Доступність посилання

ТОП новини
15 грудня 2019, Київ 04:56

Як білоруські емігранти повірили Сталіну. Вийшла книга про «дітей Франції». ФОТО


Презентація книги Валерія Калиновського «Діти Франції. Історії сімей, які повірили Сталіну»

У Мінську презентували книгу журналіста Радіо Свобода Валерія Калиновського «Діти Франції. Історії сімей, які повірили Сталіну» про білорусів, які в 1920-30 роках емігрували з Західної Білорусі до Франції, а після війни, повіривши в сталінську пропаганду, повернулися в СРСР, де на них чекали репресії і злидні.

Історія «Дітей Франції» почалася 100 років тому

Третього вересня 1919 року, Франція і Польща підписали Конвенцію про імміграцію. Після цього почалися вербування польських громадян французькими компаніями для роботи на шахтах, в сільському господарстві, на фабриках. Всього до Другої світової війни до Франції виїхало близько 700 тисяч громадян Польщі, з яких було 30 тисяч білорусів. Більше 6 тисяч на 1940-1950 роки повернулися в СРСР, ошукані Сталіним та радянською пропагандою.

У затишному залі Музею Ваньковичів в Мінську зібралися «діти Франції» та їхні нащадки. Серед почесних гостей – посол Франції Дідьє Канес, посол України Ігор Кизим, представник МЗС Білорусі Валерій Садоха, відомий французький історик, дослідник сталінських репресій Ніколя Верт.

Валерій Каліновський і посол Франції Дідьє Канес
Валерій Каліновський і посол Франції Дідьє Канес

Посол Франції в Білорусі Дідьє Канес зазначив, що з усіх проектів, які реалізовувало його дипломатичне представництво, цей для нього найдорожчий.

«Історія репатріації з Франції в СРСР – дуже зворушлива, драматична. Для мене це було відкриттям. Перша людина з репатріантів, з якою я зустрівся, була пані Ніна Черненко, яка все життя працювала в інституті іноземних мов. На жаль, вона вже пішла від нас. Я висловлюю величезну подяку автору книги Валерію Калиновському, який зробив дійсно титанічну роботу, серйозне історичне дослідження», – сказав пан Канес.

Дідьє Канес і Ніколя Верт
Дідьє Канес і Ніколя Верт

Передмову до книги написав відомий французький історик, дослідник сталінських репресій Ніколя Верт, який в 1975-1977 роках викладав французьку мову в Мінському інституті іноземних мов і познайомився зі Степаном Батурою і Жанет Жармен. Обидва були репатріанти з Франції. Для нього було приємною несподіванкою зустріти в Мінську співвітчизників з такою незвичайною долею.

«Для мене велика честь взяти участь, правда, внесок мій дуже скромний – я написав передмову в півтори сторінки для книги, в якій багато сотень сторінок. Я був також схвильований цією темою, дуже вдячний автору книги», – сказав Ніколя Верт.

Посол України в Білорусі Ігор Кизим зазначив, що велика хвиля еміграції була і з Західної України. Він почав свою дипломатичну кар'єру у Франції, але ця тема була для нього невідомою.

Ігор Кизим
Ігор Кизим

«Я дізнався про це тільки тут. І дуже вражений, що ви зробили таку велику справу. Але українці це ще не зробили», – зауважив Ігор Кизима.

Викладачі французької та співробітники МЗС вчилися в «дітей Франції»

У директора Національного центру маркетингу МЗС Білорусі Валерія Садоха дядько, Микола Лісовський, був «білоруським французом» – він серед героїв книги.

Ніколя Верт, Дідьє Канес і Валерій Садохо (праворуч)
Ніколя Верт, Дідьє Канес і Валерій Садохо (праворуч)

«Сім’я мого дядька прожила у Франції багато років. Дід працював там на шахті. У червні 1946 року вийшла відома постанова Верховної Ради, де був заклик повернути наших громадян назад, – вони повернулися. Звичайно, радянська дипломатія попрацювала добре.

У моєї бабусі була ностальгія по Франції. Дід працював там на шахті. Перші уроки французької я отримав від бабусі. А мого дядька Колю в Падсвіллі (Вітебська область, Західна Білорусь, – ред.), куди вони переїхали з Франції, називали «француз». Дякую французькому посольству, автору книги за те, що вони не забули про ці драматичні сторінки історії», – сказав пан Садохо.

«Діти Франції залишалися гідними людьми»

Редактор книги Вінцук Вячорка зазначив, що ця книга «Діти Франції» – зразок жанру живої історії:

«Перш за все я сподіваюся, що ця книга викличе співчуття і розуміння людей, які стали героями цієї книги. Вони не піддавалися спробам тоталітарної комуністичної машини остаточно перемолоти їх – залишалися гідними людьми. Це оптимістичний посил».

Виступ Вінцука Вячорки
Виступ Вінцука Вячорки

«Мій брат казав: я білоруський поляк «пофранцужений»

Валерій Каліновський розповів, що в перебігу численних бесід зі своїми героями він намагався визначити їхню національну свідомість, але іноді це було дійсно складно, в їхньому житті все перемішано. Ось, наприклад, як говорила одна з героїнь книги Олена Сорокіна (Крупа) з Гродна:

Сім'я Олени Сорокіної (Крупи)
Сім'я Олени Сорокіної (Крупи)

«Мій брат Олександр говорив так: я білоруський поляк пофранцужений. І я така ж була: ні там і ні там, я немов на три розділена. Я ніби й полька, немов і білоруска. Але більше я відчуваю себе білорускою».

Сама Олена Крупа приїхала з Гродно з онуком і розповіла, як вони їхали з Франції на кораблі «Росія» в 1946 році. Разом з сім'єю відправилася з чоловіком і старша сестра Вікторія, яка була вагітною.

«Коли теплохід підпливав до берегів Туреччини, Вікторія народила хлопчика; на кораблі був медичний пункт і лікарі, пологи пройшли добре. Дитину назвали Костянтином. Після приїзду до Одеси Вікторію з немовлям обстежили в пологовому будинку і відпустили.

Далі ми поїхали в Білорусь, а Вікторія з чоловіком і немовлям - до Львова. У поїзді було дуже холодно. Їжа в дорозі теж була погана і незвичайна. Хлопчик помер на руках у мами – чи то від голоду, чи то від холоду, чи то від хвороби. Тіло забрала міліція, батьки так і не дізналися, де його поховали. Костянтин пожив всього два тижні».

«Повернулися до Франції через 60 років після від'їзду батька»


На обкладинці книги – фото, зроблене в місті Алєс на півдні Франції в 1947 році. Туди приїхали пропагандисти – агітувати емігрантів повертатися в Радянський Союз. У цей день молодь заснувала громаду «Союзу радянських патріотів», зібрали маївку з прапорами і портретами. Юному Олександру Сологубу і його сестрі Зіні доручили тримати портрет Сталіна. Незабаром батьки Олеся Сологуба, повіривши Сталіну, поїхали на Донбас, а в 1954 році переїхали на батьківщину в Білорусь.

Олесь Сологуб-старший
Олесь Сологуб-старший

Олесь Сологуб, «дитина Франції», якому зараз 84, залишився в Молодечні (Мінська область, – ред.), а ось його син Олександр переїхав до Франції в 2008-му – через 60 років після від'їзду звідти батька. Олександр Сологуб-молодший живе з сім'єю в Тулузі, працює в будівельній фірмі.

«Ми повернулися до Франції через 60 років після від'їзду батька, вирішивши, що поки ще молоді, можна спробувати. У Білорусі ми відчували безперспективність: за останні 25 років країна втратила багато шансів. Це було найголовніше в нашому рішенні», – каже Сологуб-молодший.

«Мати не брали на роботу, тому що вона була дружиною політв’язня»

Ліліан-Жан Моніт
Ліліан-Жан Моніт

Ліліан-Жан Моніт (Прокопович) народилася в місті Еріманкур в 1946 році. Батько був ремісником, мав майстерню і будинок. У 1947 році під впливом радянських агітаторів сім'я репатріювалася в СРСР і вже не змогла повернутися.

Батько від безвиході спробував перейти білорусько-польський кордон, його затримали, заслали в ГУЛАГ. Якось до сусідів Монітів приїхав чоловік з ГУЛАГу, і маленьку Ліліан обдурили, сказали, що це її батько.

«Я кинулася на шию цій людині, а він каже: «Потерпи, дитинко, твій батько теж прийде. Я не твій батько». А потім, коли приїхав наш батько після 7 років таборів, я сховалася і три дні не підходила до нього, кричала, плакала, не визнавала його».

«Без батька сім’я жила дуже важко. Мати не брали на роботу, тому що вона була дружиною політичного в’язня. У брата не було взуття, щоб ходити на навчання. Мати ночами шила, бо боялася податкової інспекції, яка могла забрати єдину годувальницю – швейну машинку. Батько повернувся в 1957 році», – згадує Ліліан Моніт.

Як мало не посадили за кілька бурячок

Ольга-Полєт Лев в Мінськ приїхала не безпосередньо з Франції, а з українського Львова, куди повернулися батьки. В СРСР в’язницею карали за три колоски, що голодні селяни могли взяти з колгоспного поля. Мати Ольги француженка Софі Санді Лев трохи не постраждала за кілька бурячків. Коли сім’я жила в селі Березець (Львівська область, – ред.), француженку змусили йти працювати в колгосп, полоти буряки.

Ольга-Полєт Олешко (Лев)
Ольга-Полєт Олешко (Лев)

«Мама ніколи в житті не бачила буряків на городі, але робила те, що й інші жінки. Виривала погані буряки, зів’ялі, їх потрібно було викидати. Але те, що потрібно викидати, вона зібрала собі в фартух. Це помітили, покликали її в «контору». Мама плакала, не розуміла, чого від неї хочуть. Коли приїхав тато, зустрівся з якимось начальником, він був пітерським товаришом. І той сказав: швидше забирай свою сім'ю в місто, тому що твоя дружина крала буряк і це може погано закінчитися», – розповідає дочка Софі Ольга-Полєт Лев.

Після повернення з Франції діти Софі Ольга, Тереза і Боніфас викладали французьку мову Львові та Мінську.

65 років сестра шукає брата, який залишився у Франції

Олена Гараніна
Олена Гараніна

Деякі історії «Дітей Франції» ще тривають. У тому числі триває пошук Бронислава Атрашкевича або його нащадків білоруськими родичами.

Сім’я Атрашкевича з дочками Францискою та В’ячеславою в 1947 році переїхала в Радянський Союз. А старший син Бронислав залишився доучуватися в інституті в Парижі. Після повернення в голодний СРСР сім'я поховала доньку Франциску, якій було 7 років.

З 1954 року від Броника немає ніяких відомостей. І ось уже 65 років його шукають: спочатку батьки, а тепер молодша сестра Олена Гараніна, яка народилася вже в Білорусі.

«Коли батьки повернулися, тато мав подати сигнал Бронику, чи дійсно тут так добре, як розповідали агітатори. Якимось чином батько передав, що тут все зовсім не так. І зв'язок з братом обірвалася, останній лист Бронислава з Франції датований 29 червня 1954 року», – Олена Гараніна не приховує сліз.

«Може, і брата немає вже, тому що йому 95 років має бути, але хотілося б знайти його нащадків у Франції», – не втрачає надії Олена Гараніна.

Внучка рік записувала спогади бабусі про життя у Франції

Багатодітна сім'я французького комуніста Віктора Ждановича (дружина Мотрона і 11 дітей) повернулася в СРСР в 1947 році. Квартиру в обіцяному агітаторами Ленінграді не дали. Повезли в Борисов (Мінська область, – ред.), де не вистачало робочої сили. Майже всі діти змушені були працювати на сірниковій фабриці. З 11 дітей тепер залишилося тільки двоє, решта рано померли.

Дочка Віктора і Мотрони Роза Маркович працювала на тій же фабриці коробочницею і вмочальницею. Роза зі своїми дітьми говорила по-французьки, віддала їх до школи в Борисові з французької мовою.

Нащадки родини Жданович: Ірина, Галина, Володимир
Нащадки родини Жданович: Ірина, Галина, Володимир

Ірина Маркович згадує, що її мати Роза перед смертю запитала: «А хто напише, як нас обдурили?»

«Мамо, кого обдурили?» – запитуємо ми. – Мати часто нам розповідала, як добре сім'я жила у Франції. А ми, такі щирі піонерки і комсомолки, говорили: «Мамо, що ти вигадуєш?», – розповіла Ірина Маркович.

Олександр Качан – герой французького Опору

Документ зберігся в родині Качанів в Мінську – диплом на ім'я Олександра Качана від Національного військового комітету французьких вільних стрільців і партизанів за участь у французькому Опорі. Син Олександра Качана Гендрик каже, що батько завжди пишався тим, що брав участь в Опорі. Сім'я Кочанов повернулася в Білорусь, коли Гендрику було 3 роки.

«Я мало що пам’ятаю про Францію. Пам’ятаю тільки, як загубився біля шахти, впав в щілину, і мене довго шукали. Ще пам’ятаю Марсель, звідки ми пливли в Одесу. У Марселі батьки мене зводили в зоопарк, я годував булкою слона, пам’ятаю крокодила, ну і пароплав, на якому пливли в Радянський Союз», – згадує Гендрик Качан.

«Дуже шкодую, що повернулася в СРСР»

На початку 1950-х сім'я Шемісів після переїзду з Франції в Молодечні (Мінська область, – ред.) чекала вивезення на Сибір: інших вже вивозили, такі чутки ходили і про них. У родині вважають, що тільки смерть Сталіна врятувала їх від Сибіру. Зені Шеміс (нині Євгенія Чантарицька, – ред.) – 90 років, три роки вона не виходить на вулицю. У 1990 році Зеня разом з дочкою Жанною з'їздила на півтора місяці до Франції – її запросила подруга юності. Дочка Зені Шеміс Жанна Льотка каже:

«Мати просила передати всім, що досі дуже шкодує, що повернулася в СРСР. Це була найбільша помилка її батьків».


Секретна місія Ніколя Лісовського

Валерій Калиновський зізнається, що довго не міг зважитися написати про дядька дипломата Валерія Садоха Ніколя Лісовського, який помер в 1973 році, коли йому було 50. Не збереглося жодних документів, тільки знімки і пам'ять дочок – Інеси і Неллі.

Валерій Калиновський
Валерій Калиновський

Після переїзду з Франції Ніколя Лісовський був під ковпаком спецслужб. У 1964 році в будинок Лісовських приїхали якісь люди і забрали Ніколя. Близько місяця він був відсутній і не подавав про себе ніяких звісток.

«Сім’я вже не сподівалася побачити його живим, але батько повернувся. Ті ж суворі люди привезли його вночі. З’ясувалося, що його закинули на місяць працювати перекладачем з французької мови в Алжир, який тоді виходив зі статусу французької колонії. Батько нічого не розповідав про свою секретну місію в Алжирі – давав підписку про нерозголошення, сказав тільки, що одного разу в Алжирі його скинули з парашутом», – згадує дочка Ніколя Інеса.

У житті Ніколя Лісовського були і драматичні, і щасливі моменти. Були й кумедні. Якось він з братом Костянтином за французькою звичкою наловили на озері з піввідра жаб, щоб приготувати і пригостити делікатесом своїх білоруських родичів. Дочка Інеса згадує, як, шокуючи місцевих жителів, вони їх ловили сачками разом з викладачем інституту іноземних мов, який приїхав в гості.

«Батько розповідав, як у Франції тримав на руках маленьку Едіт Піаф. Все життя слухав її диски, особливо зворушливу пісню «Життя в рожевому кольорі». Сестра привезла землю з Франції, і ми розсипали її по могилі батька», – каже дочка.

Як син виконав волю батька – повернувся до Франції через 47 років

Навесні 1958 році Павло Шилянок оформив на шахті у Франції відпустку на місяць, і сім'я з маленьким сином Полем вирушила до Білорусі. Сіли на поїзд і прибули на першу радянську станцію Чоп в Західній Україні. Там їх забрали спецслужби, і закінчилося їхнє французьке життя. У 2005 році Поль переїхав до Франції. Йому було вже 50, а з Франції він поїхав у 3 роки. На початку було дуже непросто, але врешті решт все влаштувався.

«Батьківщина прийняла нормально, труднощі були, але я їх не дуже пам’ятаю. Тепер все добре. Прочитав кожну історію з книги – всі вони дуже зворушливі. Ну, а їхати чи не їхати сюди, справа кожного, – сказав Поль Шилянок на заході по телефонного зв'язку з Парижа. – Особисто я виконав волю батька. Коли він помирав, сказав мені: «Ти француз. І ти повинен повернутися туди».

Оригінал матеріалу читайте на сайті Білоруської служби Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG