БЕРДЯНСЬК – Одним з перших українських міст, яке місяць тому зайняли окупанти, був Бердянськ. Місто біля моря, «серце Азова» наразі повністю заповнене російськими військовими й технікою, майже кожна адмінбудівля перетворилась на їхню базу, вулицями ходять «патрульні-визволителі».
У місті відсутній газ та зв'язок, велика проблема з продуктами, готівкою, медикаментами та пальним. Час від часу чути вибухи. Окупанти призначили свого міського голову – «коменданта». Тих, хто не подобається «визволителям» – викрадають і утримують в полоні. Свобода слова заглушена, «нова влада» запустила кілька десятків російських телеканалів та окупувала місцеве радіо. Єдине, чим хвалиться «новий голова» – гуманітарна допомога, за якою люди, дійсно, стоять в чергах годинами, але не з великого бажання, скоріш – від безвиході.
У Бердянську працівники ФСБ Росії тиждень утримували мене в полоні, закидаючи «пособництво СБУ».
Після цього я прожила кілька днів у місті, щоб завершити репортаж.
Більшість людей, з якими мені вдалося поспілкуватися, говорили на правах анонімності, оскільки відверто бояться за своє життя. Але говорять. І я дуже хочу, щоб їх почули. Адже попри закритість міста й життя в окупації, під дулом російських автоматів – там дуже багато тих, хто щиро вірить у майбутнє з Україною.
Закрите місто
«Бердянськ закрите місто. Навіщо вам туди?», – чула я ледь не від кожного, з ким ділилась думкою про свою поїздку. Часто на цьому наголошували й українські військові. «Але там наші люди», – пояснювала я.
Місяць тому окупанти зайшли в Бердянськ і зайняли усі адмінбудівлі й бази. Українські військові тоді зосередили свою увагу на обороні Маріуполя, а тому бердянці фактично залишились сам на сам з «російськими визволителями». Звісно, в ЗСУ додали – «обов’язково повернуться за своїми містами». Але поки цього не сталось, місцеві мешканці змушені виживати в окупації.
Дорогою до Бердянська із Запоріжжя близько двох десятків російських блокпостів – переважно бойовиків угруповання «ДНР» та «кадирівців». Перші мають темно-зелену форму, останні – світлий камуфляж. Чоловіків під час зупинки просять роздягатися для перевірки татуювань, також перевіряють палець на наявність мозолі від курка та руки – на предмет слідів пороху. Ретельно переглядають телефони та речі.
Однією з потужних баз окупантів є місто Пологи, що за 100 кілометрів від Бердянська. Там я помітила величезне скупчення російської техніки та військових, розбиті та обстріляні будинки. «Кадирівці» тут максимально агресивні. В одного чоловіка, що рухався до Бердянська, знайшли в телефоні картинку – «російський корабель йди на х..й», почали погрожувати полоном, матюкали, вдарили. Ще кількох маріупольців зупинили через переписку про «буду різати бороду «кадирівцям» – били та протримали кілька годин.
«Ти не служив? Зараз значить залишишся служити з нами», – казали окупанти. Мені теж закидали: «Дівчат в полоні в нас ще не було». Але через їхню максимальну далекість від української мови – багатьом вдавалось вийти сухими з води. Якщо ж самостійно ситуацію силовому блоку владнати не вдається – викликають «кадирівський» спецпідрозділ «СОБР». Вони там – альтернатива ФСБ – ретельно перевіряють техніку, допитують і вирішують подальшу долю людини.
Вже за 30 кілометрів від Бердянська зникає зв'язок.
«Ймовірно, глушать. Якось раніше люди жили без зв’язку. От і ми повертаємось в той час», – кажуть мені місцеві мешканці без жодного розуміння того, коли він нарешті з'явиться. «Обіцяють встановити якусь російську мережу, видавати картки. Вже навіть тестували», – кажуть бердянці та додають, що вони наразі «ніби відрізані від світу».
Режим «виживання»
«Люди навіть не можуть викликати швидку допомогу – немає зв’язку», – кажуть мені у бердянському відділенні швидкої допомоги. «Лише приїздять, приходять самостійно», – розповідають медики, але додають, що всі працюють в звичайному режимі: «Тримаємось, не падаємо духом».
У лікарні ж пояснюють, що ліки є, але тільки на перший час. «Лікарня отримала гуманітарну допомогу, тому на перший час поки є усі необхідні ліки. Надалі, пацієнти вже шукають самі й замовляють через знайомих із Дніпра, Запоріжжя. Якщо не знаходять – шукаємо найпростішу заміну», – кажуть мені в місцевій лікарні. А от з аптекам ситуація набагато гірша.
«Ситуація з ліками в Бердянську дуже плачевна. Постачальники не завозять, намагаємося своїми силами, але це виходить у дуже обмеженій кількості. Препаратів, які завжди користувались попитом – їх майже немає. Навіть головний біль не можемо нічим вгамувати. Я не знаю, що буде далі. Допоможіть нам», – каже працівниця місцевої аптеки Галина Бойко. Зокрема, наразі проблеми зі жарознижуючими препаратами, гормональними, інсуліном, анальгетиками.
Окрім проблем з медикаментами, в місті також немає газу, через перенавантаження теплових мереж час від часу зникає світло, проблеми з продуктами. «Магазини майже порожні, а в ті, що завозять їжу – ціни дуже підняли. Дорого все й на ринку», – кажуть місцеві мешканці.
«Коли був зв'язок – ще як не як працювали супермаркети, а зараз – закриваються», – пояснюють мені бердянці. Єдине, що рятує – хлібозавод та м'ясокомбінат, які на даний час ще працюють в місті.
Місцями на вулицях можна помітити величезне скупчення людей – це мешканці намагаються зловити WiFi – переважно біля відділень банків. Туди часто приходять з телефонам і окупанти, оскільки – також «страждають без зв'язку».
Ще кілька проблем – пальне та готівка. «Банки усі закриті, хтось навіть не встиг отримати пенсію», – кажуть мешканці. Однак нещодавно людям заявили, що буде можливість зняти кошти через «А-Банк» у тих, хто може перекинути гроші через електронний додаток. Але таких небагато.
«Ощадбанк» також обіцяє виплати, але коли і як – поки невідомо. Люди сотнями записуються у різні черги, але одиниці досягають результату. Дехто йде на консультації до «нової влади», дехто – в управління соцзахисту, яке ще наразі не зайняли окупанти, але в яких з кожним днем все менше можливостей чимось допомогти. «От гуманітарний конвой, який не доїхав до Маріуполя, зупинився тут. Ми роздали усе мешканцям. Від РФ ми нічого не беремо», – кажуть мені в управлінні соцзахисту.
«Стою в черзі до міськради, щоб отримати відповіді на свої питання – щодо зв’язку, щодо пенсій, щодо гуманітарки», – кажуть місцеві мешканці. Дехто намагається дізнатися, як виїхати з міста, росіяни активно допомагають з переправленням до анексованого Криму. «От мені сказали підходити в райвідділ, там оформлюють списки на Крим», – каже мені місцева мешканка після виходу з консультації. «Буду їхати туди, там є рідні. Оскільки тут невідомо, що буде. Ймовірно, теж почнуть бомбити, як Маріуполь», – додає мешканка. «Лякає те, що нібито вони вже зрозуміли, що не дійдуть до Києва, а тому боротимуться за ці території до останнього», – розмірковують мешканці.
«Ціни на таксі підскочили в 2-3 рази, оскільки бензин по 100 гривень наразі, а то й вище», – кажуть місцеві водії.
Неабияку роль відіграє й інформаційна війна в місті.
«Днями запустили російські канали, по радіо розповідають таке, що не налазить на голову», – кажуть бердянці. «Вони одразу прийшли до місцевих журналістів, тримали їх, схиляли до співпраці. Наразі працюють лише російські канали та радіо, яке вони захопили», – розповідають місцеві активісти. «Вони забрали в них (журналістів – ред.) телефони, документи, переглядали комп’ютери, керівника місцевого видання навіть били», – розповідає мені один з місцевих активістів.
«Ми всі виходили на мітинги, але почали викрадати людей, тому зараз страшно», – каже мені місцева активістка. – Я була на всіх акціях, кричала, знімала відео. Тепер же все почистила, не ходжу. Хоча, звісно, я за Україну».
Проукраїнський штаб
Українські волонтери та колишня влада міста організували call-центр – центральний проукраїнський штаб, який розташовується в Центрі дитячо-юнацької творчості. Там надають консультації з різних питань, допомагають з розміщенням переселенців, надають теплі речі й продукти першої необхідності.
«Тут працюють звичайні волонтери, які виявили бажання допомагати тим, хто опинився в біді», – каже мені місцева волонтерка. Керівник цього центру Олег Балабан каже, що працюють вони не покладаючи рук щодня, щоб бердянці розуміли, що їх не залишили. «Ми зараз, як і вся країна, живемо одним днем. Робимо все для того, щоб в цих умовах мешканці почували себе більш-менш нормально», – каже чоловік.
Через зриви зелених коридорів гуманітарна допомога майже не доходить, але деякі машини таки прориваються. «От нещодавно ми отримали дитяче харчування, памперси і дуже швидко все це розійшлось, оскільки люди йдуть і йдуть», – каже Балабан. Він додає, що колишня місцева влада нікуди не тікала і всі перебувають на постійному зв’язку щодня. Знайти ексвиконувача обов’язків міста Олександра Свідла мені так і не вдалось, але я поспілкувалась із ексдепутатом міськради від ОПЗЖ Володимиром Безверхнім.
Той нервово запевнив, що на жодні перемовини з ворогом вони не йдуть і залишаються в місті до останнього. «Зараз наш call-центр намагається частково підмінити собою владу. Тому що військова комендатура ще не визначилась між собою – хто керує», – зазначає Безверхній.
«Дуже важливо, щоб люди відчували, що вони не покинуті. Це найголовніше. Щоб вони знали, що вони можуть до нас звернутися, отримати консультацію або просто переговорити і викласти душу», – каже ексдупутат. Він запевняє, що з боку окупантів на них тиску наразі немає, лише інтерес. «Приїздять – цікавляться обстановкою. Ми не даємо приводу для співпраці, але зупинити життя неможливо. Потрібні електроенергія, вода, тепло. Тому тут потрібно всім подумати – як жити в окупації і зберегти обличчя, зберегти честь…» – пояснює депутат.
За його словами, є неофіційна інформація про зникнення деяких колишніх депутатів, але жодних підтверджень цьому ніхто не надає. Єдина можливість дізнатися інформацію – через рідних. «Одним словом – війна. Це страшний час, коли, на жаль, страждають ті, хто більше всього незахищений – в кого немає зброї в руках», – каже чоловік.
Укриття для переселенців
В місті працює кілька десятків пунктів для переселенців з Маріуполя. Останні дякують місту за сприяння.
«Мені дуже пощастило, зараз я живу в бердянському таборі «Факел». Тут двічі годують, в кімнаті пластикові вікна, тепло. Це набагато краще, ніж у Маріуполі, де ми жили просто в підвалі», – каже місцевий мешканець Маріуполя Кирило, якого я зустрічаю біля одного з годувальних пунктів для переселенців, що розташований біля місцевої церкви. Йому не більше від 25.
Каже, що саме люди цього віку травмовані найбільше. «Більшість дітей не розуміють всього жаху і здебільшого навіть не виходили, не бачили всіх цих руйнувань, обстрілів, трупів. Підлітки ж кріпляться. Все залежить від сили духу людини. Оскільки навіть серед дорослих були ті, хто панікував, плакав і забивався в куток», – каже молодий чоловік та додає, що про повернення назад поки навіть не думає.
«Мій будинок згорів і я знаю, що сусіди знизу згоріли заживо. Їх тамбур заклинило під час потрапляння снаряду. Батько цієї родини вистрибнув з третього поверху, але нічим не зміг допомогти рідним. Ті, хто були у підвалах – врятувалися. З деякими я зустрівся вже тут у Бердянську. Багато хто б хотів виїхати, але немає можливості», – каже Кирило. Інші переселенці з Маріуполя мені розповіли, що з Мангуша та Володарська місцевих вивозять на Донецьк і в Росію. «Бідні люди. Їм просто брешуть, що до України (територію підконтрольну українській владі – ред.) виїхати небезпечно, лишатися тут вони не можуть, а тому єдиний вихід – «ДНР» (ОРДО – ред.) та Ростов», – кажуть маріупольці, які змогли втекти.
Українські правоохоронці за даним фактом вже відкрили кримінальне провадження.
Рибалки бойкотують РФ
«Сказали, що рибалки мають віддавати 30% улову «новій владі» нібито на потреби біженців», – каже мені бердянський рибалка Олександр, який понад 20 років працює на воді. Він повернувся з моря 23 лютого й відтоді не виходив.
«Поки стоїмо, жодних перемовин з РФ не ведемо», – каже чоловік. Запевняє, що така тактика призведе до збитків, але іншої – не буде. «По максимуму всі пішли за свій рахунок у відпустки, дякувати Зеленському – 6,5 тисяч дав. Звісно, це будуть збитки. В нас лишилось лише охоронців 20, а всі інші – живуть на ці гроші. Місяць ще тримаємось, а там будемо дивитися. Тиску поки не було, але на співпрацю з РФ ми не будемо йти», – каже рибалка Сергій, який також у морі кілька десятків років.
«Всі дуже бояться, сидять вдома, мінімум руху. От ми перегнали кораблі тихенько, щоб не йти з ними на контакт. Тому що незрозуміло, що вони там захочуть», – каже Сергій та додає, що не планує лишати місто. «Куди їхати? Поки в нас ніби тихо, лише в перші дні постраждала база, де були військові і ось порт. Також ще на початку цих дій охоронець вийшов у військовій формі і його розстріляли», – розповідає чоловік.
«Знайома пішла на прийом до цього нового коменданта і там ніби сказали, що самі ще не знають, що буде далі, але радять їхати звідси», – каже рибалка Олександр та додає, що це насторожує.
Бази «визволителів»
Протягом дня містом постійно пересувається російська техніка й військові. Баз у них декілька. Серед тих, що вдалося ідентифікувати – будівлі управління СБУ, відділення поліції, міська рада, бердянська колонія, райадміністрація. В останній, безпосередньо базуються працівники ФСБ й техніка.
А на управлінні поліції висить червона табличка – «Военная комендатура», в управлінні СБУ базуються дагестанці, чеченці, в колонії – техніка. Її час від часу помічають і біля порту.
Окрім цього – щодня місто патрулюють російські військові, найбільше їхнє скупчення у центрі – біля міської ради. За порушення комендантської години – можуть затримати.
«Одного разу я прийшов ловити вайфай у центр близько 19-ї години, так на мене направили зброю і змусили йти додому, оскільки комендантська година. Дуже страшно тоді було, насправді», – розповідає мені один з місцевих юнаків. Одного разу я стала свідкам того, як «патрульні» зупинили чоловіка і дуже довго перевіряли його телефон, також погрожуючи зброєю.
По місту розвішені оголошення: «Росія не воює з українським народом. Влада належить мешканцям, а не київській хунті. Росія гарантує вам мир та безпеку. Не вірте пропаганді київської хунти!»
Призначений РФ комендант Олександр Сауленко постійно вихваляється гуманітарною допомогою для переселенців та звітує про роботу комунальних служб.
«Мною взято під особистий контроль роботу екстрених служб з метою недопущення гуманітарної катастрофи. Створений новий номер диспетчерської служби», – зазначив Сауленко, оскільки напередодні український уряд відімкнув місто від загальної мережі ДСНС.
Окрім цього, окупанти оголосили збір вогнепальної зброї від мешканців і звітують про те, скільки вже отримали «від свідомих громадян». Також комендант підписав наказ про «створення нової міськради». В проросійських телеграм-каналах ледь не щодня викладають відео надання гуманітарної допомоги місцевим мешканцям та переселенцям з Маріуполя. Про гуманітарну допомогу мені постійно розповідали й працівники ФСБ, наголошуючи на тому, що люди дякують Росії, а «України вже немає». В останній день мого перебування в неволі до мене заходили російські військові, які назвалися «тимчасовою адміністрацією»
«Ми не фашисти, нічого не руйнуємо і не вбиваємо. У вас все буде лише краще – пробачать кредити, борги за комунальні. Просто буде інша влада у вас. От і все», – розповідав мені один з російських військових. Він також скаржився, що встиг взяти на війну лише найнеобхідніше, оскільки «на збір їм дали 20 хвилин».
На моє уточнююче запитання, про те, чи знав він куди їде і для чого – окупант промовчав.
Полон
З початком вторгнення Росії в Україну Бердянськ став відомим своїми чисельними проукраїнськими мітингами. Беззбройні люди виходили під танки та кричали «Бердянськ – це Україна», тримали синьо-жовті стяги в руках, просили російських військових скласти зброю.
Втім, у 20-х числах березня ситуація змінилась. Останній мітинг завершився стріляниною, потім почали зникати активісти, до деяких організаторів протестів окупанти приходили додому. Частину з них відпустили через кілька днів утримання після запису відео, на якому ті закликали не виходити на проукраїнські мітинги і вітали Росію.
«Зараз вони не хочуть ні з ким спілкуватися, сидять тихенько по своїх домівках. Їхні рідні плачуть, кажуть, що ті пережили жахіття. Їх били, допитували, навіть застосовували електричний струм», – розповідає мені одна з місцевих мешканок, яка також виходила на мітинги. «Вони просто давлять людей, знищують морально», – кажуть мешканці. «Хоча, не виключено, що на останньому мітингу був засланий провокатор», – розмірковують місцеві активісти.
В одному з пунктів для переселенців я зустріла чоловіка Станіслава (ім’я змінено). Він був блідим та попросив пакетик чаю. Сказав, що тільки що «його випустили з тюрми». Я зрозуміла, що мова про окупантів і розпитала деталі.
«Мене затримала на в'їзді в Бердянськ. Нічого не пояснили. Можливо тому, що в мене були берці на ногах, хоча я не військовий. Кинули у підвал, били електрошокером», – розповідає чоловік. «Потім відвезли в тюрму. Там я був у камері з діючим українським прикордонником та експрацівником ЗСУ. Їх, звісно, катували для отримання інформації. Прикордонник взагалі зник потім, а в ЗСУшника відібрали всі, документи. Мене через 4-5 дні допитали люди у чорних балаклавах й відпустили. Розмова була нормальною», – розповів чоловік. Каже, що охороняли в камері чеченці, годували двічі в день, не били. В камері було дуже холодно. Після звільнення документи й речі віддали.
В останню ніч перед моїм звільненням мене також утримували в бердянській колонії, втім, не в камері, а кімнаті. Але військовий, який був як охоронець, розповів, що, окрім мене, тут ще перебуває полонений ЗСУшник та снайпер. «Вони все розповіли і їх мають завтра відпустити. Тут більше доби ніхто не затримується», – казав окупант. Також він підтвердив, що допитували мене хлопці з ФСБ, при розмові згадував назву «Якудзе» (не пояснивши, про що мова) та додав, що кожного ранку на території колонії проходять наради з усіма керівниками.
Страх невідомості
«А що зробив Зеленський для свого народу? Я не кажу, що в Росії краще, але там хоч думають про людей. Згадайте, що було з Донецьком. Там людей теж просто кинули, обстрілювали, ще й пропонували обгородити колючим дротом…» – каже мені дідусь, який стоїть у черзі за гуманітарною допомогою від Росії.
На руці в нього ручкою написаний номер 131. Він приходить під міськраду другий день і стоїть там з 8-ї до 14-ї. «Сьогодні напевно теж нічого не буде», – розчаровано каже він. Таких як він кілька сотень щодня. Середній вік – від 30 до 90 років. В мене немає злості чи агресії до них. Я розумію, що до цього стану їх доводять і люди змушені виживати. «Скільки я не махаю своїй собаці перед носом українським прапором, скільки не співаю їй гімн – вона все одно просить їсти», – каже мені ще один чоловік.
«Насправді, ці російські військові лояльні. Нормальні. От я попросив у них пачку цигарок – вони дали», – каже інший бердянець. «Минулого разу давали консерви, інші продукти, якісь шампуні, навіть косметику», – розповідає жінка в черзі з номером 150. Інша, що стоїть поряд, додає – «Попри те, що я народилась в Росії – з 20 років жила в Україні. І я за Україну. Попри все за Україну. Просто дуже багато питань…»
«В таких ситуаціях дуже сильно проявляється сутність людей. Дуже багато продається», – кажуть мені місцеві мешканці, які не підтримують Росію.
Спілкуючись з людьми, я намагалась запам’ятати усі їхні слова, вдивитися у очі. І більшість з них, насправді, лякають не так російські танки й автомати, як невідомість. «Тут у мене все – будинок, робота, родина. Кому це лишати? Куди бігти?» – запитують люди.
«Єдине, що ми молимося зараз – щоб не було як у Маріуполі», – каже мені місцева жінка. «Не знаю я, що буде далі. Невідомість. Я вже багато чого бачила в цьому житті й пережила, їхати нікуди не буду, бо кому й де я потрібна. Побачимо», – додає інша жінка.
«Я розумію, що в місті чимало тих, хто цих окупантів вітає. Але я завжди кажу, що в них у голові «опилки». Я за Україну була і буду. Хоча, звісно страшно. Перш за все, через невідомість…» – каже одна з місцевих активістів.
Тиждень тому президент Володимир Зеленський звертався до мешканців окупованих міст, зокрема – Бердянська та висловлював їм слова підтримки та вдячності за проукраїнську позицію.
Але через постійно заглушений зв'язок мало хто чув це. "Бабусине радіо" - ось такий в нас зараз спосіб спілкування та отримання інформації", - розповідають бердянці.
Напередодні мого виїзду з міста на центральній площі двоє юнаків у чорних балаклавах розірвали український прапор.
Пізніше вибухнув якийсь невідомий снаряд. Такі звуки час від часу я чула і під час перебування в полоні.
З кожним днем виїхати з міста все важче, а на кожному російському блокпості допитуються – «Навіщо їдете «в Україну»? Залишайтесь». Часто люди вигадують будь-які причини і переймаються тим, що одного разу їх розвернуть.
«От ви їдете в Запоріжжя?» – запитують окупанти одного маріупольця. «То ви потрапите туди, звідки тікали. Якщо є можливість – їдьте далі», – лякають окупанти.
На виїзді з Бердянська я зустрічаю колону російської техніки, яка їде повз банери – «Бердянськ – це Україна» та розвішені вздовж дороги синьо-жовті прапорці. Вочевидь, зривати кожен окупанти не беруться.
І мені так хочеться вірити, що невдовзі я повернусь у звільнене від Росії українське місто.
В місто біля моря, «серце Азова».
