересні 1908 року він став співзасновником Товариства Українських Поступовців.
Навесні 1917 року Порш був обраний до Центральної Ради, у листопаді став генеральним секретарем праці Української Народної Республіки, а 18 грудня – генеральним секретарем військових справ. 25 грудня через конфлікт з Поршем подав у відставку командир Українського корпусу Павло Скоропадський, який згодом охарактеризував Порша як «розумного, великого нахабу».
Від січня 18-го року Порш був міністром праці і військових справ УНР, очолював Державну комісію, яка підписала економічний договір з представниками Німеччини та Австро-Угорщини. Після державного перевороту Скоропадського Порш перебував в опозиції і 27 червня був заарештований за звинуваченням у підготовці повстання проти гетьмана.
Від 1919 року Порш був послом УНР у Берліні, а після поразки Української революції залишився в Німеччині, відійшов від політики, публікував праці із статистики та економіки. Микола Порш помер у німецькому місті Бізенталі 16 квітня 1944 року.
Сергій Грабовський
До цього можна додати, що Микола Порш у перші десятиліття ХХ століття вважався неабияким українським соціал-демократичним теоретиком. Порш переклав українською мовою перший том “Капіталу” Карла Маркса.
Максим Стріха
Микола Порш був не лишень теоретиком. Він був водночас і практиком, адже в 1910-ті роки він був одним із організаторів українського кооперативного руху: явища дуже цікавого, по-своєму держава в державі, яка, зокрема, опікувалася підтримкою української культури, театру, книговидання, бо ж пам’ятаємо, що в царській Росії жодної державної підтримки на українську державу не було.
Був Микола Порш водночас і палким українським незалежником. Під час дискусії в РУПі, скажімо, він був категоричним супротивником економістських позицій, до кінця обстоював гасло державної незалежності України.
Однак, коли ця державна незалежність стала реальною Микола Порш лишився в чомусь саме теоретиком, людиною в полоні соціалістичних догм. Для нього існувала не так реально тодішня ситуація, а певна ідеальна картина держави загальної справедливості, яку належало втілити незалежно від обставин.
І романтичні мріяння Порша, які він намагався втілити на посаді секретаря з питань праці навряд чи на той час сприяли наповненню бюджету чи встановлення соціальної стабільності в УНР.
Сергій Грабовський
Проте головна проблема, яку поставив перед наступними поколіннями українських політиків Микола Порш і його однодумці з числа лівих соціалістів – це проблема, чи треба, а якщо треба, то яким саме чином організовувати військо Української держави.
Нагадаю, що Порш очолив військове відомство Української Народної Республіки якраз по тому, як силою була придушена перша спроба здійснити більшовицький військовий заколот, а на обрії вже вимальовувалися друга така спроба та російська воєнна інтервенція. Перед мікрофоном доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Важко сказати наскільки Микола Порш був професійним міністром праці, але що стосується його діяльності на посаді військового міністра, то тут з його ім’ям пов’язані найтрагічніші сторінки з історії українського війська.
У колах ЦР панував суто політичний підхід у кадрових питаннях. Можливо, що в деяких галузях він є виправданим, але є й такі сфери людської діяльності, що вимагають спеціальної освіти і досвіду, себто професіоналізму та професійного менталітету.
Насамперед це стосується військової справи. Микола Порш був поза всяким сумнівом чесною патріотичною людиною відданою Україні. на посаді військового міністра це обов’язкова, але недостатня умова. Потрібна ще елементарна обізнаність у військовій справі, вміння залучати професіоналів і співпрацювати з ними.
Ідеологічна обмеженість лідерів ЦР не сприяла національній консолідації, провокуючи розкол українського суспільства за соціально класовою ознакою. Саме звідси випливає недовіра до генералів і офіцерів, які бажали служити українській державі, але вони не могли похвалитися “шляхетним” робітничо-селянським походженням.
Над свідомістю політичного середовища, до якого належав Микола Порш тяжіли сумнівні марксистські ідеї, до яких українські соціал-демократи і соціалісти ставилися надзвичайно догматично. Зокрема, йдеться про ідею тотального озброєння всього народу і заміну регулярної армії на мобілізаційній основі добровільною народною міліцією.
Ідеологічна обмеженість посилена дилетанством у військовій справі змушувала військового міністра відкидати розумні пропозиції військових професіоналів найвищого ґатунку, таких як генерали Греков, Омелянович-Павленко, Сальський, Юнаков, Удовиченко та багатьох інших.
Сергій Грабовський
Слід сказати, що жорстка оцінка Ігоря Лосєва підтверджується численними спогадами учасниками тодішніх подій. За словами учасника другого Всеукраїнського військового з‘їзду, поручника Юрія Тютюнника (у дуже недалекому майбутньому – генерал-хорунжого), голова українського уряду Володимир Винниченко влітку 1917 року роздратовано говорив: “Нам не потрібно офіцерів серед делегатів. Нам треба салдатів. Офіцерів не можна показувати на село, бо там їх не будуть слухати; офіцер — член Центральної Ради – одним своїм виглядом буде шкодити авторитетові найвищої демократичної інституції. Дивуюся, як то вибрано стільки офіцерів членами Ради”.
А в партійній “Робітничій газеті” той самий Винниченко писав: “Не своєї армії нам, соціял-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій” . Що ж стосується спроб організації регулярного українського війська, то коли генерал Олександр Греков, блискучий генштабіст й військовий організатор, приніс до щойно призначеного військового міністра Порша план поетапного розгортання збройних сил України, то Порш грюкнув кулаком по столу і закричав йому в обличчя: “Це бонапартизм!”
Словечко “бонапартизм” було улюбленою лайкою в кулуарах Центральної Ради – аж до того дня, коли рота німецьких солдат прийшла її розганяти, а в Києві не знайшлося українських військ, готових виступити на захист українського парламенту.
Максим Стріха
Саме Микола Порш був автором укладеного Радою закону про народне військо в основі якого лежала та ж сама ідея озброєння всього народу, а отже – загибелі регулярної армії, того, що поклало початок майбутній безберегій отаманщині і врешті-решт загибелі УНР.
Микола Порш не розумів в силу тих самих ідеологічних догматів значення національного війська, яке б не було слугою партійних ідеологій чи інтересів владних груп. На тому і ґрунтувався його конфлікт з дуже професійним, але, безумовно, не робітничо-селянського походження царським генералом Павлом Скоропадським, в майбутньому гетьманом України.
Сергій Грабовський
Євген Маланюк, молодший офіцер армії УНР, був нещадних до своїх товаришів по зброї і після поразки визвольних змагань картав в основному їх – поручників і сотників українського війська.
Прем‘єр і лідер Директорії Володимир Винниченко лаяв несвідомих отаманів, а ще – народ, який не міг відрізнити цих отаманів від благородних соціал-демократів.
Головний отаман Симон Петлюра вів мову про брак національної свідомості і про несприятливі зовнішні обставини, що й спричинило поразку визвольної революції.
Дозволю собі ще одну красномовну цитату зі спогадів генерал-хорунжого Юрка Тютюнника: “Ми мали знаменитий матеріал для будівлі – спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси. Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим генієм. В нас були каменярі і часом непогані, але не було архітекторів-творців, ми не мали провідників. Ті люди, які вважали себе провідниками, не були ними. Час, дорогий час минав, умови змінювалися не на нашу користь; дорогоцінний матеріал псувався. Були люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішню трагедію. Їх було небагато. Вони не могли значно впливати на розвиток подій”.
Максим Стріха
Третій урок української революції полягав у тому, що так і не було вирішено проблеми маси і лідерів. Діячі соціалісти ЦР цілком вірили, що історію слід за Марксом творять маси. Однак лідерів, які могли повести ці маси за собою було обмаль. Якщо на цьому тлі і траплялися тверезі фахівці, то їхній вплив справді не був вирішальний.
Сергій Грабовський
Максиме, у перші десятиліття ХХ століття поведінка соціалістичних лідерів, і не тільки в Україні, до певної міри зрозуміла. Вони щиро прагнули вибудувати рай на землі, втілити утопічні проекти, а те, що не вписувалося в рамки цих проектів, бодай і диктувалося здоровим глуздом, відкидали.
Наразі надворі початок ХХІ століття. Соціалісти Заходу помітно змінилися, стали часом аж надто приземленими, але натомість вони досягнули реальних успіхів у захисті інтересів найманих працівників. А як соціалісти України?
Максим Стріха
Я хотів би додати, Сергію. Соціалісти країн Європи досягли немалого успіху в захисті національних інтересів своїх країн в цілому. Що ж до українських соціалістів, то вони все ще перебувають у процесі складної ідейної трансформації від колишніх комуністів, які лише ситуативно змінило назву в жовтні 1991 року до справді українських соціалістів європейського штибу, які мають за одно повною мірою засвоїти уроки як позитивні так і негативні українського дуже впливового соціалізму часів визвольних змагань.
Засвоюючи ці уроки вони не можуть проминути постаті Миколи Порша. Ще раз повторюся, що це був щирий український патріот, щирий прихильник незалежності України навіть тоді, коли інші постаті, з якими ми сьогодні ототожнюємо українське незалежництво були радше прибічниками автономізму.
Однак саме діяльність саме цієї людини, а так само дуже багатьох інших, хто перебував у полоні соціалістичних догматів і призвела до того, що мрія про незалежність України так і залишилася мрією, і Україні ще судилося пережити незліченні страждання тоталітарної доби.
Сергій Грабовський
Будемо все ж таки сподіватися, що уроки історії рано чи пізно, але засвоюються.
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 19 жовтня 2004 року.
Олекса Боярко
Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.
“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.
“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода”!
Чи вчаться українські політики з досвіду своїх попередників доби Визвольної революції ХХ століття?
З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Максим Стріха
Більшість провідних українських політиків ХХ століття відома широкому загалові хіба що за прізвищами. Тим часом ці політики пройшли за дуже стислий історичний період надзвичайно складний шлях, хтось швидко еволюціонував, хтось, попри все уроки революції, лишався догматиком, хтось відверто зраджував свої недавні переконання.
Як на мене, якби досвід українських політиків перших десятиліть ХХ століття був уповні засвоєний політиками теперішніми, було б значно менше драматичних колізій і фатальних помилок за останні п‘ятнадцять років. І не довелося б навпомацки йти там, де ґулі вже давно набили собі попередники...
Сергій Грабовський
Микола Порш. Ім‘я, присутнє в усіх підручниках з історії, але не більше. Політик, котрий свого часу належав до першого ряду діячів Центральної Ради. Людина, яка народилася 125 років тому. Слово для біографічної довідки нашому колезі Віталію Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Виходець з німецько-єврейської родини, Микола Порш народився 19 жовтня 1879 року у Лубнах на Полтавщині. Він навчався у Лубенській гімназії та на юридичному факультеті Київського університету.
Ще у гімназії Порш очолював нелеґальний український молодіжний гурток, а 1900 року став співзасновником Революційної Української Партії. Він працював співредактором партійної газети «Праця» у Львові та місячника «Вільна Україна» у Петербурзі.
За ініціативою Порша наприкінці 1905 року Революційна Українська Партія була перетворена на Українську Соціал-Демократичну Партію. А у вересні 1908 року він став співзасновником Товариства Українських Поступовців.
Навесні 1917 року Порш був обраний до Центральної Ради, у листопаді став генеральним секретарем праці Української Народної Республіки, а 18 грудня – генеральним секретарем військових справ. 25 грудня через конфлікт з Поршем подав у відставку командир Українського корпусу Павло Скоропадський, який згодом охарактеризував Порша як «розумного, великого нахабу».
Від січня 18-го року Порш був міністром праці і військових справ УНР, очолював Державну комісію, яка підписала економічний договір з представниками Німеччини та Австро-Угорщини. Після державного перевороту Скоропадського Порш перебував в опозиції і 27 червня був заарештований за звинуваченням у підготовці повстання проти гетьмана.
Від 1919 року Порш був послом УНР у Берліні, а після поразки Української революції залишився в Німеччині, відійшов від політики, публікував праці із статистики та економіки. Микола Порш помер у німецькому місті Бізенталі 16 квітня 1944 року.
Сергій Грабовський
До цього можна додати, що Микола Порш у перші десятиліття ХХ століття вважався неабияким українським соціал-демократичним теоретиком. Порш переклав українською мовою перший том “Капіталу” Карла Маркса.
Максим Стріха
Микола Порш був не лишень теоретиком. Він був водночас і практиком, адже в 1910-ті роки він був одним із організаторів українського кооперативного руху: явища дуже цікавого, по-своєму держава в державі, яка, зокрема, опікувалася підтримкою української культури, театру, книговидання, бо ж пам’ятаємо, що в царській Росії жодної державної підтримки на українську державу не було.
Був Микола Порш водночас і палким українським незалежником. Під час дискусії в РУПі, скажімо, він був категоричним супротивником економістських позицій, до кінця обстоював гасло державної незалежності України.
Однак, коли ця державна незалежність стала реальною Микола Порш лишився в чомусь саме теоретиком, людиною в полоні соціалістичних догм. Для нього існувала не так реально тодішня ситуація, а певна ідеальна картина держави загальної справедливості, яку належало втілити незалежно від обставин.
І романтичні мріяння Порша, які він намагався втілити на посаді секретаря з питань праці навряд чи на той час сприяли наповненню бюджету чи встановлення соціальної стабільності в УНР.
Сергій Грабовський
Проте головна проблема, яку поставив перед наступними поколіннями українських політиків Микола Порш і його однодумці з числа лівих соціалістів – це проблема, чи треба, а якщо треба, то яким саме чином організовувати військо Української держави.
Нагадаю, що Порш очолив військове відомство Української Народної Республіки якраз по тому, як силою була придушена перша спроба здійснити більшовицький військовий заколот, а на обрії вже вимальовувалися друга така спроба та російська воєнна інтервенція. Перед мікрофоном доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Важко сказати наскільки Микола Порш був професійним міністром праці, але що стосується його діяльності на посаді військового міністра, то тут з його ім’ям пов’язані найтрагічніші сторінки з історії українського війська.
У колах ЦР панував суто політичний підхід у кадрових питаннях. Можливо, що в деяких галузях він є виправданим, але є й такі сфери людської діяльності, що вимагають спеціальної освіти і досвіду, себто професіоналізму та професійного менталітету.
Насамперед це стосується військової справи. Микола Порш був поза всяким сумнівом чесною патріотичною людиною відданою Україні. на посаді військового міністра це обов’язкова, але недостатня умова. Потрібна ще елементарна обізнаність у військовій справі, вміння залучати професіоналів і співпрацювати з ними.
Ідеологічна обмеженість лідерів ЦР не сприяла національній консолідації, провокуючи розкол українського суспільства за соціально класовою ознакою. Саме звідси випливає недовіра до генералів і офіцерів, які бажали служити українській державі, але вони не могли похвалитися “шляхетним” робітничо-селянським походженням.
Над свідомістю політичного середовища, до якого належав Микола Порш тяжіли сумнівні марксистські ідеї, до яких українські соціал-демократи і соціалісти ставилися надзвичайно догматично. Зокрема, йдеться про ідею тотального озброєння всього народу і заміну регулярної армії на мобілізаційній основі добровільною народною міліцією.
Ідеологічна обмеженість посилена дилетанством у військовій справі змушувала військового міністра відкидати розумні пропозиції військових професіоналів найвищого ґатунку, таких як генерали Греков, Омелянович-Павленко, Сальський, Юнаков, Удовиченко та багатьох інших.
Сергій Грабовський
Слід сказати, що жорстка оцінка Ігоря Лосєва підтверджується численними спогадами учасниками тодішніх подій. За словами учасника другого Всеукраїнського військового з‘їзду, поручника Юрія Тютюнника (у дуже недалекому майбутньому – генерал-хорунжого), голова українського уряду Володимир Винниченко влітку 1917 року роздратовано говорив: “Нам не потрібно офіцерів серед делегатів. Нам треба салдатів. Офіцерів не можна показувати на село, бо там їх не будуть слухати; офіцер — член Центральної Ради – одним своїм виглядом буде шкодити авторитетові найвищої демократичної інституції. Дивуюся, як то вибрано стільки офіцерів членами Ради”.
А в партійній “Робітничій газеті” той самий Винниченко писав: “Не своєї армії нам, соціял-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій” . Що ж стосується спроб організації регулярного українського війська, то коли генерал Олександр Греков, блискучий генштабіст й військовий організатор, приніс до щойно призначеного військового міністра Порша план поетапного розгортання збройних сил України, то Порш грюкнув кулаком по столу і закричав йому в обличчя: “Це бонапартизм!”
Словечко “бонапартизм” було улюбленою лайкою в кулуарах Центральної Ради – аж до того дня, коли рота німецьких солдат прийшла її розганяти, а в Києві не знайшлося українських військ, готових виступити на захист українського парламенту.
Максим Стріха
Саме Микола Порш був автором укладеного Радою закону про народне військо в основі якого лежала та ж сама ідея озброєння всього народу, а отже – загибелі регулярної армії, того, що поклало початок майбутній безберегій отаманщині і врешті-решт загибелі УНР.
Микола Порш не розумів в силу тих самих ідеологічних догматів значення національного війська, яке б не було слугою партійних ідеологій чи інтересів владних груп. На тому і ґрунтувався його конфлікт з дуже професійним, але, безумовно, не робітничо-селянського походження царським генералом Павлом Скоропадським, в майбутньому гетьманом України.
Сергій Грабовський
Євген Маланюк, молодший офіцер армії УНР, був нещадних до своїх товаришів по зброї і після поразки визвольних змагань картав в основному їх – поручників і сотників українського війська.
Прем‘єр і лідер Директорії Володимир Винниченко лаяв несвідомих отаманів, а ще – народ, який не міг відрізнити цих отаманів від благородних соціал-демократів.
Головний отаман Симон Петлюра вів мову про брак національної свідомості і про несприятливі зовнішні обставини, що й спричинило поразку визвольної революції.
Дозволю собі ще одну красномовну цитату зі спогадів генерал-хорунжого Юрка Тютюнника: “Ми мали знаменитий матеріал для будівлі – спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси. Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим генієм. В нас були каменярі і часом непогані, але не було архітекторів-творців, ми не мали провідників. Ті люди, які вважали себе провідниками, не були ними. Час, дорогий час минав, умови змінювалися не на нашу користь; дорогоцінний матеріал псувався. Були люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішню трагедію. Їх було небагато. Вони не могли значно впливати на розвиток подій”.
Максим Стріха
Третій урок української революції полягав у тому, що так і не було вирішено проблеми маси і лідерів. Діячі соціалісти ЦР цілком вірили, що історію слід за Марксом творять маси. Однак лідерів, які могли повести ці маси за собою було обмаль. Якщо на цьому тлі і траплялися тверезі фахівці, то їхній вплив справді не був вирішальний.
Сергій Грабовський
Максиме, у перші десятиліття ХХ століття поведінка соціалістичних лідерів, і не тільки в Україні, до певної міри зрозуміла. Вони щиро прагнули вибудувати рай на землі, втілити утопічні проекти, а те, що не вписувалося в рамки цих проектів, бодай і диктувалося здоровим глуздом, відкидали.
Наразі надворі початок ХХІ століття. Соціалісти Заходу помітно змінилися, стали часом аж надто приземленими, але натомість вони досягнули реальних успіхів у захисті інтересів найманих працівників. А як соціалісти України?
Максим Стріха
Я хотів би додати, Сергію. Соціалісти країн Європи досягли немалого успіху в захисті національних інтересів своїх країн в цілому. Що ж до українських соціалістів, то вони все ще перебувають у процесі складної ідейної трансформації від колишніх комуністів, які лише ситуативно змінило назву в жовтні 1991 року до справді українських соціалістів європейського штибу, які мають за одно повною мірою засвоїти уроки як позитивні так і негативні українського дуже впливового соціалізму часів визвольних змагань.
Засвоюючи ці уроки вони не можуть проминути постаті Миколи Порша. Ще раз повторюся, що це був щирий український патріот, щирий прихильник незалежності України навіть тоді, коли інші постаті, з якими ми сьогодні ототожнюємо українське незалежництво були радше прибічниками автономізму.
Однак саме діяльність саме цієї людини, а так само дуже багатьох інших, хто перебував у полоні соціалістичних догматів і призвела до того, що мрія про незалежність України так і залишилася мрією, і Україні ще судилося пережити незліченні страждання тоталітарної доби.
Сергій Грабовський
Будемо все ж таки сподіватися, що уроки історії рано чи пізно, але засвоюються.
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки.
Говорить радіо “Свобода”!
