Доступність посилання

ТОП новини
09 квітня 2020, Київ 17:48

«Під Дебальцевим у нашому автомобілі було 11 поранених одночасно» – Галина Алмазова, керівник бригади «Вітерець»


Галина Алмазова в зоні бойових дій на Донбасі

Вона рятувала людей на Майдані, вивозила поранених з-під Донецького аеропорту та із «Дебальцівського котла». Вона провела на фронті три роки і продовжує їздити туди, хоч і не має посвідчення «учасника бойових дій». Вона професійна гонщиця, успішний підприємець. Галина Алмазова – волонтер і керівник бригади швидкого реагування «Вітерець», Народний Герой України – розповіла Радіо Свобода про те, чому ризикує своїм життям, що її найбільше турбує і чого вона хоче.

Галина Алмазова – «Вітерець», парамедик, професійна гонщиця. 7 січня 2020 року
Галина Алмазова – «Вітерець», парамедик, професійна гонщиця. 7 січня 2020 року

– Ви можете назвати хоча б приблизну кількість виїздів за пораненими і яку кількість людей ваш екіпаж вивіз?

– Точно я не можу порахувати… Перші роки війни ми перебували на фронті постійно. І, на жаль, практично, кожен день у нас була «робота»…

За бортовими зошитами кількість поранених і загиблих, яких вивозили ми – давно перевалила за 500. Але були періоди інтенсивних боїв, коли ми не фіксували нічого – не встигали.

Шість років тому саме такий дуже гарячий час. У нас були ротації тиждень через тиждень. Тобто, тиждень ми чергували у Пісках під Донецьким аеропортом, а наступний тиждень ми виїздили безпосередньо в район Дебальцева. Саме у Дебальцеві у січні-лютому 2015 року була така ситуація, що уперше від початку війни ми не фіксували, скільки людей ми вивозили. Не було часу.

Протягом 6-7 днів ми працювали в режимі: приїхали – забрали – поїхали. Тоді у нас не було часу ні на сон, ні на їжу, ні на відпочинок.

Пригадую, що в один із таких днів у нашому автомобілі було 11 поранених одночасно: троє лежали, інші сиділи на підлозі, фактично один в одного на руках…

В кабіні водія було п’ять людей. Я була за кермом.

– Як це – вести машину, коли обстріли, а в кабіні стогнуть і стікають кровю поранені?

– У Пісках був такий випадок, коли приїхав Олексій Мочанов, і був Павло Ведмідь, який після поранення і шпиталю приїхав в гості до своєї військової частини. А ми вже тоді десь 2 чи 3 доби не спали – вивозили поранених до Покровська.

Словом, я заходжу до підвалу, а Мочанов каже: «Галю, покажи руку». Я, не розуміючи про що мова, піднімаю руку і показую долоню, а Мочанов каже Анатолію Куполу: «Бачиш, у неї руки не тремтять!»

Я відповіла: «Прихід буде потім. За годину-дві після всього у мене почнеться мандраж, але не зараз..», під час роботи – руки не тремтять. Можливо, це професійне.

Олексій Мочанов, гонщик і волонтер
Олексій Мочанов, гонщик і волонтер

Звісно, дуже важко їхати, коли в салоні авто поранені, коли вони стогнуть, а лікарі і парамедики постійно питають: «Галю, коли? Коли ми доїдемо?!»

А ти їдеш, фактично, бездоріжжям, на великій швидкості, і з однією лише думкою в голові – доїхати і довезти живими!

Під обстріли ми теж потрапляли, і часто. Було дуже страшно. Але, думаю, спрацьовували професійні навички.

Галина Алмазова: досвід участі у ралі допоміг вивозити поранених на фронті
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:02:58 0:00

– Як довго ви брали участь в ралі?

– Десь років десять я присвятила ралійним змаганням. Востаннє брала участь в етапі Чемпіонату Європи «Раллі-Ялта», який проходив у Криму. Це було перед початком подій на Майдані.

Після початку війни я вже не брала участі в змаганнях.

Лише минулого року допомагала з організацією…

Знаєте, чесно, я втомилася від керма. П’ять років безперервного кермування великої машини… Я натерла мозолі на долонях.

– Які автівки вам доводилося водити?

– Практично усі легкові і вантажні автомобілі, окрім військової техніки.

– Довоєнна історія про врятованих дітей у Криму. Це про Вас?

–Так. Насправді, все це відбулося випадково. Я їхала зустрічати друзів, і мала відвезти їх в район Судака.

І от, виїжджаю я з-за повороту на гірській ділянці дороги і бачу, що напереріз мені з гори у бік схилу котиться автівка. Вона фактично перекриває мені шлях і я бачу: вікно водія відчинене, а в салоні нікого немає…

Я загальмувала, вистрибнула зі своєї автівки, сіла у ту, що котилася, зупинила її, а тоді відвела з дороги і припаркувала у «кишені» поруч, біля скелі. Тоді, сіла у своє авто і поїхала далі.

Про те, що в тій машині спали діти, я дізналася пізніше… Виявляється, власник авто встиг побачити, що сталося. Він мене скрізь шукав і написав на жіночому автофорумі, що розшукує «дівчинку, яка була за кермом автівки, номера якої він частково запам’ятав і наліпку жіночого автоклубу». Мене знайшли і організували зустріч із цією родиною.

– Як ви потрапили на Майдан? Чим він став для вас?

– Ті, хто був на Майдані, часто кажуть, що для них життя поділилося на те, що було до Майдану, і те, що після. Зі мною так само.

До Майдану я взагалі була іншою людиною. Я була абсолютно індиферентною до політики, до, умовно кажучи, суспільного життя. Я жила своїм інтересами, займалася бізнесом, автоспортом.

Так сталося, що 29 листопада 2013 року я проводила нараду у Львові – там відбувалося спільне засідання усіх наших філіалів. А зранку, 30-го я дізналася з новин, що відбулося на Майдані… Я відмінила усі подальші робочі зустрічі, сіла в автівку і в другій половині дня вже була в Києві на Майдані.

От тоді усе моє життя кардинально змінилося.

– Велика кількість людей, які не були на Майдані, або ті, хто протистояв майданівцям, стверджують, що «це були зазомбовані». Що ви про це думаєте?

– Наведу один приклад із Майдану.

Це було приблизно 18–19 лютого 2014 року. Наша бригада волонтерів-парамедиків тоді патрулювала вулицю Грушевського.

До мене підійшов кореспондент разом із оператором. Як зараз пам’ятаю, то був російський телеканал «Мир».

А я була така вся брудна – мій гірськолижний костюм був весь у сажі, моя накидка з Червоним Хрестом була вся в крові… Я виглядала, м’яко кажучи, як безхатько... І вони мабуть так і подумали…

От, підходять вони і починають ставити питання:

– Давно ви на Майдані?

– Від початку.

– Ви мабуть ніде не працюєте?

– Працюю.. Я генеральний директор в одній компанії, виконавчий директор в іншій компанії..

Більше вони запитань не ставили.

– А як ви почали надавати медичну допомогу – стали парамедиком. Коли і як це відбулося?

Випадково, як часто буває у моєму житті. У Михайлівському соборі формувалися мобільні групи медиків, які мали чергувати на Майдані. Це було десь наприкінці грудня 2013 року. Я підійшла до ініціаторів і кажу, що можу чергувати разом із медиками, а оскільки я сама не медик, то можу нести медрюкзак, можу рани обробляти і перев'язати, бо маю уявлення, як це робиться. Простіше кажучи: запропонувала себе в якості «Ще одні руки ніколи не будуть зайвими».

І одразу ж мені трапляються люди з важкими осколковими пораненнями в ноги…

Тоді я зрозуміла, що можу таким займатися, що можу допомагати, бо не боюся крові, я здатна концентруватися на завданні і можу бути корисною.

От відтоді і почалася «моя медицина»…

Далі, там же, на Майдані, я пройшла курси Червоного Хреста, а трохи пізніше пройшла ще курси такмеду (з тактичної медицини – ред.) і розпочала свій «шлях» парамедика.

Галина Алмазова про Майдан і перший досвід парамедика
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:03:45 0:00

– Шість років минуло… Чи змінилося ваше сприйняття Майдану? Що це за люди, які розпочали Майдан?

Це такі, як я, мабуть… Насправді я бачила там різних людей. До прикладу, там була жіночка, яка, певно, обійшла усі інтернет-новини про Майдан – та, у дорогій норковій шубі, яка передавала бруківку разом з усіма.

Я бачила дуже багато студентів, пенсіонерів, бізнесменів. Якось я підвозила шини і разом із моєю маленькою машиною під’їхав великий джип. Дивлюся, виходить звідти мій знайомий – власник великої ІТ-компанії.

І він каже: «Галю, я дивлюся, у тебе той самий перелік, що й у мене. І я чомусь не дивуюсь, що ми саме тут зустрілися!»

Це я веду до того, що люди Майдану – це абсолютно різні.

– Що ж це за ідея, яка об’єднало цих абсолютно різних людей?

На думку спадає лише одне слово – Свобода.

Мене особисто дуже обурило насилля над студентами. Ніхто і ніколи не має права так чинити з людьми…

Якщо до цього я не звертала особливої уваги на ситуацію в Україні, то жорсткий розгін учасників акції на майдані Незалежності у Києві кардинально змінив моє ставлення до усього, що відбувається в нашій країні.

– Зараз, у зв’язку із поверненням деяких політиків періоду Віктора Януковича, навіть в інформаційному просторі України вже звучать звичні для Росії тези на кшталт: «Майдан – це був штучний переворот, який спровокували Сполучені Штати і Захід загалом. На Майдані усі зазомбовані». І поширюється ще одна теза – «Небесна сотня загинула дарма». Як ви пережили розстріл беззбройних на вулиці Інститутській?

Для мене це найтяжчий момент періоду Майдану. Як тільки думками повертаюся туди, одразу бачу, як тіла розстріляних виносять з готелю…

Коли їх почали виносити під «Плине кача» – я просто впала на коліна і почала ревіти

Я була надто виснажена, чергувала кілька діб поспіль… І коли їх почали виносити під «Плине кача» – я просто впала на коліна і почала ревіти. Поряд стояв оператор якогось із телеканалів, він підняв мене, обійняв і так ми стояли, поки не винесли усіх хлопців (усіх, убитих на Майдані 20 лютого 2014 року – ред.)

Наразі я тісно спілкуюся із рідними Небесної сотні. Для мене усе це є дуже болючим, більшість загиблих – це дуже молоді люди.

Нехай це прозвучить для когось банально, але ми не маємо права їх зрадити.

Їх смерті не повинні бути даремними…

Майдан був не дарма, Україну обороняли і обороняють не дарма!

Я точно знаю: це все для того, щоб була справедливість, а Україна стала реально незалежною, процвітаючою країною.

– Скільки смертей відтоді ви бачили?

– Багато… на жаль, занадто багато. Я не можу назвати конкретну їх кількість, бо ми працюємо на передовій і весь час маємо справу із пораненими та загиблими.

– Як ви стали водієм автомобіля швидкої допомоги на фронті? Як ви стали «Вітерцем?»

Як завжди, випадково. Я почула про те, що на фронті потрібні водії швидкої допомоги. Охочих було не дуже багато. Я запропонувала себе, аргументуючи тим, що я професійний водій, маю досвід парамедика на Майдані, і що мої навички, можуть бути корисними.

Спершу мене не хотіли брати, мовляв, «жінка за кермом та ще й на фронті»…

Галина Алмазова в зоні бойових дій, керівник евакуаційної бригади «Вітерець»
Галина Алмазова в зоні бойових дій, керівник евакуаційної бригади «Вітерець»

Але я була дуже наполегливою і, вочевидь, мої аргументи їх переконали. Так я стала водієм швидкої допомоги.

Перевірок як таких не було, адже до цього я мала досвід перебування на фронті як волонтер. Ми тоді з Олексієм Лапіріді, з Оксаною Чорною та Олегом Севрюковим їздили в різні сектори лінії фронту – як волонтери.

Тож, що таке лінія фронту і як себе поводити на Сході ще й за кермом, я вже усвідомлювала.

Ми потрапляли й під обстріли, і на непідконтрольну територію, у різні непрості ситуації.

А «Вітерцем» мене так назвали задовго до війни – це було під час ралі.

І усім нашим фронтовим медичним автівкам ми даємо імена вітрів.

Самі машини для евакуації поранених нам подарували благодійники: одну благодійний фонд міста Долина Івано-Франківської області, другу – ті самі благодійники, тільки вже спільно з українцями з провінції Аліканте (Іспанія), а третю – хмельницький благодійний фонд «Патріоти України» і один бізнесмен із Мукачева. Потім з’явився ще четвертий автомобіль від організації «Шпиталь Майдану», потім були джипи переробленні під «медички» від ГО «Народний Тил».

Галина Алмазова в зоні бойових дій, керівник евакуаційної бригади «Вітерець»
Галина Алмазова в зоні бойових дій, керівник евакуаційної бригади «Вітерець»

Буквально пару днів тому нам передав ще одну швидку бізнесмен, волонтер із Дніпра, керівник і засновник фонду «Народна армія».

Дякуючи цьому, ми могли одні автомобілі віддавати в ремонт після поїздки, а на інших їздити.

Найперша наша машина – легендарна. Вона потрапляла і під мінометний обстріл, і під обстріл «Градами» під Дебальцевим.

Один із наших медичних джипів, розтрощений ворожою артилерією під час чергування під Маріуполем, зараз перебуває в музеї АТО в Дніпрі.

– Як ви добираєте людей у команду?

– Я намагаюся не брати в команду незнайомих мені людей, по-друге, тих, хто не був на фронті, бо різниця між «обстріляним і не обстріляним» – дуже велика.

Траплялися випадки, коли до нас приходили медики, або водії, які ще не бували в бойових умовах і вони не витримували.

Знаєте, часто те, що ми собі уявляємо в реальному житті, в умовах війни таким не є.

Тому я намагаюся брати до команди людей із досвідом. Це колишні військові, ветерани.

Галина Алмазова в зоні бойових дій, керівник евакуаційної бригади «Вітерець»
Галина Алмазова в зоні бойових дій, керівник евакуаційної бригади «Вітерець»

Щодо водія, то це повинен бути не просто водій, який, умовно кажучи 2-3 роки за кермом. Це повинна бути людина з великим досвідом водіння, стресостійка і врівноважена, і яка, до того ж, знає «ази» надання першої медичної допомоги.

Це обов’язкові «параметри», за якими ми беремо водіїв до команди.

Парамедиків ми зараз практично не беремо, тільки на підсилення. Здебільшого, у нас працюють кваліфіковані медики.

– Як ви проводите «вводний» інструктаж?

– Якщо у команді з’являється нова людина, то я просто їду на чергування разом з нею. Тут така ситуація, що напевне можна щось показати тільки своїм прикладом. У таких випадках усі слова зайві. Як потрібно діяти не поясниш на словах. Поки людина сама не побачить, як все реально відбувається – вона не зрозуміє.

Галина Алмазова в зоні бойових дій, керівник евакуаційної бригади «Вітерець»
Галина Алмазова в зоні бойових дій, керівник евакуаційної бригади «Вітерець»

– Жовтень 2014 року – це період важких боїв за Донецький аеропорт. Розкажіть, як ви тоді працювали під ДАПом.

– Початок жовтня 2014 року – це період, коли ми вперше заїхали в Піски. Через сильні обстріли ми змогли заїхати десь тільки з третьої спроби.

Коли ми потрапили в Піски, то опинилися, можна сказати, у самому епіцентрі вогню. Часу на роздуми не було.

Тобто, ми у перший же день у Пісках одразу потрапили під обстріл. Ми сиділи у підвалі. Я добре пам’ятаю цей день. Ввечері вже йшли бої.

На другий день обстрілів ми почали вивозити поранених… і «двохсотих» (загиблих – ред). Тому не можу сказати, що була якась адаптація.

Не можу точно передати, що я тоді відчувала... Але я розуміла велику відповідальність за те все, що ми робимо. Страх, безумовно був, він є у всіх людей. Але про нього, як правило, згадуєш уже після всього…

Заїзд у Піски, село під Донецьким аеропортом. Зима 2014 року
Заїзд у Піски, село під Донецьким аеропортом. Зима 2014 року

– «Кіборги» відверто розповідають як страшно було заїжджати у термінали. Під Донецьким аеропортом ви пробули майже рік… Чи траплялися зриви?

– Так. У мене особисто подібне трапилося 20 березня 2015 року, коли ми чергували у селищі Водяне і група одного з бойових підрозділів потрапила в засідку. Тоді загнув «Адам» (Максим Ридзанич – старший сержант 81-ї ОАеМБр, «кіборг», який останнім вийшов із території ДАПу на 244-й день оборони летовища – ред.)

Після того мене вперше «накрило». Я не спала десь близько тижня.

Я зрозуміла, що потрібна перерва, бо постійне перебування в напрузі, неможливість розслабитися чи відволіктися – ні до чого хорошого не приведе.

– Мені здається, в якійсь мірі я це помітила, відчула... Я стежу за вашою сторінкою у фейсбуці, читаю ваші дописи, дивлюся фотографії. А що відчули ви, повернувшись до Києва, який живе мирним життям, дякуючи тим, хто на передовій, і при цьому велика кількість людей взагалі ігнорує той факт, що іде війна і весь цей час хтось стримує озброєного агресора?

В ті роки, коли я поверталася до Києва, то намагалася себе ізолювати фактично від усього: від суспільства, від людей, навіть від друзів.

Я могла декілька днів не виходити з дому, замовляти піцу чи ще щось додому, дивитися дурнуваті серіали, не відповідати на телефонні дзвінки, окрім дзвінків з фронту.

Це своєрідний період «карантину», який був необхідний для того, щоб адаптуватися і зрозуміти, що відбувається тут – у мирному середовищі.

Мабуть, крізь подібне проходять багато тих, хто потрапляє зі Сходу у мирне життя.

Це два абсолютно різні світи.

А ще є така річ, що коли на фронті ми перемерзали, недоїдали, ходили з мокрими ногами, не спали – ми не хворіли. Вочевидь, організм у стресовому середовищі мобілізовує усі свої сили, щоб ми могли там робити все, що потрібно. І ти там у «постійному адреналіні». А коли повертаєшся звідти, то починають вилазити усі «болячки». І це не тільки тіло так реагує, те саме і з душевним станом.

Ти не можеш зрозуміти, як таке може бути, що там гинуть люди, а тут у людей невідомо що у головах

Коли ти на фронті – ти там серед своїх людей, в доволі обмежених умовах, у певному колективі та у певній конкретній ситуації. А коли ти приїздиш у мирне середовище, то ти спочатку навіть не можеш зрозуміти, що відбувається. Ти не можеш зрозуміти, як таке може бути, що там гинуть люди, а тут у людей невідомо що у головах.

Це потребує зусиль – прийняти те, що це різні світи з різними пріоритетами.

До прикладу, тобі телефонує подруга, яка півтори години розповідає про те, що у неї розбився телефон і вона не знає, як далі жити без нього і де знайти кошти на новий.

Зізнатися – спочатку не розумієш, про що взагалі йдеться, просто не розумієш, де тут проблема…

Галина Алмазова в зоні бойових дій, керівник евакуаційної бригади «Вітерець»
Галина Алмазова в зоні бойових дій, керівник евакуаційної бригади «Вітерець»

– Про людей у формі. У 2015 році, можливо ще у 2016-му, був період, коли було особливе ставлення до людини у формі. Кожен хотів показати свою причетність до армії, чи до допомоги армії. Зараз інший час В силу різних обставин: і політичних, і проблем із ПТСР та ресоціалізацією ветеранів, і через сам фактор впливу затяжної «окопної війни» – ставлення до людей у формі змінилося. Не у всіх, звісно, та все ж. Наскільки, на вашу думку, це загрозлива тенденція?

Це велика проблема, яка наростає, як снігова куля. Ми, волонтери і ветерани, доволі часто обговорюємо цю ситуацію між собою.

Багато хлопців-ветеранів, які пройшли найтяжчі етапи війни, – зараз відмовляються одягати форму...

От, нещодавно… Моєму другу, учаснику бойових дій, треба було іти на захід, приурочений трагічним подіям у ДАПі. І він відмовився. Відмовився з однієї лише причини – він не захотів одягати військову форму.

Ця людина далеко не із слабких, ця людина пройшла бої, пройшла полон…

Мене це дуже вразило, дуже засмутило…

І так чинять багато хлопців-ветеранів. Учасники бойових дій, які пройшли найтяжчі етапи війни, зараз відмовляються одягати форму, вони відмовляються приходити на телеефіри, відмовляються брати участь у суспільному та волонтерському житті… Вони закриваються.

Мене це дуже турбує.

На жаль, у нашій державі відсутня така програма реабілітації колишніх військових і роботи із суспільством загалом, щоб такого не було.

Галина Алмазова про проблему ресоціалізації ветеранів
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:02:38 0:00

Якась робота проводиться, але це зовсім не відповідає тій проблемі, яку ми маємо.

Тому у багатьох важкі депресії, а звідти і розлучення, і неможливість нормально вмонтуватися у мирне життя, і втрата орієнтирів…

Навіть ті, хто повернулися з фронту 4-5 років тому, перебувають у подібних станах.

Певні імпульси в той чи інший період даються в знаки.

Розумієте, про це ж треба знати, це треба розуміти, що людина повертається війни, а війна з неї не виходить. Пережите не відпускає і проявляється і в психологічних, і у фізичних реакціях.

До прикладу, ті хлопці, які пройшли бої за Донецький аеропорт, відчувають пригнічення із кінця грудня до кінця січня. Їх накриває. Душевний біль ніде не зникає і час від часу про себе нагадує.

Суспільство самоізолюється від війни, бо воно «втомилося», а ті, хто ціною втрати власного здоров’я і побратимів, забезпечив мир – тепер відчувають себе непотрібними.

Тож ветерани все більше і більше ізолюють себе від такого суспільства. А звідси і самогубства…

Це так жахливо! І, на жаль, це тільки початок.

– Як ви думаєте, з цим можна щось зробити?

Так, мабуть, можна… Але я не знаю що…

– Справа Дугарь, Кузьменко і Антоненка. Як вона вплинула на ветеранське середовище?

Я добре знаю Яну Дугарь… Для мене це абсурдна ситуація, яка викликає купу питань. Чому взагалі це відбувається з нами у нашій країні?!

Відверто кажучи, це якась дикість. Для мене ця ситуація є настільки незрозумілою, що я навіть морально впоратися з нею не можу.

Весь жах полягає у тому, що аргументація слідства така, що не викликає жодної довіри. Відтак, виникає думка, що на цей час, у нашій країні, в подібну ситуацію може потрапити кожен із волонтерів, військових чи військових медиків. Та й взагалі, кожен...

Я добре знаю Яну Дугарь… Для мене це абсурдна ситуація, яка викликає купу питань.

Чому взагалі це відбувається з нами у нашій країні?!

– Ви успішна людина, маєте великий досвід роботи у бізнесі, ви можете у будь-якій країні знайти собі місце і спосіб заробити на життя. Ви не думаєте про те, щоб виїхати?

Це моя країна, моя держава. Так, зараз вона хворіє, на жаль, і саме тому я зараз повинна бути тут. Покинути країну у тяжкий період – я вважаю зрадою

– Я доволі часто сама собі задаю це питання. Знову ж таки, повертаючись до теми Майдану. До початку Майдану у мене були плани покинути Україну. У мене були пропозиції роботи в Чехії, в Польщі, у Франції… але почався Майдан.

Банальний приклад – коли у тебе в родині хтось захворів, то ти ж не лишаєш його і не намагаєшся втекти. Це моя країна, моя держава. Так, зараз вона хворіє, на жаль, і саме тому я зараз повинна бути тут.

Покинути країну у той тяжкий період – я вважаю зрадою. На цьому тяжкому етапі я теж не можу покинути Україну.

– А чого ви хочете? Чого хочуть люди, яких ви вважаєте своїми однодумцями – люди, які виходили на Майдан, люди, які пішли в 2014 році добровольцями або мобілізувалися через військкомати, пройшли крізь усі гарячі бої та «котли»? Чого ці люди хочуть, яка їхня мета?

Мабуть, як і всі люди, ми хочемо безпеки та впевненості в завтрашньому дні. І справедливості.

Нещодавно мої друзі переїхали жити до Польщі. Я запитала подругу – як їм там живеться? Вона відповідала, що тут, у Польщі, почуває себе у безпеці.

– На вашу думку, Україна зараз рухається правильним курсом?

Як і більшість з нас, я зараз відчуваю величезне розчарування. Я не розумію, що відбувається у нашій країні!

Попри усі розмови про мир, протягом останніх трьох місяців запити на допомогу «Вітерця» cтали такими, як у 2014 році

Я втішаю себе думкою, що я роблю свою справу, і це мене стримує від того, щоб не впасти і розпач, не покинути все і не сказати собі, що «це було дарма».

Як не дивно, попри усі розмови про мир, протягом останніх трьох місяців запити на допомогу «Вітерця» cтали такими, як у 2014 році.

Коли тобі телефонують хлопці з фронту зі словами: «Вітерець, ви нам потрібні!», в такі моменти ти усвідомлюєш, що не можеш все покинути, не можеш просто взяти та піти.

Тож, ми не маємо права на розпач, не маємо права здаватися!

Галина Алмазова у студії Радіо Свобода, 7 лютого 2020 року
Галина Алмазова у студії Радіо Свобода, 7 лютого 2020 року

– Олег Сенцов висловив думку, що зараз, попри всі жертви, Україна повертається в ту точку, з якої все розпочалося. На вашу думку це так чи ні?

Я так не вважаю. Я ж не повернулася в цю точку, і таких як я багато.

Окрім Росії та Путіна, ворогами є усі ті, хто зрадив Україну

Думаю. Що Україна вже ніколи не повернеться назад, бо занадто велика – непомірно велика ціна – сплачена за нашу свободу і незалежність.

І ті, хто пройшов через цю боротьбу, вже ніколи ніколи не будуть колишніми. Цей процес вже не зупинити.

Я вірю і сподіваюся, що Україна переможе і все буде добре!

– Кого ви ідентифікуєте як ворога?

Я ніяк не можу зрозуміти тих, хто живе в Україні і ненавидить її, як ці люди можуть зневажати усе українське. Я не розумію, що такі люди тут роблять

Окрім Росії та Путіна, ворогами є усі ті, хто зрадив Україну.

Я ніяк не можу зрозуміти тих, хто живе в Україні і ненавидить її!

Я просто не розумію, як ці люди можуть зневажати усе українське. Я не розумію, що такі люди тут роблять…

Таких людей ми багато зустрічали на Донбасі у перші два роки війни. Нам доводилося з ними доволі часто спілкуватися, бо ми також допомагали тамтешнім жителям. Але, навіть тоді я не відчувала такої образи на тих людей, як я відчуваю до тих, хто живе тут – у Києві, у центральній Україні. Далеко від війни і не поважає країну і її оборонців.

Галина Алмазова про тих, хто живе в Україні і ненавидить її
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:02:55 0:00

– А чи зустрічали ви російських солдатів чи офіцерів під-час своїх ротацій на фронт?

Був жовтень 2014 року, група російських військовослужбовців потрапила в засідку. Одного привезли до нас

Так. Ще з початку війни... Це був жовтень 2014 року, група російських військовослужбовців потрапила в засідку. Одного привезли до нас і
ми надавали йому медичну допомогу, але він помер – поранення були несумісні з життям.

Олексій Мочанов, свого часу, провів розслідування, що це був кадровий офіцер російської армії. Потім його, за його тіло, обміняли багато наших військових.

– Галино, хочете ви того чи ні, але «Вітерець» вже став певним символом цієї війни – жінка за кермом, яка на великій швидкості під кулями рятує життя пораненим. Про що ви мрієте?

Хочу, щоб наша Україна стала справжньою розвиненою європейською країною

Звісно, про мир в Україні. Мир, досягнутий не за рахунок капітуляції, а за рахунок відновлення справедливості.

Хочу, щоб наша Україна стала справжньою розвиненою європейською країною.

Список «моїх загиблих» набагато більший, аніж список Небесної сотні. Я дуже не хочу, аби все пройдене було марним.

Я не маю права зрадити тих, хто загинув, всіх тих, хто поранений або скалічений цією війною, всіх, хто втратив своїх

Це справа мого життя, я не можу їх зрадити. Я не маю права їх зрадити – всіх тих, хто загинув, всіх тих, хто поранений або скалічений цією війною, всіх, хто втратив своїх.

Тих хлопців, з якими ми чергували, які були поряд, які прикривали нас, коли ми вивозили поранених, як захищали нас – усіх, кого я знала або навіть не знала особисто.

Якщо я зараз їх зраджу, то не зможу поважати себе надалі.

Хочу, щоб не боліла душа, щоб ніхто більше не загинув на цій війні…

Хочу порозуміння, хочу поваги до тих людей, які захищали і захищають країну. Я хочу поваги до України

Я мірю, щоб війна завершилася.. Хочу, щоб настав такий час, щоб я змогла повністю віддати себе мирним справам. Мрію висипатися і подорожувати. Мрію займатися тим, чим займалася до війни – спортом, улюбленою роботою і подорожами. Хочу повернутися до суконь та підборів…

Я хочу спокою, впевненості та безпеки для себе в нашій країни.

Хочу порозуміння, хочу поваги до тих людей, які захищали і захищають країну. Я хочу поваги до України.

Читайте ще:

Вдівець на війні і через війну. Історія чоловіка загиблої військової з позивним «Кет»

Якби не Майдан, незалежної України уже б не було – Євген Степаненко

«Кіборг» Ростислав Смусь про останні дні оборони ДАПу і полеглих побратимів

  • 16x9 Image

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Автор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG