Доступність посилання

19 Лютий 2019, Київ 18:38

Що здобувають і що втрачають жінки-волонтери на війні


Олена з бійцями

Анастасія Ткачук

Чому жінки йдуть на війну, які спогади з неї виносять, чи можна перегоріти волонтерством і чи має воно своє завершення? Про це – в історіях трьох відчайдушних жінок: Вікторії, Тетяни та Олени. Вони пройшли майже всю війну на Донбасі від її початку та розповіли про свої здобутки і втрати в АТО/ООС.

Вікторія. «Це дуже класно – дитина з Луганщини!»

На фронті у неї з’явилась... друга донька. «У 2015 році я знайшла дівчину-сироту вагітну. І зараз вона вже кілька років називає мене мамою. У мене від неї є онук старший і це дуже класно – дитина з Луганщини», – розповідає полтавчанка Вікторія. Вона на фронті з 2014-го. Каже, коли почалася війна, не мала іншого вибору: хотіла перемогти ворога і не пустити його на решту території України. «Я хочу бути корисною своїй державі й надалі», – ділиться вона.

Вікторія з допомогою для військових
Вікторія з допомогою для військових

Вона не сприймає себе як професійного волонтера: «Поки у мене були власні кошти, я їх вкладала в допомогу. Потім, коли з цим стало важче, то звернулася за допомогою до людей». Каже, що протягом майже п’яти років війни бували різні випадки: «Бували невдячні бійці, бували люди, які докоряли допомогою. Але сказати так, що це мене вибило з колії, – то ні. Я перед собою бачила ціль, для чого і для кого це». Але Вікторія зазначає, що це лише поодинокі випадки і саме завдяки вдячності тих, з ким звела війна, – не опускаються руки.​

«Я бачу, як моє ставлення до всього цього вплинуло на моїх дітей. Моя донька робить дуже файні роботи з полімерної глини. І вона зробила виставку своїх робіт. Віддали їх на аукціон, щоб купили обладнання в Охматдит. Я дуже нею пишаюся. Друга моя донька, прийомна з Луганської області, теж займається гуманітарною допомогою, і для мене то вагомий показник того, що моя праця пройшла недарма, – розповідає волонтер, – Я пишаюся тим, що я могла передати своїм дітям те натхнення, яке у мене є, і моє ставлення до України».

Вікторія в інтернаті для дітей з інвалідністю
Вікторія в інтернаті для дітей з інвалідністю

Сьогодні Вікторія опікується інтернатами для дітей з інвалідністю Луганської області: «Я з ними з самого початку, і дуже багато долучалося для того, щоб у них на базі інтернату, де дітки з ДЦП, синдромом Дауна, аутисти, була база, спортивний інтернат паралімпійців. І ці діти уже дуже багато нагород отримали. Майстри спорту».

Жінка каже, що, коли завершиться війна, опікувати дитячі заклади не припинить. «Хочу, щоб мої онуки зростали дійсно у файній країні, пишалися нею. Щоб не їхали кудись за кордон працювати, а щоб знали, що в Україну люди їдуть для того, щоб чогось навчитися в українців. Я вірю, що так буде».

Тетяна. «Ти або продовжуєш їздити на фронт, або працюєш»

Волонтерство відіграло одну з головних ролей у житті, каже киянка Тетяна. Все змінилося: оточення, спілкування, друзі, робота, спосіб життя, цінності.

Тетяна (посередині) з волонтерами та журналістами
Тетяна (посередині) з волонтерами та журналістами

«Переломний момент був, коли я втратила роботу. Я працювала головним бухгалтером, були якраз квартальні звіти і не вдалося розірватися між роботою і волонтерством. Шеф поставив мене перед вибором: або продовжуєш їздити на фронт, або працюєш. Я написала заяву на звільнення і поїхала на фронт. Тоді почала тісно співпрацювати з добробатами. Жила не в Києві, а там. Десь півроку пройшло, і на одному з блокпостів я зустрілася зі своїм колишнім шефом. Він також почав волонтерити. Почав їздити з Червоним хрестом, з іншими організаціями, які допомагають військовим та місцевому населенню. Тепер ми з ним спілкуємося як близькі друзі», – згадує Тетяна.

Тетяна з колегою передає «материнський оберіг» бійцям
Тетяна з колегою передає «материнський оберіг» бійцям

За її словами, 70% оточення кинули цю справу, тому що люди втратили роботу, бізнес, кваліфікацію, сім’ї. Сильно морально на них вплинули такі події, вони виснажились. Захотіли спокою, повернутися до родин. Багато хто створив інші родини. «Люди вже не допомагають, як раніше, немає фінансової підтримки. Але майже всі займаються маленькою ділянкою: допомагають пораненим, дітям. Все одно якийсь внесок є».

«Мені дозволяє не кидати те, що триває війна, там багато друзів, є ті хлопці, що з 14-го року перебувають там. Їм дуже потрібна наша підтримка. Ми теж багато втратили, і просто так все кинути? Сенс тоді було займатися цим майже 5 років?» – наголошує Тетяна. Вона каже, що як військовий волонтер полишить цю справу лише тоді, коли закінчиться війна. Однак, саме волонтерство – ні: «Закінчиться війна – буду допомагати собачкам».​

Олена. «Доки буде загроза моїй хаті – я волонтеритиму»

Олена
Олена

Волонтерка з Костянтинівки на Донеччині Олена згадує найсильніше враження війни: діти на блокпосту. «Капюшончики задом наперед надіті, дірочки під очі прорізані, і стояла дитина років 14, не більше. У руках воно тримало, це дитятко, новенький ПМ (пістолет Макарова – ред.) і тримало його, як щось таке страшне. Він його боявся. Підійшов до мене: «Тётя, а можно вашу машину посмотрю?» Мене перевернуло просто», – розповідає Олена.

Коли почалася війна, вона з друзями вирішили допомагати. «Я відчувала потрібність свою. Мені було приємно це робити. Приємно, що хтось дав мені змогу, що ці хлопці дали мені змогу жити в своїй хаті. Доживати свій вік у своїй хаті», – каже Олена.

Олена ліворуч, Вікторія праворуч
Олена ліворуч, Вікторія праворуч

Її рідна Костянтинівка була окупована нетривалий час, ще на початку війни, а потім – звільнена. «Доки буде загроза, що мені доведеться покинути свою хату, доти я не покину робити те, що я роблю», – каже вона.

Волонтер переконана, що зараз допомога волонтерів повинна трансформуватися: «Потрібно глянути навколо себе, кому з близьких потрібна допомога і яка. Це не завжди гроші, не завжди речі. Інколи – психологічна допомога, підтримка. Це також дуже важливо. Приємно дивитись, що з’явилося багато звернень допомогти хворим дітям, хворим бійцям, і як люди на це відгукуються, як люди від чистого серця, щирої душі допомагають».

Як допомагати? Волонтери з досвідом радять

Допомагати напряму: зв’язатися з командиром обраного підрозділу (нині це легко зробити через соцмережі, бійців або інших волонтерів), з’ясувати, що потрібно тому чи іншому підрозділу, у чому є нагальна потреба. Командири йдуть на контакт легко, стверджують наші співрозмовниці: допоможуть вибрати напрямок для допомоги, підкажуть, де, кому і що потрібно.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

(Радіо Свобода опублікувало цей матеріал у рамках спецпроекту для жителів окупованої частини Донбасу)

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG