Наталя Куліді

За офіційними даними, в Україні внаслідок російського повномасштабного вторгнення загинули 676 дітей.

1 лютого 2025 року російські війська обстріляли Полтаву. За даними правоохоронців, близько 07:44 ракета Х-22 влучила у житловий будинок і зруйнувала п’ять поверхів під’їзду. Загинули 15 людей, серед них – троє дітей.

Софія, Діана та Даня навчались в одній школі. Вони загинули разом зі своїми батьками. Історії дітей читайте у тексті пам’яті.

• Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода.
• Щоб повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

9-річна Софія Яворська

Олена і Дмитро познайомились, як були студентами. Разом працювали промоутерами у супермаркетах. Через кілька років стосунків одружились, а 2 серпня 2015-го в сімʼї Яворських народилась дівчинка. Назвали маленьку Софією.

«Невістка почувалася всю вагітність добре. Народила здорову дівчинку», – розповідає дідусь Софійки Ігор.

Дмитро був єдиним сином, а Софія стала першою та єдиною онукою Ігоря та Олени Яворських.

Сім’я жила в Полтаві. Орендували помешкання на другому поверсі п’ятиповерхівки.

Софія швидко розвивалась – почала ходити у 8 місяців, у рік вже чітко говорила та вимовляла цілі фрази.

«Справжній вундеркінд. Її цікавило все навколо», – каже дідусь Ігор.

Дівчинка була спокійна, творча і водночас бойова. Ляльок не любила, більше подобалися конструктори і книжки. Софія запалювалась кожною новою справою. Батьки давали їй можливість спробувати все, що подобається.

«Гімнастика, танці, гурток ліпки, шахи. Софія дуже гарно малювала. Мали повний дім малюнків: всі – у яскравих кольорах, жодного – у чорному чи сірому. Потім пішла на в’язання гачком, виробляла іграшки. Онука відвідувала 5-6 гуртків», – ділиться дідусь.

Дідусь та бабуся говорять, що у Софію багато вкладали батьки – часу та зусиль. Від них донька взяла все найкраще. Разом Яворські їздили гуляти містом, у вихідні, коли мама відпочивала, дівчинка була з татком на риболовлі. Їздили також за кордон і по Україні.

До першого класу Софія вже йшла повністю підготовлена: вміла писати, читати і рахувати. Найбільше в школі їй подобались англійська мова і творчі заняття.

«Дуже комунікабельна дівчинка. Могла поділитись із дітьми чимось, що вони на той момент ще не знали. У колективі була лідеркою. Якщо якась гуртова робота, то вона обов’язково мала бути там головною і всіх контролювати», – говорить Ольга Верещака, перша вчителька Софії.

Після початку повномасштабного вторгнення родина Яворських залишалася в Полтаві. Місто здавалось безпечним.

«Ми дуже наполягали, щоб вони поїхали за кордон. Але сказали, що нікуди не поїдуть, бо Олені з Сонею потрібно підтримувати татка», – розповідає бабуся Олена.

Дмитро Яворський служив. Софія долучалась до волонтерства: частинку своїх поробок віддавала за донати. Частково дівчинці вдавалось і заробляти – у 8 років купила собі ноутбук. Потім оплатила нові двері у своїй кімнаті.

«А ще вона почала самостійно вивчати китайську. Їхали з гуртка: «Дідусю, спитай у мене щось». Питаю, а вона відповідає мені незнайомою мовою. Виявилось, що онука вивчає китайську. Без репетиторів, лише з комп’ютером. «Для мене нічого не складно, було б бажання», – відповіла вона мені», – ділиться дідусь.

У Софії був дуже щільний графік гуртків. Як мама Олена вийшла на роботу, більше часу онучці почали приділяти бабуся і дідусь. Вони возили її на гуртки та забирали. З бабусею після занять ходили у заклади смачно повечеряти. З дідусем – на закупи канцелярії та матеріалів для поробок.

«Вона постійно щось купувала: і фарби, і олівчики. Також мала улюблену крамницю з пряжею, де ми часто заходили придбати моточки», – говорить дідусь.

Дівчинка відвідувала бібліотеку. А в дев’ять років до захоплень Софії додався настільний теніс.

З віком їй щоразу дужче подобалось проявляти лідерські позиції. Поважала дружбу та хотіла мати авторитет серед однолітків. На початку 2025 року Софія разом з іншими однокласниками вже готувались до випускного у четвертому класі. Вчителька поділила дітей на пари для вальсу, вже почали вчити пісні.

«У мене була мрія – побачити, якою Софія стане дорослою. Така незвичайно гарна і надзвичайно розумна вона була. Також я міркувала над тим, яку ж професію вона обере», – говорить вчителька Ольга Верещака.

Напередодні трагедії у Софії з’явилось бажання роздати свої поробки. Вона вручала їх учителям та знайомим. Говорила: «Це вам на памʼять про мене».

Востаннє онучку бабуся Олена бачила 30 січня. Софія просила купити пенал. Ввечері жінка розмовляла з сином Дмитром. Той був втомлений. Невістка Олена розповідала, що хотіла встигнути зробити зачіску.

«Я 1 лютого працювала, мала йти до крамниці. О 7-й годині ранку вийшла з дому, як пролунало кілька вибухів. Гучних. Зупинилась. Відкрила телефон – дивлюсь, що піднялись літаки у Росії. Ракети, але десь ще далеко. Дісталась роботи, заповнювала касовий журнал. І о 7:40 ще вибух – я не зрозуміла, де він взявся…. Близько та голосно», – згадує бабуся Олена. Крамниця, де вона працювала, була розташована неподалік від будинку, де жили Олена, Дмитро та онука Софія.

«А потім подзвонив чоловік та сказав, що ракета влучила просто у під’їзд, де жила родина дітей», – розповідає Олена Яворська.

Внаслідок обстрілу під’їзд обвалився. Пошуки на місці трагедії тривали безперервно. Дідусь Ігор весь час був на локації, упізнавав сусідів, яких діставали з-під завалів.

Першою з Яворських знайшли Софію. У момент влучання дівчинка спала, її від сили удару винесло на вулицю.

«Як вона спала, обіймаючи іграшку, так її й знайшли. Онука була присипана пилом та будівельним сміттям», – каже дідусь.

Батьків Олену та Дмитра вдалось знайти лише наступного дня – під час розчистки підвалу.

«На той час вже й не було де шукати, залишалось лише кілька квадратних метрів у підвалі… Там вони і були. Можливо, Олена виходила на роботу, бо була вже повністю вдягнена (Олена працювала на «Новій пошті» – ред.). А син вискочив провести її», – говорить дідусь.

Олену впізнали по одягу та телефону, який був поруч. Сина Дмитра – лише за результатами ДНК-експертизи.

З особистих речей Яворських майже нічого не залишилось. Дідусю вдалось знайти портфель із книжками та портфель із моточками пряжі, які він купив онучці.

Поховали Олену, Дмитра та Софію Яворських на п’ятий день після обстрілу. У Полтаві прощання відбулось разом з родиною Запішніх. Потім домовини повезли до села Гожули.

«Кортеж машин розтягнувся на пʼять кілометрів: перша вже була у селі, а остання – тільки виїздила з Полтави», – розповідає дідусь Ігор.

На випускний у 4-му класі однолітки Софії в пам’ять про неї випустили в небо білу кульку.

«Питаю себе: чому так сталось? Немає 15 квартир. Всі люди були талановиті та робили важливу для України справу… Чому такі закони Божі, що забирають найкращих?» – говорить дідусь Ігор.

«Мені так хотілось подивитись, кого вона обере собі супутником життя та якою буде… А тепер немає рідних», – додає бабуся Олена.

7-річний Даниїл та 12-річна Діана Запішні

Катерина і Сергій познайомились на навчанні у Харкові. Опісля повернулись жити до рідної для Сергія Полтавщини. Чоловік був родом із Диканьки. Деякий час молода родина Запішніх мешкала там, потім вони переїхали до Полтави.

«Рідні хотіли діток, як і всі», – говорить молодша сестра Сергія Тетяна Запішня.

25 травня 2012 року в родині народилась перша дитина. Дівчинку назвали Діаною. Маленька любила гратись ляльками. Згодом захоплювалась тхеквондо.

«Вона була спокійною і такою врівноваженою. Дуже тямуща у всьому. Я часто забирала її до себе у Диканьку, де на той час жила», – згадує тітка.

Через п’ять років після Діани у родині народилось друге дитя – хлопчик. Сина батьки назвали Даниїлом. Він був протилежністю Діани – постійно в русі, непосида. Захоплювався хлопчик конструкторами та машинками.

«Діана зовнішністю була схожа більш на маму, а Даня – на татка», – говорить Тетяна Запішня.

Діана, як і пізніше Даня, пішла навчатися до ліцею № 13 «Успіх». З чотирьох років вивчала англійську мову. У школі товаришувала з кількома подружками.

«Спілкувалась із тими, з ким їй було комфортно. Мала друзів, завжди була їм вірна. Поки була меншою, залишалась більш відкритою. Вела соцмережі, любила себе фотографувати, мала свій ютуб-канал», – говорить класна керівниця Діани у середній школі Жанна Семиренко.

І татка Сергія, і маму Катерину вчителька часто бачила. Запішні були відкритою родиною та завжди були готові допомогти.

Сім’я любила вечорами гуляти Полтавою. З дітьми грали у настільні ігри. Вдома мали двох котиків – щоб кожній дитині було по тварині.

Після початку повномасштабного вторгнення родина залишалась у Полтаві. Катерина працювала у конструкторському бюро, Сергій у 2024 році долучився до війська, підписав контракт.

«У нас родичі живуть і в Харкові, і в Сумах, і в Одесі. Ніхто не міг подумати, що у 2025 році доведеться їхати на похорон у спокійну Полтаву», – ділиться Тетяна Запішня.

У вересні 2024 року до школи пішов Даня. Перша вчителька Богдана Дрок згадує хлопчика дуже активним. Він завжди знаходив собі заняття: «Ніколи не сидів. Круть, верть».

З віком старша сестра Діана захопилась готичною культурою. Їй подобалось носити одяг оверсайз чорного кольору. А також її захопила азійська культура і вона мріяла відвідати Корею.

1 лютого 2025 року, коли зранку в Полтаві пролунали кілька вибухів, вчителька Діани Жанна Семиренко написала своїм учням, щоб зрозуміти, чи всі у безпеці. Лише одна учениця не відгукнулась.

«Всі плюсики у чаті класу поставили, а від Запішніх немає повідомлення. Але це сьома ранку, може, ще сплять – думала я. Біля будинку, куди влучило, жило багато моїх дітей… Пізніше дзвонила Запішнім – ніхто не відповідав. А потім мені зателефонував учень сказав, що підʼїзду Діани вже немає…», – розповідає Жанна Семиренко.

«Мені чоловік скинув фото з якогось телеграм-каналу та я побачила, що зруйнований будинок схожий на той, де жили рідні. Те саме подвір’я, гойдалки…», – говорить Тетяна Запішня.

Тетяна одразу вирушила на місце обстрілу. Там зрозуміла: шансів, що рідні вижили, майже немає.

Запішніх знаходили по черзі: спочатку Катерину, потім Сергія, Діану – вже наступного дня.

«Від Дані практично нічого не залишилось, така сильна пожежа була… На місці будинку знайшли гаманець брата. Свідоцтво про народження Дані, якісь фото – пару штук. Що не згоріло, то розлетілось. А потім уламки бульдозером згребли та на сміття відвезли…», – згадує Тетяна Запішня.

Ховали родину в закритих домовинах у Диканьці.

«Виявилось, що найстрашніше – не дочекатись. Наче попрощались із дитиною, але все одно чекаєш... У списках класу Діани вже немає, на її місці сидять інші діти. Але постійно намагаюсь знайти її очима – побачити її очі та пишну зачіску. Наче от-от вона має бути тут… Це відчуття мене не полишає», – ділиться Жанна Семиренко.

На честь трьох загиблих дітей – Софії, Дані та Діани – у Полтаві висадили сакури. Атака від 1 лютого 2025 року стала однією з найбільш трагічних подій для цього міста.

• Керівництво Росії заперечує, що російська армія під час повномасштабної війни завдає цілеспрямованих ударів по цивільній інфраструктурі міст і сіл України, убиваючи цивільне населення і руйнуючи лікарні, школи, дитячі садочки, об’єкти енергетики та водозабезпечення.
• Українська влада і міжнародні організації кваліфікують ці удари як воєнні злочини Російської Федерації і наголошують, що вони мають цілеспрямований характер.