Доступність посилання

ТОП новини
24 Травень 2019, Київ 00:10

Життя і смерть за лінією розмежування. Історія Полуниці Андріївни


Історія Полуниці Андріївни – відео
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:06:18 0:00

Юлія Горичева

В Україні на КПП лінії розмежування на Донбасі кілька тижнів тому померла жителька міста Жданівка. 70-річна Людмила Кахідзе жила на підконтрольній бойовикам території. Щодня вона дзвонила своїй дочці – художниці з Києва – і розповідала, що відбувається в її рідній Жданівці. Дочка Алевтина спочатку переказувала ці розмови, записувала їх на диктофон і малювала те, що чула. Вона придумала мамі творчий псевдонім – Полуниця Андріївна.

Поступово у дочки Людмили Кахідзе вийшла колекція з понад 200 картин про життя на Донбасі очима Полуниці Андріївни: про так званий «референдум», обстріли, про те, як люди похилого віку їздять за пенсією на підконтрольну Києву частину України.

З самого початку конфлікту на Донбасі Алевтина, дочка Полуниці Андріївни, вмовляла маму виїхати із Жданівки. Але жінка не хотіла покидати рідний дім: вона всім серцем вірила, що війна закінчиться. А ще вона обожнювала свій город – вирощувала там овочі, фрукти і квіти. Потім продавала все це на базарі.

У 2018 році дочка Алевтина купила мамі квартиру в місті Ірпені, недалеко від Києва, і вже робила там ремонт. Вона сподівалася, що Полуниця Андріївна все ж переїде. Але здійснити задумане не встигли.

Під час чергової поїздки за пенсією Полуниця Андріївна померла. На пропускному пункті угруповання «ДНР» серце жінки зупинилося. Дочка Алевтина розповіла проекту Радіо Свобода у співпраці з «Голосом Америки» «Настоящее время» її історію.

– Як тільки все почалося, війна почалася – мама назвала це «катавасією», – незрозуміло звідки з'явилися російські прапори, тоді я відчула, що мені терміново потрібно писати про все, що там відбувається. Писати і малювати те, що мені мама розповідає.

«6 серпня. У нас графік такий: з шести постріляли – а потім увечері, з восьми, як стемніє. Ось такий спектакль, Алю. Я пішла мовчки і заплатила за комунальні. А люди не платять: мовляв, війна, навіщо? А я їм кажу: нарахують вам пеню, будете потім знати. І не закривають нічого: ні помідори, ні варення. Немає настрою, кажуть. А я закриваю. Думаю: прийдете до мене взимку, коли війна закінчиться».

– Я розуміла, що не можу про неї писати як про свою маму, тому що мені здалося, що це небезпечно. Тоді я вирішила, що буду про неї писати як про Полуницю Андріївну. Це не я придумала: була у групі моєї мами – вона працювала в дитячому садку в Жданівці – дитина, яка чомусь не хотіла називати її Людмилою Андріївною, а називала її Полуницею Андріївною.

– Вона ходить на город через блокпости, вона каже, що не боїться через них ходити, тому що на блокпості стоїть наш сусід. Власне, так все починалося – те, що ми зараз називаємо війною.

– У місті неможливо було нікуди додзвонитися. До них не можна було додзвонитися, а мобільний зв'язок був тільки на кладовищі, і вони всі туди ходили дзвонити.

​«11 вересня. Сьогодні біля мами на кладовищі дзвонили четверо. Один скаржився на життя, інший хвалився своїм життям, третій розпитував новини, четвертий відповідав на запитання. Є вже «республіка»? Мовляв, можна вже повертатися чи ні?»

– Мама мені все це переказувала, а я це записувала. Я пам'ятаю, коли мама після обстрілу з’явилася на кладовищі і сказала, що вона жива, я по своїй дурості запитала: «А з якого боку стріляли?». Вона сказала: «Хочеш, щоб я вийшла з підвалу і подивилася для тебе? З якого боку стріляли, я не знаю».

– Після того, як Жданівка вже стала глибоко в окупованій території, в території, непідконтрольній Україні, з'являється явище, яке називається «пенсійний туризм».

– Для того, щоб пенсіонер з непідконтрольної території отримував українську пенсію, йому потрібно було стати переселенцем, по суті, збрехати, отримати цю довідку ВПО, і для того, щоб де-факто бути цим переселенцем, йому потрібно було якийсь час перебувати на території, підконтрольній Україні. Тому вони і здійснювали всі ці перетини «кордону», їздили раз на два місяці.

– Цю карту я намалювала з мамою ще рік тому. Як, власне, вона долала цю нову «межу», яка називається «лінія зіткнення». Жданівка – мама вставала завжди о 4-й ранку, о 4:30 вона повинна була дійти до зупинки, сісти в автобус, який би відвіз її до Майорська. Там вона чекала з усіма людьми, поки відкриється блокпост о 8-й ранку. У порядку черги вона повинна була його пройти, де «ДНРівець» збирав у них паспорти, кудись ішов, повертався. Мама завжди обурювалася, що він забирає паспорти і немає його довго. Стає дуже страшно. На українському посту є віконечка: людина дає паспорт і бачить, де він, в руках перевіряльника. На посту так званої «ДНР» цього немає.

– Потім, коли вона проходила цей пост, вона сідала в автобус, який за 8 рублів віз до «нуля» їх всіх. У цьому автобусі їй і стало погано. Вона опинилася в пункті обігріву, їй намагалися надати допомогу. Нічого не вийшло: «швидка» приїхала – пульсу вже не було. Тут вона і померла. За 2018 рік 50 осіб померло на блокпостах.

– Довірлива розмова, яку я вела з Полуницею Андріївною, а вона розповідала мені, що там відбувалося, на жаль, закінчена. Але сам проект «Полуниця Андріївна»: всі ці тексти, малюнки, дуже багато було неопублікованого (я боялася нашкодити їй) – я зможу це опублікувати.

«12 серпня. Війна-війною, а гладіолуси я продала. Беруть на весілля, на дні народження. Жінка прийшла і каже: «Так хочу на стіл поставити, у мене сьогодні день народження». Квіти людям на радість, і мені добре. А половина Жданівки поїхала. І знаєш, Алю, поїхали переважно ті, хто ходив голосувати 11-го, на «референдумі». Ну ти уявляєш, які підлі?».

Переклад статті і адаптація відео – Юлії Сайко-Ілієнко

Оригінал – на сайті проекту Радіо Свобода у співпраці з «Голосом Америки» «Настоящее время»

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG