Доступність посилання

ТОП новини

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Україна і Друга світова війна.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 11 лютого 2005 року

Олекса Боярко

Вітаю вас, шановні слухачі.

“Україна і Друга світова війна” – такою є наша сьогоднішня тема. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Морально-психологічний стан українців у складі Червоної армії в перші місяці радянсько-німецької війни. Це непросте питання досліджує у своїх наукових розвідках київський історик Владислав Гриневич. Йому слово.


Владислав Гриневич

Однією з найважливіших причин катастрофи 1941 року був низький морально-психологічний стан Червоної армії, зокрема, і значної частини радянського суспільства в цілому. Це обумовлювалось багатьма факторами.

Справді, експерименти сталінського режиму в галузі соціальної інженерії, та національної політики, які проводились упродовж останніх десятиліть, не могли не датися взнаки за екстремальних умов війни. В 1938 р. В.Винниченко у своєму відкритому листі до Й.Сталіна прямо вказував на те, що ця остання може створити більшовикам в Україні такий тил, який можуть побажати їм тільки вороги.

Початок війни красномовно засвідчив про кризу лояльності сталінській владі в Україні. Зокрема, на заході республіки. Тут короткотермінове радянське правління виступило каталізатором поширення й зміцнення антирадянського націоналістичного руху, який розглядав “московський більшовизм” головнішим ворогом побудови самостійної української держави.

З перших днів війни українські націоналісти, спираючись на підтримку значної частини населення, почали підіймати повстання проти радянського режиму, здійснювати напади на військові комунікації та окремі гарнізони.

Провал мобілізаційної кампанії в Західній Україні ніколи не афішувався радянською владою. Втім, у таємних документах післявоєнного періоду про це не забували. Зокрема, в 1961 р. в одній із доповідних записок Станіславського обкому партії Першому секретареві ЦК КПУ М.В. Підгорному підкреслювалось: “досвід комплектування військових частин з резервістів у 1941 році на території західних областей України ... свідчить, що велика кількість осіб з числа ворожого елементу, призваного по мобілізації, отримавши зброю, уходила до націоналістичних формувань – банд ОУН”.

На Сході України деморалізація і стрімка втрата лояльності до сталінського режиму з боку значної частини місцевого населення підсилювалася не лише незадоволенням з боку місцевого населення попередньою політикою сталінського керівництва, але й катастрофічними поразками Червоної армії.

Отож, після відступу радянських військ в Наддніпрянщину, випадки дезертирування та переходу на бік ворога не зменшились, а в чисельному вираженні стали носити більш масовий характер. За повідомленнями німецьких військових документів українці становили більшість серед тих, хто здавався в полон на початку війни.

Останнє було цілком зрозумілим, зважаючи на те, що після поразок у прикордонних боях першого ешелону радянських частин (укомплектованих переважно професійними кадрами, непогано спорядженими і озброєними) до Червоної армії масово пішов призовник з східноукраїнських областей, бойова підготовка якого було умовною. Поспіхом скомплектовані, майже ненавчені, погано споряджені бійці фактично були приреченими.

Так само, як це було і на західноукраїнських землях, на Сході військові поразки Червоної армії спричиняли паніку і поразницькі настрої як в армії, так і серед місцевого населення. Впроваджені у свідомість населення передвоєнною пропагандою стереотипні образи “могутньої і непереможної РСЧА”, “війни малою кров’ю на чужій території,” “геніальності полководця-Сталіна” стрімко розвіювались, породжуючи глибоку зневіру і розчарування.

“Україну продали, – горлав, напившись п’яним червоноармієць Головатенко, вказуючи на своїх командирів. – Ось вони, зрадники. Їх треба знищити”. “Київ здали – здадуть Ленінград і Москву, – ділилися своїми думками курсанти евакуйованого до Свердловська Київського військово-медичного училища і т. ін.

Під впливом поразок Червоної армії посилювались й поразницькі настрої. “А говорили малою кров’ю на чужій території... Гітлер сильніший за нас і технічно, і стратегічно..,” – говорили одні бійці. ”Дух німецької армії сильніший за нашу. До того ж Гітлер іде під гаслом “за визволення від радянської влади і комуністів”, – відзначали інші.

Водночас почастішали “активні антирадянські прояви” з боку частини червоноармійців і командирів. Так, 21 вересня 1941 р. на базарі с. Новий Орлик командир 969-го стрілецького полку 279-ї стрілецької дивізії 6-ї армії підполковник Макаров і комбат Смирнов закликали селян “боротися проти керівництва ВКП(б) і радянського уряду”.

Також у вересні троє односельців червоноармійців-українців 40-ї армії Південно-Західного фронту дезертирували з армії і, переховуючись у лісах, здійснили ряд терактів проти радянських і партійних діячів.

Найчастіше антирадянські прояви фіксувалися з боку червоноармійців-селян. Із нелюбові до жорстокого сталінського режиму, від якого вони стільки потерпали, народжувалась надія селянства на те, що за німцями їм буде не гірше, ніж за комуністами.

З приходом німців вони подекуди пов’язували й сподівання на ліквідацію колгоспів і отримання землі у власність. Типові щодо цього висловлювання були зафіксовані спецорганами у вересні 1941 р. серед українців-військовослужбовців Далекосхідного фронту.

“Гітлер переможе СРСР і життя буде добре, – говорили вони. – Буде одноосібне господарство і буде продовольство. Якщо б добре життя у нас було, тоді б наші у полон не здавалися”. “Аналогічні висловлювання серед особового складу, – зазначалося в документі, – не поодинокі, особливо вони відмічені з боку червоноармійців, призваних із західних областей України і Білорусії, а також територій, тимчасово захоплених противником”.

Важливим питанням, яке слід розглянути у контексті проблеми лояльності східноукраїнського населення радянські владі на початковому етапі війни є питання військових мобілізацій. Дійсно, мобілізації слід вважати одним з найважливіших показників підтримки населення влади.

З іншого боку кількісні і якісні показники мобілізації засвідчують міцність, а отже легітимність влади, її здатність контролювати ситуацію в країні.

В перші тижні війни радянські газети вміщували чисельні фото, на яких були зображені натовпи людей біля мобілізаційних пунктів у Києві, Харкові, Одесі та ін. Повідомлялося про те, що молодь буквально тримає в облозі військкомати, вимагаючи відправити їх на фронт, битися з ненависним ворогом.

Здебільшого, у великих містах воно так і було. Проте патріотичне піднесення, що охопило міську молодь, виявилось нестійким, і по мірі переможного німецького наступу стало швидко спадати. Як вже зазначалося вище, на заході України мобілізаційний процес до Червоної армії фактично було зірвано.

Однак і на сході України мобілізація проходила з великими ускладненнями. На 16 жовтня 1941 р. у Ворошиловграді на призовних пунктах явка військовозобов’язаних виявилась вкрай незадовільною: на Артемівський пункт з’явилося лише 10%, на Климівський – 18%. Станом на 23 жовтня 1941 р. по ХВО з’явилося лише 43% від загальної кількості призваних.

Нерідкими були й випадки втечі мобілізованих під час транспортування їх до діючої армії. За повідомленнями військкоматів Харківської та Сталінської областей, наприкінці жовтня 1941 р. відсоток дезертирів з числа новобранців був досить високим: по Чугуївському райвійськкомату – до 30%, Сталінському – до 35%, по Ізюмському – 45%, по Дергачівському – 50%.

На кінець зазначимо, що згадуючи про події початкового періоду війни, секретар ЦК КП(б)У Д.С.Коротченко пізніше був змушений визнати, що “абсолютна більшість цивільного населення в Україні не бажала продовжувати боротьбу проти німців, а намагалась різними засобами прилаштуватися до окупаційного режиму.”

Олекса Боярко

Радянський партизанський рух на території України вивчали і вивчають російські історики. Якими є головні результати цієї дослідницької роботи? Перед мікрофоном мій колега Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський

В офіційній російській історіографії радянський партизанський рух розглядають традиційно: як потужний вияв народного спротиву окупантам у Великій Вітчизняній війні. Хіба що роль партії, комсомолу та комуністичної ідеології зараз дещо зменшена, натомість на перший план висунута роль НКВД і взагалі – чекістів і розвідників в організації партизанського руху та керівництві ним. Іншими словами, нічого принципово нового у текстах цього дослідницького напряму немає.

А от неортодоксальна і, сказати б, неофіційна російська історична наука дає чимало цікавого, в тому числі і щодо прорадянського партизанського руху на території України. Так, у книзі “Окупація”, написаній московським дослідником Борисом Соколовим, критично проаналізовані офіційні дані про чисельність радянських партизан.

Скажімо, після війни Хрущов стверджував, що на території України станом на початок 1944 року діяли 220 тисяч партизан. Але на той час під німецькою окупацією лишалася тільки переважна частина Правобережної України, тим часом як осідком партизанів було насамперед Лівобережжя. Та головне інше.

5 березня 1943 року головний штаб партизанського руху оцінював загальне число всіх партизанів, з якими підтримував зв‘язок, у 12.631 осіб чисельного складу. Крім того, був утрачений зв‘язок чи його взагалі не було із партизанськими загонами і резервами загальним числом приблизно 50.000 чоловік.

Таким чином, за словами професора Соколова, реальна чисельність радянських партизанів на Правобережній Україні була в три-чотири рази меншою за названу Хрущовим цифру. І взагалі – на території України радянський партизанський рух був розвинений відчутно менше, ніж у Білорусі й на окупованій території Росії.

По-перше, українські землі були багатшими, по-друге, тут сильними були позиції націоналістів. Але ще цікавішим був партизанський рух у Молдові, де з трьох тисяч його учасників (упродовж усієї війни) тільки семеро були етнічними молдованами.

А петербурзький дослідник Олександр Гогун спеціально досліджує повстанський і партизанський рух на українських землях. Він також вважає офіційну цифру у півмільйона учасників партизанського руху (йдеться про всіх, хто брав у ньому участь упродовж 1941-44 років), яка досі фігурує в російській і навіть часом в українській історіографії, істотно завищеною.

Спираючись на документи часів війні, він стверджує: у розпал партизанського руху чисельність червоних “народних месників” становила лише 0,1% від загальної кількості населення України, тобто 30 тисяч особового складу.

Що ж стосується поведінки червоних партизан, то ось наведений у книзі Гогуна “Між Гітлером і Сталіним. Українські повстанці” красномовний фрагмент з доповідної наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії верховному головнокомандувачу Йосифу Сталіну: “Особовий склад 12-го батальйону Сабурова займається розгулом, пияцтвом, тероризує і грабує по-радянськи налаштоване населення, в тому числі навіть родичів своїх бійців. Комбат Шитов і комісар обіцяють припинити цю антирадянську роботу, але діють нерішуче, намагаючись прикрити осіб, зайнятих бандитизмом. Прошу вплинути через Сабурова”.

Отже, ледь не всемогутній Берія не міг нічого зробити з пияцтвом і бандитизмом у середовищі бійців Героя Радянського Союзу Сабурова.

Крім боротьби із нацистами, радянські партизани боролися з українськими націоналістами – не так із самими повстанцями, як із населенням, яке їх підтримувало. Олександр Гогун наводить цікаву статистику: восени 1943 року на Волині 79 сіл спалили нацисти, 29 сіл – комуністи.

А тепер – про “партизанську економіку”. Процитую висновок Олександра Гогуна: “Адміністративно-господарча діяльність УПА дозволила забезпечити українським селянам, які жили у “повстанських республіках”, більш високий рівень життя, ніж на територіях радянських “партизанських країв”.

Слід зазначити, що чисельно неофіційних російських істориків, схоже, не так багато, але географія публікацій цього дослідницького напряму засвідчує, що він присутній по всій Росії, від Калінінграда до Красноярська.

А це означає, що існують підстави для діалогу незалежних дослідників України і Росії у тому, що стосується Другої світової війни, в тому числі і проблем, пов‘язаних із радянським партизанським рухом.

Олекса Боярко

Під час Другої світової війни в радянській Україні був утворений народний комісаріат оборони. З чим пов‘язувалася поява цієї структури і як вона діяла? Розповідає Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Щоб заручитися підтримкою українців у війні з Німеччиною, московська влада восени 1943 року вдалася до певних політичних заходів. У жовтні був заснований військовий орден Богдана Хмельницького, а армійські групи, що вели бойові дії на території України, отримали назви українських фронтів. У радянській пропаґанді набув поширення вислів “національна суверенна українська держава у формі Української РСР”. 1 лютого 1944 року Десята сесія Верховної Ради СРСР ухвалила закон “Про утворення військових формувань союзних республік та про перетворення у зв’язку із цим Народного комісаріату оборони із загальносоюзного в союзно-республіканський народний комісаріат”.

Іншим законом за республіками було визнано право на прямі зовнішні відносини. Обидва закони стали поправками до союзної конституції і до кінця року мали бути узгоджені з конституціями республік. У своєму наказі по армії Сталін заявив, що (цитата) “утворення нових військових формувань у союзних республіках ще більше зміцнить Червону армію та увіллє до її лав нові бойові сили”. Народним комісаром оборони радянської України за рекомендацією Хрущова був призначений уродженець Полтавщини, фронтовий генерал і командувач Київським військовим округом Василь Герасименко. 4 червня була утворена канцелярія наркомату оборони УРСР із штатом в 11 осіб. Розроблений Герасименком проект структури наркомату передбачав організацію повноцінних збройних сил республіки і був затверджений урядом УРСР, проте не знайшов підтримки у Москві. Так само там були проіґноровані спроби Хрущова та Герасименка домогтися підпорядкування українському наркомату оборони усіх військ на території республіки. А у жовтні Червона армія зайняла всю територію України, і політика загравання з українцями втратила для московського керівництва будь-який сенс. У жовтні Василь Герасименко був переведений на посаду заступника командувача Прибалтійським військовим округом. Наркомат оборони УРСР був 25 березня 1946 року перейменований на Військове міністерство, а через 2 місяці його канцелярія була розформована. 10 квітня 1953 року відомство було назване Міністерством оборони УРСР і формально проіснувало до ухвалення союзної конституції 1977 року.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі!

До наступної зустрічі у програмі “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

З вами був Олекса Боярко.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG