Надія Степула: Набутки української культури творяться передусім її мовою— «солов’їною, калиновою..» і загалом занапащеною в нинішніх умовах розвитку суспільства.
Які причини такого стану та які можливі способи його подолання?
Звучить пісня «Материнська мова» «Хай щастя не вічне, а життя скороплинне, Ой, роде мій красний, не скорочуй його. Немає держави, малої країни, Яка б відцуралась від слова свого. Хай спливають роки, виростають діти, Та не можна свого чужим замінити...»
Надія Степула: На початку року, який уже минув, в Україні спалахнула акція під назвою «Переходь цього року на українську!»
Підбити підсумки того почину складно, адже відповідних соціологічних досліджень не було. Але знакові проблеми буття української мови в Україні як мови її культури залишаються. Це і проблеми перекладу кінострічок, і мовлення в телевізійному та радіо-просторі, видання книг і їх розповсюдження, тексти в музиці й тексти в літературі.
Українська так звана еліта продовжує спілкуватися між собою та з народом на «общєдоступном язикє», а потуги тієї частини інтелігенції, котра намагається сприяти розвиткові рідної культури засобами рідної мови, малопомітні.
Послухаймо, що думає з приводу мовних проблем в країні письменник, лауреат Шевченківської премії Євген Пашковський.
Євген Пашковський: Неможливий Атлантам.
Скільки можна так попускати злу, на даючи розвинутись доброму?! Скільки можна дозволяти найганебніші форми нехтувань першоознак державності і державного ладу в цілому?!
Скільки можна терпіти підбурення до хаосів і чублень, до громадянських безладів і презухвалюючого беззаконня, до всього цього стану недоброзичливості, навовченості, який народ всотує із телевізора?!
Скільки можна показувати примітивну бешкетницьку наругу над первинними живосимволами державності, надавати право просторікувати чижомов’ям в органі, що поставлений першим з перших пильнувати державне право, не попускати звичаям розбрату, ядучим паросткам майбутніх побоїщ, чергових людоморів?!
Скільки можна зіцьковувати фракцію з фракцією, Україну з Окраїною, використовуючи різномовність?!
Скільки можна так зневажати себе і не берегти, не плекати народ свій?! Скільки можна ще стерпіти збиткувань над мовою з онімілих, повбиваних так знущально?!
Чи можливо найшановнішому депутату-поліглоту в Англії виступати повсякчас у парламенті, послуговуючись винятково французькою? Скільки там траплялося таких випадків, таких оказій за багатолітню історію? Чи можливо депутату-розумнику у Франції під час показового служіння народові послуговуватися винятково німецькою?
Чи можливо депутатові польського Сейму захищати поляків під час дебатувань українською чи російською?
Якщо цього немає і всім божевілля примаритися не може хто омріяний, показовий як приклад улюблений нинішнім держдбайливцям в Європі, якщо цього тим більше неможливо уявити в улюбленій декому Росії, де за виступ в Держдумі українською, мабуть, спроваджували б до Колим чи Сибірень, якщо цього немає ні там, ні сям, то чого це повинно бути в Україні?!
Чи тому, що ми винятково такі своїм винятковим чорнобилемором, Голодомором, людоїдними шахтами, винятковими за кількістю жертв маніофілами?
Чи, може, досить винятковості? І раз вже є омріяна Президентом, оспівана виборами українська в Раді більшість, то слід зцуратися раз і назавжди всіх своїх винятковостей від задавнених до нинішніх і стати нарешті як усі: і цивілізовані, і відцивілізовані, без перекладу не допускати різномовності в сесійній залі, більшістю голосів прийняти регламент і поправки та технічно забезпечити справу так, щоб всі виступи і просторікання недержавною мовою автоматично блокувалися!
Це стане початком прилюдно шанобного ставлення до першоознак держави і дасть добрий приклад законоповаги усім без винятку громадянам: від тих, що нехтуючи закони, коять злочини, до тих, що нехтуючи загальноосвітні норми, нібито, закони утверджують.
Звучить пісня «Материнська мова» «...Все тільки найкраще з усієї планети У мову впадає, немов ті потічки. Навіщо ж міняти слово наших поетів На річку, якою нам в безвість пливти? Як іскриться вода! Дно все глибше зникає, Найрідніша ріка зцілить, що відмирає...»
Надія Степула: Два роки тому в Україні була ініційована акція «Кіно-переклад», яку підтримали в основному користувачі Інтернету, бо саме там вона й була започаткована. Йшлося про наміри ігнорувати ті іноземні фільми, які дубльовані в Росії російською мовою і не перекладаються в Україні українською.
Акцію підтримали до 10 000 користувачів Інтернету, на цьому вона завершилася.
Власне, своєрідного «економічного бойкоту», який заповідався головним вислідом цієї акції, не вийшло. Кінопрокатники, власники кінотеатрів та інші причетні до демонстрування кінострічок навряд чи й почули про саму акцію, бо відгуків від них за два роки не надійшло.
Ще однією примітною акцією, що стосується мовних проблем в Україні, була акція громадянського руху «Не будь байдужим!», яка теж стартувала рік тому. Були створені наліпки і листівки з надписами «Обіцяю не ходити на іноземні фільми з російським перекладом». Довго вона не потривала. І, підбиваючи підсумки, говорити про якісь надзвичайні успіхи цієї акції не доводиться.
Що ж до державної політики, то, як відомо, з 1 лютого минулого року 75% мовлення на українському телебаченні повинно було вестися українською мовою. Побіжний огляд телепростору засвідчує, що цифри цієї дотримуються не всі мовники.
Тим часом у році, що минув, мовне питання вже «традиційно» використовувалось українськими політиками у політичній боротьбі за мандати, посади тощо.
Насправді ж мовними питаннями в державі ніхто не займається, як вважає філолог, автор численних книг Ірина Фаріон. Про те, яким був вимір 2007 року в мовному питанні, своїми думками ділиться Ірина Фаріон.
Ірина Фаріон: Проблеми поглиблюються, тому що питання мовної політики в Україні, кажучи м’яко, - це відсутність мовної політики, а кажучи правдиво, то це страусина політика, а ще правдивіше – це антиукраїнська політика.
Антиукраїнська політика мовна тому, що на загал це політика антиукраїнська. Тобто, Україна ще більшою мірою маргіналізувалася у світовому контексті і в контексті віднайдення себе як незалежної держави.
Геніальний німецький поет Гельдерлін казав, що мова - одне з найнебезпечніших благ, воно посвідчує, хто ми є. Мова посвідчила про наш дуже низький рівень політичної культури, отже, рівень духовної культури і економічної також.
Хтось запитає: який стосунок економіка має до мови? А я процитую геніального економіста Рікардо, який казав, що народ, який не має чести, не матиме хліба, а той народ, який не має чести, не вміє захистити своєї культури і своєї мови.
Мені здається, що 16 років не просто стоїмо на одному місці, а ми кудись відбігаємо від самих себе. І мовна політика про це свідчить найяскравіше.
Надія Степула: Аналізуючи мовну політику, кандидат філософських наук Сергій Грабовський пропонує кілька акцентів.
Сергій Грабовський: Мовна політика впродовж 2007 року, як на мене, на загал була така, щоб її краще, можливо, і не було.
Якщо ми згадаємо висловлювання віце-прем’єра, тепер вже колишнього віце-прем’єра з гуманітарних питань професора Дмитра Табачника про те, що, власне кажучи, акцент на мовній, культурній, соціокультурній (він вживав різні терміни) політиці раніше робився в інтересах вузького прошарку, дуже вузького прошарку україномовної інтелігенції. Треба ж мовляв, зважати на все суспільство, для якого така політика нецікава і неприйнятна.
Вже це робить зрозумілим те, що краще б минулий уряд жодної політики в сфері культури і мови не реалізовував, оскільки ця політика йшла вочевидь не на користь консолідації української нації, її модернізації, її розвитку.
Що стосується опозиційних політичних сил, які потім стали парламентською більшістю, то у них, на жаль, мовної політики як такої не було.
Ми можемо, звичайно, згадати якісь окремі висловлювання окремих політиків з числа цих політичних сил, але тепер подивимося, що вони зможуть зробити, ставши вже не опозицією, а парламентською більшістю і сформувавши уряд.
Хоча, власне, є цікаві речі, які можуть стати підставами для проведення серйозної, збалансованої, якщо хочете, і раціональної мовної політики в Україні. Під керівництва Олега Медведєва, одного з провідних політичних консультантів БЮТ, було проведене дуже таке серйозне і ґрунтовне дослідження, яке мало назву «Мовний баланс України». Тобто, відстежені всі речі, що стосувалися вживання української мови у тих чи інших регіонах, у тих чи інших сферах інформаційних, культурних і так далі.
Тобто, фактологічний матеріал є, є певні пропозиції, які можуть бути покладені в основу, точніше, взяті як одна з основ мовної політики нового уряду.
Але що ми маємо в Україні? Ми маємо все ж таки виходити з того, що більшість, абсолютна більшість громадян України називає своєю рідною мовою мову українську.
Це засвідчують останні соціологічні опитування, які на відміну від, скажімо, перепису населення вивчали, скільки людей називає рідною мовою українську, скільки російську, а скільки обидві мови – таке теж може бути.
Та от, так чи інакше понад 50% рідною мовою називають українську і менше чверті називають рідною мовою саму російську. Що ж стосується людей, для яких обидві мови рідні, то їхня кількість в Україні зростає за рахунок зменшення кількості тих, для кого рідна одна російська.
Це означає, що нормальне проведення мовної політики в Україні буде сприяти тому, що молодь особливо переходитиме з одномовності російської в двомовність російсько-українську. І це, як на мене, цілком нормальна ситуація в державі, де державна мова одна.
Що ж стосується числа мовців, для яких тільки українська буде рідною, воно, очевидно, за раціонально проведеної політики буде поволі-поволі зростати. Але це відбуватиметься разом з підвищенням престижності української мови.
Що я маю на увазі? Колись Микола Рябчук зауважив, що в Україні українська мова стане неформально, а реально мовою всього суспільства тільки тоді, коли 300 провідних сімей будуть вдома розмовляти українською мовою. Він мав на увазі політичну і економічну еліту України.
Так от, коли і якщо це станеться, то це справді буде так.
А поки що ми маємо ситуацію, коли значна кількість політиків так званого патріотичного табору, яка на публіці розмовляє виключно українською мовою, вдома спілкується за звичкою чи з інших причин російською мовою.
Ви розумієте, свого часу на початку ХХ століття у Фінляндії, яка ще була автономною у складі Російської імперії, еліта розмовляла німецькою, шведською, російською мовою в себе вдома. Але ця еліта, оскільки вона справді почувалася національною елітою, зрештою, зусиллям волі, можливо, це було не зовсім просто, можливо, це додавало деяких складнощів у сімейних стосунках, але вони самі перейшли на фінську мову. І наслідок ми маємо в тому, чим є нинішня Фінляндія.
І якби українська еліта вже через 100 років після того взяла б приклад з маленької Фінляндії, яка в силу історичних причин, бувши так само колонією Російської імперії, змогла подолати цю колоніальну спадщину, якби українська еліта взяла б приклад з еліти цієї країни, то я думаю, що процеси здобуття українською мовою реального гідного суспільного статусу дуже швидко просунулися б вперед.
Надія Степула: Подальший розвиток української культури, в тому числі й масової, неможливий без нагального розв’язання проблем мови, якою ця культура твориться. На такій думці сходять і експерти від культури, і її безпосередні творці.
Яким стане «мовний вимір» у році вже нинішньому? Покаже час.
Які причини такого стану та які можливі способи його подолання?
Звучить пісня «Материнська мова» «Хай щастя не вічне, а життя скороплинне, Ой, роде мій красний, не скорочуй його. Немає держави, малої країни, Яка б відцуралась від слова свого. Хай спливають роки, виростають діти, Та не можна свого чужим замінити...»
Надія Степула: На початку року, який уже минув, в Україні спалахнула акція під назвою «Переходь цього року на українську!»
Підбити підсумки того почину складно, адже відповідних соціологічних досліджень не було. Але знакові проблеми буття української мови в Україні як мови її культури залишаються. Це і проблеми перекладу кінострічок, і мовлення в телевізійному та радіо-просторі, видання книг і їх розповсюдження, тексти в музиці й тексти в літературі.
Українська так звана еліта продовжує спілкуватися між собою та з народом на «общєдоступном язикє», а потуги тієї частини інтелігенції, котра намагається сприяти розвиткові рідної культури засобами рідної мови, малопомітні.
Послухаймо, що думає з приводу мовних проблем в країні письменник, лауреат Шевченківської премії Євген Пашковський.
Євген Пашковський: Неможливий Атлантам.
Скільки можна так попускати злу, на даючи розвинутись доброму?! Скільки можна дозволяти найганебніші форми нехтувань першоознак державності і державного ладу в цілому?!
Скільки можна терпіти підбурення до хаосів і чублень, до громадянських безладів і презухвалюючого беззаконня, до всього цього стану недоброзичливості, навовченості, який народ всотує із телевізора?!
Скільки можна показувати примітивну бешкетницьку наругу над первинними живосимволами державності, надавати право просторікувати чижомов’ям в органі, що поставлений першим з перших пильнувати державне право, не попускати звичаям розбрату, ядучим паросткам майбутніх побоїщ, чергових людоморів?!
Скільки можна зіцьковувати фракцію з фракцією, Україну з Окраїною, використовуючи різномовність?!
Скільки можна так зневажати себе і не берегти, не плекати народ свій?! Скільки можна ще стерпіти збиткувань над мовою з онімілих, повбиваних так знущально?!
Чи можливо найшановнішому депутату-поліглоту в Англії виступати повсякчас у парламенті, послуговуючись винятково французькою? Скільки там траплялося таких випадків, таких оказій за багатолітню історію? Чи можливо депутату-розумнику у Франції під час показового служіння народові послуговуватися винятково німецькою?
Чи можливо депутатові польського Сейму захищати поляків під час дебатувань українською чи російською?
Якщо цього немає і всім божевілля примаритися не може хто омріяний, показовий як приклад улюблений нинішнім держдбайливцям в Європі, якщо цього тим більше неможливо уявити в улюбленій декому Росії, де за виступ в Держдумі українською, мабуть, спроваджували б до Колим чи Сибірень, якщо цього немає ні там, ні сям, то чого це повинно бути в Україні?!
Чи тому, що ми винятково такі своїм винятковим чорнобилемором, Голодомором, людоїдними шахтами, винятковими за кількістю жертв маніофілами?
Чи, може, досить винятковості? І раз вже є омріяна Президентом, оспівана виборами українська в Раді більшість, то слід зцуратися раз і назавжди всіх своїх винятковостей від задавнених до нинішніх і стати нарешті як усі: і цивілізовані, і відцивілізовані, без перекладу не допускати різномовності в сесійній залі, більшістю голосів прийняти регламент і поправки та технічно забезпечити справу так, щоб всі виступи і просторікання недержавною мовою автоматично блокувалися!
Це стане початком прилюдно шанобного ставлення до першоознак держави і дасть добрий приклад законоповаги усім без винятку громадянам: від тих, що нехтуючи закони, коять злочини, до тих, що нехтуючи загальноосвітні норми, нібито, закони утверджують.
Звучить пісня «Материнська мова» «...Все тільки найкраще з усієї планети У мову впадає, немов ті потічки. Навіщо ж міняти слово наших поетів На річку, якою нам в безвість пливти? Як іскриться вода! Дно все глибше зникає, Найрідніша ріка зцілить, що відмирає...»
Надія Степула: Два роки тому в Україні була ініційована акція «Кіно-переклад», яку підтримали в основному користувачі Інтернету, бо саме там вона й була започаткована. Йшлося про наміри ігнорувати ті іноземні фільми, які дубльовані в Росії російською мовою і не перекладаються в Україні українською.
Акцію підтримали до 10 000 користувачів Інтернету, на цьому вона завершилася.
Власне, своєрідного «економічного бойкоту», який заповідався головним вислідом цієї акції, не вийшло. Кінопрокатники, власники кінотеатрів та інші причетні до демонстрування кінострічок навряд чи й почули про саму акцію, бо відгуків від них за два роки не надійшло.
Ще однією примітною акцією, що стосується мовних проблем в Україні, була акція громадянського руху «Не будь байдужим!», яка теж стартувала рік тому. Були створені наліпки і листівки з надписами «Обіцяю не ходити на іноземні фільми з російським перекладом». Довго вона не потривала. І, підбиваючи підсумки, говорити про якісь надзвичайні успіхи цієї акції не доводиться.
Що ж до державної політики, то, як відомо, з 1 лютого минулого року 75% мовлення на українському телебаченні повинно було вестися українською мовою. Побіжний огляд телепростору засвідчує, що цифри цієї дотримуються не всі мовники.
Тим часом у році, що минув, мовне питання вже «традиційно» використовувалось українськими політиками у політичній боротьбі за мандати, посади тощо.
Насправді ж мовними питаннями в державі ніхто не займається, як вважає філолог, автор численних книг Ірина Фаріон. Про те, яким був вимір 2007 року в мовному питанні, своїми думками ділиться Ірина Фаріон.
Ірина Фаріон: Проблеми поглиблюються, тому що питання мовної політики в Україні, кажучи м’яко, - це відсутність мовної політики, а кажучи правдиво, то це страусина політика, а ще правдивіше – це антиукраїнська політика.
Антиукраїнська політика мовна тому, що на загал це політика антиукраїнська. Тобто, Україна ще більшою мірою маргіналізувалася у світовому контексті і в контексті віднайдення себе як незалежної держави.
Геніальний німецький поет Гельдерлін казав, що мова - одне з найнебезпечніших благ, воно посвідчує, хто ми є. Мова посвідчила про наш дуже низький рівень політичної культури, отже, рівень духовної культури і економічної також.
Хтось запитає: який стосунок економіка має до мови? А я процитую геніального економіста Рікардо, який казав, що народ, який не має чести, не матиме хліба, а той народ, який не має чести, не вміє захистити своєї культури і своєї мови.
Мені здається, що 16 років не просто стоїмо на одному місці, а ми кудись відбігаємо від самих себе. І мовна політика про це свідчить найяскравіше.
Надія Степула: Аналізуючи мовну політику, кандидат філософських наук Сергій Грабовський пропонує кілька акцентів.
Сергій Грабовський: Мовна політика впродовж 2007 року, як на мене, на загал була така, щоб її краще, можливо, і не було.
Якщо ми згадаємо висловлювання віце-прем’єра, тепер вже колишнього віце-прем’єра з гуманітарних питань професора Дмитра Табачника про те, що, власне кажучи, акцент на мовній, культурній, соціокультурній (він вживав різні терміни) політиці раніше робився в інтересах вузького прошарку, дуже вузького прошарку україномовної інтелігенції. Треба ж мовляв, зважати на все суспільство, для якого така політика нецікава і неприйнятна.
Вже це робить зрозумілим те, що краще б минулий уряд жодної політики в сфері культури і мови не реалізовував, оскільки ця політика йшла вочевидь не на користь консолідації української нації, її модернізації, її розвитку.
Що стосується опозиційних політичних сил, які потім стали парламентською більшістю, то у них, на жаль, мовної політики як такої не було.
Ми можемо, звичайно, згадати якісь окремі висловлювання окремих політиків з числа цих політичних сил, але тепер подивимося, що вони зможуть зробити, ставши вже не опозицією, а парламентською більшістю і сформувавши уряд.
Хоча, власне, є цікаві речі, які можуть стати підставами для проведення серйозної, збалансованої, якщо хочете, і раціональної мовної політики в Україні. Під керівництва Олега Медведєва, одного з провідних політичних консультантів БЮТ, було проведене дуже таке серйозне і ґрунтовне дослідження, яке мало назву «Мовний баланс України». Тобто, відстежені всі речі, що стосувалися вживання української мови у тих чи інших регіонах, у тих чи інших сферах інформаційних, культурних і так далі.
Тобто, фактологічний матеріал є, є певні пропозиції, які можуть бути покладені в основу, точніше, взяті як одна з основ мовної політики нового уряду.
Але що ми маємо в Україні? Ми маємо все ж таки виходити з того, що більшість, абсолютна більшість громадян України називає своєю рідною мовою мову українську.
Це засвідчують останні соціологічні опитування, які на відміну від, скажімо, перепису населення вивчали, скільки людей називає рідною мовою українську, скільки російську, а скільки обидві мови – таке теж може бути.
Та от, так чи інакше понад 50% рідною мовою називають українську і менше чверті називають рідною мовою саму російську. Що ж стосується людей, для яких обидві мови рідні, то їхня кількість в Україні зростає за рахунок зменшення кількості тих, для кого рідна одна російська.
Це означає, що нормальне проведення мовної політики в Україні буде сприяти тому, що молодь особливо переходитиме з одномовності російської в двомовність російсько-українську. І це, як на мене, цілком нормальна ситуація в державі, де державна мова одна.
Що ж стосується числа мовців, для яких тільки українська буде рідною, воно, очевидно, за раціонально проведеної політики буде поволі-поволі зростати. Але це відбуватиметься разом з підвищенням престижності української мови.
Що я маю на увазі? Колись Микола Рябчук зауважив, що в Україні українська мова стане неформально, а реально мовою всього суспільства тільки тоді, коли 300 провідних сімей будуть вдома розмовляти українською мовою. Він мав на увазі політичну і економічну еліту України.
Так от, коли і якщо це станеться, то це справді буде так.
А поки що ми маємо ситуацію, коли значна кількість політиків так званого патріотичного табору, яка на публіці розмовляє виключно українською мовою, вдома спілкується за звичкою чи з інших причин російською мовою.
Ви розумієте, свого часу на початку ХХ століття у Фінляндії, яка ще була автономною у складі Російської імперії, еліта розмовляла німецькою, шведською, російською мовою в себе вдома. Але ця еліта, оскільки вона справді почувалася національною елітою, зрештою, зусиллям волі, можливо, це було не зовсім просто, можливо, це додавало деяких складнощів у сімейних стосунках, але вони самі перейшли на фінську мову. І наслідок ми маємо в тому, чим є нинішня Фінляндія.
І якби українська еліта вже через 100 років після того взяла б приклад з маленької Фінляндії, яка в силу історичних причин, бувши так само колонією Російської імперії, змогла подолати цю колоніальну спадщину, якби українська еліта взяла б приклад з еліти цієї країни, то я думаю, що процеси здобуття українською мовою реального гідного суспільного статусу дуже швидко просунулися б вперед.
Надія Степула: Подальший розвиток української культури, в тому числі й масової, неможливий без нагального розв’язання проблем мови, якою ця культура твориться. На такій думці сходять і експерти від культури, і її безпосередні творці.
Яким стане «мовний вимір» у році вже нинішньому? Покаже час.
