Доступність посилання

ТОП новини
07 квітня 2020, Київ 01:21

Як бандерівець євреїв від нацистів рятував. Галицька історія


Арон Вільф з родиною напередодні Другої світової війни

Олександр Гогун

День пам’яті жертв Голокосту, встановлений за рішенням ООН, припадає на 27 січня річницю визволення Червоною армією нацистського концтабору Аушвіц, створеного неподалік польського селища Освенцима. Але в Ізраїлі ця дата здавна відзначалася 27 нісана за єврейським календарем, в річницю початку повстання у Варшавському гетто. Залежно від року ця дата припадає на один із днів між 7 квітня і 7 травня. За григоріанським ж календарем повстання почалося 19 квітня і було остаточно придушене 16 травня 1943 року.

Ізраїль, мабуть, має більше рації, ніж ООН, щодо своєї традиції. Якщо вдуматися, то взяття Аушвіцу Червоною армією – зовнішня дія щодо геноциду євреїв. Поневолених в’язнів рятували, вони виступали скоріше об’єктом події, і винищення було припинено не стільки цілеспрямовано, скільки як побічний результат Вісло-Одерської операції. А ось повстання в гетто – це подія, коли жертви виступили суб’єктами історії, і, хоча в більшості своїй вони так і залишилися жертвами, оскільки шансів на перемогу у повсталих було мало, але частина з них все ж вирвалася на свободу, а деякі продовжили опір. Проте, ця дата –
пам'ять і про загиблих, і про тих, хто вижив.

Ця стаття кореспондента Російської служби Радіо Свобода розповідає як про тих, хто зміг вціліти попри все, так і про тих, хто їм всупереч усьому допомагав. Так, в тих місцях, про які піде мова, було безліч і інших, прямо протилежних сумних історій, через що Ізраїль і Україна часто розходяться в оцінках трагічного минулого. Але пам'ятати варто про всі.


Почнемо з головних героїв оповіді.

Влітку 1914 року, за тиждень до початку Першої світової, в селі Коростів біля містечка Сколе в Галичині (тоді провінція Австро-Угорщини, – ред.), в українській селянській родині народився Ілько Савчин. Чотири роки по тому війна скінчилася, Австро-Угорщина розпалася, а Галичина дісталася Польщі, де міжетнічні протиріччя досягли небаченого напруження.

Ілько Савчин (1914–1964)
Ілько Савчин (1914–1964)

У тому ж повіті в 1930 році, в період проведення Організацією українських націоналістів (ОУН) антипольської саботажної акції, в родині єврейського фермера на світ з'явився Бенек Лібляйн.

Він свідчить, що від українців, роздратованих утисками влади, тоді діставалося не тільки полякам: «Десь в 1936 році в Сколе в одну ніч у євреїв, а це була більшість жителів, були побиті вікна. Пам’ятаю, як неподалік в маленькому селі була вирізана єврейська сім'я – 4 людини. Їхній похорон став подією для всього містечка». Сумні ексцеси не заважали, за словами пана Бенека, дітям різних національностей дружно грати в гилку (українська дитяча гра, аналогічна російські лапті – ред).

Була вирізана єврейська сім'я – 4 людини. Їхній похорон став подією для всього містечка

Про наслідки приходу червоноармійців в 1939 році оповідач згадує двояко. У школі замість двох мов – основної польської і однієї години на тиждень української, запровадили одну російську, тоді дитині це здавалося полегшенням. У той же самий час батькові під тиском влади довелося продати всю худобу і жити на накопичення. А сім'я з великої квартири переселилася в маленьку.

У 1941 році в Сколе прийшли угорці, що запам’яталися місцевим жителям мародерством. Але незабаром їх змінили німці, і євреям небо здалося з макове зернятко. Частину містечка «евакуювали» вже у вересні 1941 року. Інших, в тому числі главу сімейства Лібляйнів, погнали на примусові роботи: лісоповал, будівництво мостів, ремонт вулиць. Не платили ні копійки. Сім'я рік перебивалася накопиченнями, потихеньку продаючи приховане зерно, а також одяг – нерідко своїм колишнім наймитам-українцям.

Потихеньку стали просочуватися чутки про те, що відбувається з «евакуйованими», хоча вірити в це народ відмовлявся. У той час, коли вермахт дійшов до Сталінграда і Кавказу, в Сколе була проведена «друга акція». Бенек Лібляйн згадує, як єврейська поліція, озброєна кийками, вривалася в квартири і витягала одноплемінників на центральну площу. Мати сказала йому: «Біжи!»

Бенеку вдалося сховатися і навіть знайти в напівпорожньому містечку свого дядька Арона Вільфа з дружиною і двома дітьми. Трохи пізніше брат Арона віддав йому для порятунку свого сина Меєра. Біженців стало шестеро.

Вижити їм допомогла дружба Арона Вільфа з Михайлом Свистуном, який проживав у Коростові . Працьовитий селянин, який свого часу отримав від батька невелику хату в спадок, для своєї родини побудував нову. А старий будинок, вікна якого були закриті пагонами бобів, він пристосував для шістьох євреїв. На горищі обладнав невеликий тайник на випадок обшуку. Біженці переправилися в село.

Бенек Лібляйн відразу після війни
Бенек Лібляйн відразу після війни

Протягом 1942 року підпілля ОУН – найпотужніше в регіоні – поступово нарощувало вплив, і Свистун перед початком операції порятунку запитав дозвіл на неї у керівника бандерівського осередку в Коростові Ілька Савчина. Тим більше, що той був свояком, на допомогу якого Михайло мав право сподіватися. Крім того, без його сприяння було б навряд чи можливо здійснити захід. Адже для шістьох людей треба було купувати їжу, і тільки розподіливши роль покупців на кількох людей, можна зменшити підозри продавців. Продовольство в сусідню хату носила в основному дружина Михайла – Полаха.

У той час як Червона армія форсувала Дніпро і штурмувала Київ, німці стали дедалі частіше проводити облави, тому втікачам довелося податися з хати в ліс. По дорозі Меєр зламав ногу. Думаючи, що тепер він стане смертельним тягарем, хлопчик попросив Ілька застрелити його з гвинтівки, яку бандерівець носив з собою. Але Михайло мав певні медичні знання, вправив перелом і наклав шину. Ілько ж змайстрував ноші, і дитину доставили в перший притулок групи виживання. Через два місяці він почав ходити, а наслідки травми стали ледь помітні.

Свистуну протягом півтора років довелося вирити одну за одною три землянки для своїх підопічних. Перший бункер, що нагадував ведмежий барліг, розташовувався під масивним пнем. Але місце вибрали невдало: кругом був віковий ліс, який добре проглядався. Другий притулок влаштували вже в молодій гущавині, де крони дерев створювали затінок. Але на початку 1944 року триденний дощ розмив землянку. Тому було вирито і оброблено третє житло, досить високо в Карпатах, хоча будувати там непросто.

Меєр Вільф. Післевоєнне фото
Меєр Вільф. Післевоєнне фото

Їжу в лісові нетрі тягали по черзі Михайло та Ілько, та й від дарів природи відмовлятися не доводилося. Якось раз під час збору грибів біженці почули спів – український військовий марш – і попадали в траву. Як потім дізналися, це проходила частина УПА. Але контактів з партизанами – що радянськими, що націоналістичними – біженці цуралися. У тому числі тому, що в окрузі діяв командир одного з підрозділів УПА Сусленіч. Про нього розповідали, що його бійці вбивали євреїв, які ховалися по лісах .

На початку 1944 року відносини ОУН з вермахтом через наступ Червоної армії потеплішали, проте до повного взаєморозуміння з окупантами не дійшло. Одного разу Савчин прийшов до єврейських біженців в землянку і залишився на кілька тижнів. Як згадує Лібляйн, бандерівець повідомив, що поблизу він організував напад на німецьку в’язницю. Його бійці звільнили українських націоналістів і євреїв, які були під вартою, тому деякий час Ількові довелося пересидіти на нелегальному становищі.

Хлопчина, оглянувши сусідів, здивовано звернувся до батька: «Євреї, а рогів і хвостів у них немає!»

Свого часу в тій же землянці разом з групою виживання з якихось причин ховався від окупантів і брат Михайла Свистуна з дружиною і дитиною. Бенек Лібляйн згадує, як хлопчина, оглянувши сусідів, здивовано звернувся до батька: «Євреї, а рогів і хвостів у них немає!»

Після повернення Червоної армії, передових частин якої оюди, які пережили Голокост теж побоювалися, шестеро втікачів повернулися в напівзруйноване Сколе, звідки почали довгий шлях – через Польщу та Італію – в США або Ізраїль. У рік закінчення Другої світової війни Меєр і Бенек досягли Палестини, де Бенек переклав своє ім’я на іврит і відтепер став іменуватися Дов.

Близько двох десятків років Дов Лібляйн пропрацював в цинкографії, а після арабо-ізраїльської Шестиденної війни відкрив на паях з компаньйонами друкарський бізнес. Від нього відійшов тільки в ХХI столітті. Досвідчений підприємець каже, що бурхливий розвиток технологій і якості друку вимагає занадто швидкого оновлення обладнання, тому власне підприємство стало занадто дорогим.

Дов (Бенек) Лібляйн. Ізраїль, 2013 рік
Дов (Бенек) Лібляйн. Ізраїль, 2013 рік

Робота, поважний вік і сімейні обов’язки не заважали піклуватися про історичну справедливість. У 1985 році завдяки заяві Лібляйна статус праведника народів світу отримав Михайло Свистун. Після того, як Радянський Союз наказав довго жити, стало безпечно для всіх спробувати завершити цю історію і віддати належне і Ількові Савчину.

Дочка бандерівця Ірина, яка народилася в роки війни, розповіла автору цих рядків, що батько після відходу німців брав участь у націоналістичному підпіллі, допомагав УПА продуктами та одягом. Два десятиліття після другого приходу совітів Ілько цілком легально працював на лісорозробках. Він помер в 1964 році.

Людина, яка врятувала життя іншому, тим самим рятує і нащадків врятованого: «Нас було шестеро. До 1985 року стало вже 26 осіб»

Для увічнення пам’яті Ілька Савчина як праведника народів світу Дов Лібляйн, зібравши необхідні відомості, подав заявку в музей-меморіал Яд Вашем. За словами уродженця Галичини, людина, яка врятувала життя іншому, тим самим рятує і нащадків врятованого: «Нас було шестеро. До 1985 року стало вже 26 осіб, зараз ще більше. Наприклад, у мене троє дітей, вісім онуків і два правнуки. Всі живуть в Ізраїлі».

Стаття написана завдяки стажуванню автора при Міжнародному дослідницькому інституті Яд Вашем.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG