Аудіозапис програми:
Київ, 19 квітня 2006 року.
Сергій Грабовський
І знову з вами ми – журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.
Максим Стріха
Вітаємо вас, шановні слухачі!
Сергій Грабовський
Життя багатьох українських діячів – це справжні пригодницькі серіали, та ці серіали, на жаль, ще ніхто не екранізував.
“Прибуло близько семи тисяч. Відкривши віче, я запропонував: Хто поміж вами українці, піднесіть руку догори! Піднеслося не більше трьохсот рук. Малороси! Піднесіть руки! Піднесло руки коло половини присутніх. Хохли! Піднесіть руки! Знову піднесла руки добра третина. Українці, малороси і хохли! Всі разом піднесіть руки! Понад головами кількатисячної юрби піднісся ліс рук”.
Максим Стріха
Уривок зі спогадів легендарного генерал-хорунжого армії УНР Юрка Тютюнника, який щойно прозвучав, дає адекватне уявлення про той стан, в якому перебувала українська нація на початку національно-визвольних змагань. На те були свої причини. Століття русифікаторської політики царату, століття заборон на українську мову. Найодіозніші з них були знесені революцію 1905-го року, відтоді в Україні з’являється мережа періодичних видань, українські книгарні, культурницькі інституції. Але ж школа, адміністрація далі перебувають російськими, офіційна пропаганда вбиває в голови селян думку про “триєдину російську націю”.
І процеси націоєтворення відбуваються, але фатально запізнюються проти реальних потреб доби. А відтак новостворену Українську Народну Республіку йдуть захищати часом навіть не фахові військові з давніх родин, а такі от, як Юрко Тютюнник. Талановиті селяни, талановиті агрономи, які виявляють свій військовий хист і, очевидно, виявляють його на такому рівні, що за інших обставин з них моли б вийти найвизначніші полководці в історії людства. Але в тих умовах, які склалися на Україні 1917-го року, Юрко Тютюнник і подібні до нього мусили витримувати, організовуючи українське військо, опір не лишень чужих, а й часто своїх.
Сергій Грабовський
Ще один промовистий фрагмент із спогадів Юрка Тютюнника з 1917-го року, стосується епізоду після того, як він щойно був обраний товаришами-військовиками членом Центральної Ради:
“Промову свою Винниченко почав з привітання нас від імені Центральної Ради. Далі він говорить:
- З початку мушу зазначити, що військовий з‘їзд не виправдав наших надій. Центральна Рада чекала від з‘їзду чогось іншого. Ми надіялися, що з‘їзд вибере членів Ради, яких можна буде використати як матеріал до агітаційної роботи на селах...
Слухаю і дивуюся. Що він хоче сказати? Який йому “матеріал” хочеться бачити в мені? Як не є, а я вважаю себе таким же членом українського революційного парламенту, як і сам “товариш” Винниченко, а не “матеріалом до агітаційної роботи”. Дивлюся навколо і бачу замішання на обличчях моїх товаришів. А Винниченко нервово, з притиском продовжує:
- Поміж вами, товариші депутати, багато офіцерів... Нам треба солдатів. Офіцерів не можна показувати на село, бо там їх не будуть слухати; офіцер – член Центральної Ради одним своїм виглядом буде шкодити авторитетові найвищої демократичної інституції...”
Максим Стріха
Отже, проблема була не лишень у військовому вишколі. Врешті-решт у царській армії Юрко Тютюнник був всього лишень поручником. Але він розумів реальне функціонування військового організму і реальне необхідність такого організму для захисту молодої української незалежності.
На жаль, цього фатально не розумів так само аж ніяк не професійний військовий, керівник першого генерального секретаріату УНР Володимир Винниченко.
Пісня
Коротку довідку про життєвий шлях Юрія Тютюнника підготував Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Юрій Тютюнник народився 20-го квітня 1891-го року у селі Будищах на Черкащині. Після навчання у сільській школі та в Уманській агрошколі він працював садівником і пасічником. Під час Першої світової війни Тютюнник закінчив військову школу і в чині прапорщика воював на фронті.
У липні 1917-го року поручник Тютюнник був обраний до Центральної Ради. Він сформував у Сімферополі український полк імені Петра Дорошенка, а згодом у Звенигороді – Кіш вільного козацтва, на чолі якого бився з червоними арміями Муравйова та Антонова-Овсієнка.
Улітку 1918-го року Тютюнник став одним з керівників повстання на Київщині і Черкащині проти німецької армії та гетьмана Скоропадського. Восени він був на кілька тижнів ув’язнений гетьманською владою до Лук’янівської в’язниці у Києві, а після звільнення звідти приєднався до повстання Директорії проти Скоропадського.
У березні 19-го року повстанці Тютюнника разом із загонами Матвія Григор’єва стали союзниками більшовиків у боротьбі за Одесу та Херсон проти Денікіна і підрозділів Антанти. Однак уже через 2 місяця загони Тютюнника повернули зброю проти Червоної армії і з боями вирушили до Жмеринки на з’єднання з Армією Української Народної Республіки.
В її Першому Зимовому поході тилами більшовиків та денікінців генерал-хорунжий Тютюнник був помічником командувача. У Другому Зимовому поході у листопаді 21-го він командував усією Армією УНР і після її поразки повернувся до Західної України, де був інтернований польською владою.
“Ми мали сприяючі умови, щоб творити... Ми мали знаменитий матеріал для будівлі – спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси. Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим генієм. В нас були каменярі і часом непогані, але не було архітекторів-творців. Ми не мали провідників. Ті люди, що вважали себе провідниками, не були ними. Час, дорогий час, минав: умови змінювалися не на нашу користь; дорогоцінний матеріал псувався... Провідники боялися рішучих слів, а ще більше боялися рішучих справ...”
Пісня
Сергій Грабовський
Так підсумував трагедію свого покоління генерал-хорунжий Тютюнник. Віталій Пономарьов продовжує розповідь про основні етапи його життя.
Віталій Пономарьов
Наприкінці 1923-го року Тютюнник таємно приїхав на Наддніпрянщину і тут одразу був заарештований чекістами, проте невдовзі звільнений. Він звернувся до всіх українців на еміґрації з відкритим листом, в якому закликав їх повертатися до радянської України.
Сам Тютюнник оселився в її тодішній столиці Харкові і там викладав військову тактику та стратегію у Школі червоних командирів. Він також писав спогади та кіносценарії (зокрема, був співавтором сценарію Довженківського фільму “Звенигора”), редагував кінофільми і навіть зіграв роль самого себе у стрічці під назвою “ПКП”.
Сергій Грабовський
До нашої розмови підключається професор Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський
ХХ-те століття, то століття, що в ньому люди безперестанку воювали, як вони тоді говорили, за свій шанс. (Вислів французького письменника і політичного діяча Андре Мальро).
Юрій Тютюнник, воював саме за шанс свого народу в ролі одного із провідних командирів, а зрештою, на певному етапі національно-визвольних змагань одного з найталановитіших командирів Української Народної Республіки і взагалі от тієї доби.
Він належить до того покоління, яке пройшло через Першу світову війну, отримавши певний вишкіл, безпосередньо у вихорах цієї самої війни. Потому, це покоління, воно відразу пішло в національно-визвольні змагання. Але зрештою, як відомо, національно-визвольні змагання вони програли.
І зрештою Тютюнник шукає якихось інших вимірів, іншого способу самоздійснення і свого, і свого народу. А потому одна із найбільш, сказати б, інтриганських і найбільш демонічних операцій радянської розвідки, що внаслідок цієї операції, а власне цієї гіперпровокації, він опинився у підрадянській Україні.
А потому шок. І потому вирішив Тютюнник замиритися з новим устроєм, який нібито йшов шляхом українізації, який обіцяв українському народові, а передовсім селянству, добре життя. Але треба було шукати себе уже не в військовому, не в конспіративному вимірі. І Тютюнник стає сценаристом.
Тютюнник з себе зробив от не тільки доброго генерала високого класу, він зробив із себе і сценариста. Він працював на Одеській кіностудії ВУФКУ. Тим часом приходить 1928-й рік, коли стає зрозуміло, що режим, він ставить на абсолютну колективізацію, ну що означало це для українського селянства - Тютюнник зрозумів це одразу.
Він сказав, що він повернувся до більшовицької України зовсім не для того, щоб асистувати більшовикам, які нищать українські селянства. Пішов знову у підпілля і створив відповідну структуру до боротьби. В ній було безліч провокаторів і зрештою все це закінчилося тим, що генерал-хорунжий Юрко Тютюнник, а вслід за тим сценарист ВУФКУ товариш Тютюнник був заарештований, а не вдові розстріляний, кажуть десь, у Бутирській тюрмі, у Москві.
Я думаю, що і наш кінематограф, і наша література, і взагалі наше суспільство ще повернуться до цієї самої надзвичайно цікавої, і водночас трагічної постаті.
Пісня
Сергій Грабовський
До цього можна додати, що навесні 1929-го року тридцяти восьмирічний Юрій Тютюнник справді був заарештований, вивезений до Москви і там з наказу начальника ОҐПУ Менжинського розстріляний.
А от матеріали кримінальної справи Тютюнника засвідчують, що він не подав навіть під час найжорстокіших допитів якихось докладних відомостей про діяльність пов’язаних з ним спільними інтересами осіб.
“Ми воюємо за те, що і зразу воювали – за право українського народу – порядкувати на своїй землі, за народну владу. Йде весна. Гуртуйтесь! Будемо випроводжати непроханих гостей. Рушниці мусять бути прочищені і змазані. Під час повстання ні один ворог не повинен утекти з України. Вся влада мусить бути в руках українського трудового народу. Геть від влади чужинців, спекулянтів і жуликів! Україною будуть правити люди, яких вибере народ”.
Пісня
Максим Стріха
Доля Юрка Тютюнника справді варта історичної розвідки, пригодницького роману, багато сюжетів якого здавалися б неймовірними, якби не були списаними з самого життя. Доля Юрка Тютюнника є зрізом бурхливого, вибухового, українського націєтворення перших трьох десятиліть ХХ-го століття.
Доля Юрка Тютюнника показує, які величезні приховані сили чаїло в собі українство. Адже тяжко навіть уявити різнобічний хист цієї людини, що була водночас і військовиком, і організатором, і літератором, і сценаристом, і врешті-решт навіть актором, і викладачем, бо певний час навчав він в школі Червоних старшин у Харкові, яка існувала за доби українізації.
Разом з тим ця доля показує, як у кристалі, всі помилки, яких припустилася українство. Не Юрко Тютюнник, йому власне мало що можна закинути, але зверхники Української Народної Республіки, які могли поставити на оборону цієї республіки понад мільйонну армію, а врешті-решт мусили захищати Київ проти ватаги Муравйова трьомастами юнаками, які героїчно загинули під Крутами.
До речі, саме Тютюнник помстився Муравйову, розбивши його корпус. А відтак пам’ятаємо про генерал-хорунжого Юрка Тютюнника, який заповідав нам усім рушниці мають бути прочищені і змащені.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Наступного тижня ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії.
Говорить Радіо “Свобода”!
Київ, 19 квітня 2006 року.
Сергій Грабовський
І знову з вами ми – журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.
Максим Стріха
Вітаємо вас, шановні слухачі!
Сергій Грабовський
Життя багатьох українських діячів – це справжні пригодницькі серіали, та ці серіали, на жаль, ще ніхто не екранізував.
“Прибуло близько семи тисяч. Відкривши віче, я запропонував: Хто поміж вами українці, піднесіть руку догори! Піднеслося не більше трьохсот рук. Малороси! Піднесіть руки! Піднесло руки коло половини присутніх. Хохли! Піднесіть руки! Знову піднесла руки добра третина. Українці, малороси і хохли! Всі разом піднесіть руки! Понад головами кількатисячної юрби піднісся ліс рук”.
Максим Стріха
Уривок зі спогадів легендарного генерал-хорунжого армії УНР Юрка Тютюнника, який щойно прозвучав, дає адекватне уявлення про той стан, в якому перебувала українська нація на початку національно-визвольних змагань. На те були свої причини. Століття русифікаторської політики царату, століття заборон на українську мову. Найодіозніші з них були знесені революцію 1905-го року, відтоді в Україні з’являється мережа періодичних видань, українські книгарні, культурницькі інституції. Але ж школа, адміністрація далі перебувають російськими, офіційна пропаганда вбиває в голови селян думку про “триєдину російську націю”.
І процеси націоєтворення відбуваються, але фатально запізнюються проти реальних потреб доби. А відтак новостворену Українську Народну Республіку йдуть захищати часом навіть не фахові військові з давніх родин, а такі от, як Юрко Тютюнник. Талановиті селяни, талановиті агрономи, які виявляють свій військовий хист і, очевидно, виявляють його на такому рівні, що за інших обставин з них моли б вийти найвизначніші полководці в історії людства. Але в тих умовах, які склалися на Україні 1917-го року, Юрко Тютюнник і подібні до нього мусили витримувати, організовуючи українське військо, опір не лишень чужих, а й часто своїх.
Сергій Грабовський
Ще один промовистий фрагмент із спогадів Юрка Тютюнника з 1917-го року, стосується епізоду після того, як він щойно був обраний товаришами-військовиками членом Центральної Ради:
“Промову свою Винниченко почав з привітання нас від імені Центральної Ради. Далі він говорить:
- З початку мушу зазначити, що військовий з‘їзд не виправдав наших надій. Центральна Рада чекала від з‘їзду чогось іншого. Ми надіялися, що з‘їзд вибере членів Ради, яких можна буде використати як матеріал до агітаційної роботи на селах...
Слухаю і дивуюся. Що він хоче сказати? Який йому “матеріал” хочеться бачити в мені? Як не є, а я вважаю себе таким же членом українського революційного парламенту, як і сам “товариш” Винниченко, а не “матеріалом до агітаційної роботи”. Дивлюся навколо і бачу замішання на обличчях моїх товаришів. А Винниченко нервово, з притиском продовжує:
- Поміж вами, товариші депутати, багато офіцерів... Нам треба солдатів. Офіцерів не можна показувати на село, бо там їх не будуть слухати; офіцер – член Центральної Ради одним своїм виглядом буде шкодити авторитетові найвищої демократичної інституції...”
Максим Стріха
Отже, проблема була не лишень у військовому вишколі. Врешті-решт у царській армії Юрко Тютюнник був всього лишень поручником. Але він розумів реальне функціонування військового організму і реальне необхідність такого організму для захисту молодої української незалежності.
На жаль, цього фатально не розумів так само аж ніяк не професійний військовий, керівник першого генерального секретаріату УНР Володимир Винниченко.
Пісня
Коротку довідку про життєвий шлях Юрія Тютюнника підготував Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Юрій Тютюнник народився 20-го квітня 1891-го року у селі Будищах на Черкащині. Після навчання у сільській школі та в Уманській агрошколі він працював садівником і пасічником. Під час Першої світової війни Тютюнник закінчив військову школу і в чині прапорщика воював на фронті.
У липні 1917-го року поручник Тютюнник був обраний до Центральної Ради. Він сформував у Сімферополі український полк імені Петра Дорошенка, а згодом у Звенигороді – Кіш вільного козацтва, на чолі якого бився з червоними арміями Муравйова та Антонова-Овсієнка.
Улітку 1918-го року Тютюнник став одним з керівників повстання на Київщині і Черкащині проти німецької армії та гетьмана Скоропадського. Восени він був на кілька тижнів ув’язнений гетьманською владою до Лук’янівської в’язниці у Києві, а після звільнення звідти приєднався до повстання Директорії проти Скоропадського.
У березні 19-го року повстанці Тютюнника разом із загонами Матвія Григор’єва стали союзниками більшовиків у боротьбі за Одесу та Херсон проти Денікіна і підрозділів Антанти. Однак уже через 2 місяця загони Тютюнника повернули зброю проти Червоної армії і з боями вирушили до Жмеринки на з’єднання з Армією Української Народної Республіки.
В її Першому Зимовому поході тилами більшовиків та денікінців генерал-хорунжий Тютюнник був помічником командувача. У Другому Зимовому поході у листопаді 21-го він командував усією Армією УНР і після її поразки повернувся до Західної України, де був інтернований польською владою.
“Ми мали сприяючі умови, щоб творити... Ми мали знаменитий матеріал для будівлі – спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси. Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим генієм. В нас були каменярі і часом непогані, але не було архітекторів-творців. Ми не мали провідників. Ті люди, що вважали себе провідниками, не були ними. Час, дорогий час, минав: умови змінювалися не на нашу користь; дорогоцінний матеріал псувався... Провідники боялися рішучих слів, а ще більше боялися рішучих справ...”
Пісня
Сергій Грабовський
Так підсумував трагедію свого покоління генерал-хорунжий Тютюнник. Віталій Пономарьов продовжує розповідь про основні етапи його життя.
Віталій Пономарьов
Наприкінці 1923-го року Тютюнник таємно приїхав на Наддніпрянщину і тут одразу був заарештований чекістами, проте невдовзі звільнений. Він звернувся до всіх українців на еміґрації з відкритим листом, в якому закликав їх повертатися до радянської України.
Сам Тютюнник оселився в її тодішній столиці Харкові і там викладав військову тактику та стратегію у Школі червоних командирів. Він також писав спогади та кіносценарії (зокрема, був співавтором сценарію Довженківського фільму “Звенигора”), редагував кінофільми і навіть зіграв роль самого себе у стрічці під назвою “ПКП”.
Сергій Грабовський
До нашої розмови підключається професор Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський
ХХ-те століття, то століття, що в ньому люди безперестанку воювали, як вони тоді говорили, за свій шанс. (Вислів французького письменника і політичного діяча Андре Мальро).
Юрій Тютюнник, воював саме за шанс свого народу в ролі одного із провідних командирів, а зрештою, на певному етапі національно-визвольних змагань одного з найталановитіших командирів Української Народної Республіки і взагалі от тієї доби.
Він належить до того покоління, яке пройшло через Першу світову війну, отримавши певний вишкіл, безпосередньо у вихорах цієї самої війни. Потому, це покоління, воно відразу пішло в національно-визвольні змагання. Але зрештою, як відомо, національно-визвольні змагання вони програли.
І зрештою Тютюнник шукає якихось інших вимірів, іншого способу самоздійснення і свого, і свого народу. А потому одна із найбільш, сказати б, інтриганських і найбільш демонічних операцій радянської розвідки, що внаслідок цієї операції, а власне цієї гіперпровокації, він опинився у підрадянській Україні.
А потому шок. І потому вирішив Тютюнник замиритися з новим устроєм, який нібито йшов шляхом українізації, який обіцяв українському народові, а передовсім селянству, добре життя. Але треба було шукати себе уже не в військовому, не в конспіративному вимірі. І Тютюнник стає сценаристом.
Тютюнник з себе зробив от не тільки доброго генерала високого класу, він зробив із себе і сценариста. Він працював на Одеській кіностудії ВУФКУ. Тим часом приходить 1928-й рік, коли стає зрозуміло, що режим, він ставить на абсолютну колективізацію, ну що означало це для українського селянства - Тютюнник зрозумів це одразу.
Він сказав, що він повернувся до більшовицької України зовсім не для того, щоб асистувати більшовикам, які нищать українські селянства. Пішов знову у підпілля і створив відповідну структуру до боротьби. В ній було безліч провокаторів і зрештою все це закінчилося тим, що генерал-хорунжий Юрко Тютюнник, а вслід за тим сценарист ВУФКУ товариш Тютюнник був заарештований, а не вдові розстріляний, кажуть десь, у Бутирській тюрмі, у Москві.
Я думаю, що і наш кінематограф, і наша література, і взагалі наше суспільство ще повернуться до цієї самої надзвичайно цікавої, і водночас трагічної постаті.
Пісня
Сергій Грабовський
До цього можна додати, що навесні 1929-го року тридцяти восьмирічний Юрій Тютюнник справді був заарештований, вивезений до Москви і там з наказу начальника ОҐПУ Менжинського розстріляний.
А от матеріали кримінальної справи Тютюнника засвідчують, що він не подав навіть під час найжорстокіших допитів якихось докладних відомостей про діяльність пов’язаних з ним спільними інтересами осіб.
“Ми воюємо за те, що і зразу воювали – за право українського народу – порядкувати на своїй землі, за народну владу. Йде весна. Гуртуйтесь! Будемо випроводжати непроханих гостей. Рушниці мусять бути прочищені і змазані. Під час повстання ні один ворог не повинен утекти з України. Вся влада мусить бути в руках українського трудового народу. Геть від влади чужинців, спекулянтів і жуликів! Україною будуть правити люди, яких вибере народ”.
Пісня
Максим Стріха
Доля Юрка Тютюнника справді варта історичної розвідки, пригодницького роману, багато сюжетів якого здавалися б неймовірними, якби не були списаними з самого життя. Доля Юрка Тютюнника є зрізом бурхливого, вибухового, українського націєтворення перших трьох десятиліть ХХ-го століття.
Доля Юрка Тютюнника показує, які величезні приховані сили чаїло в собі українство. Адже тяжко навіть уявити різнобічний хист цієї людини, що була водночас і військовиком, і організатором, і літератором, і сценаристом, і врешті-решт навіть актором, і викладачем, бо певний час навчав він в школі Червоних старшин у Харкові, яка існувала за доби українізації.
Разом з тим ця доля показує, як у кристалі, всі помилки, яких припустилася українство. Не Юрко Тютюнник, йому власне мало що можна закинути, але зверхники Української Народної Республіки, які могли поставити на оборону цієї республіки понад мільйонну армію, а врешті-решт мусили захищати Київ проти ватаги Муравйова трьомастами юнаками, які героїчно загинули під Крутами.
До речі, саме Тютюнник помстився Муравйову, розбивши його корпус. А відтак пам’ятаємо про генерал-хорунжого Юрка Тютюнника, який заповідав нам усім рушниці мають бути прочищені і змащені.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Наступного тижня ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії.
Говорить Радіо “Свобода”!
