Напруженість та очікування – два слова, які найкраще описують Донецьк у дні напередодні 24 серпня 1991 року. Таке визначення їм дає дончанин, історик Українського інституту національної пам’яті Ігор Каретніков.
У 91-му Ігор Каретніков працював учителем історії в середній школі Донецька. Це місто він згадує як політичний центр, де відбувалися важливі суспільно-політичні події. Страйки шахтарів, які прокотилися тут в останні роки існування СРСР, на думку історика, разом з Чорнобильською катастрофою та війною в Афганістані сприяли розпаду Радянського союзу.
Напередодні історичної дати Радіо Донбас.Реалії розпитало Ігоря Каретнікова про деталі тих днів на Донбасі.
У талонному режимі
Страйки шахтарів були відображенням напруженого очікування змін. Вони починалися з суто корпоративних прагнень – поліпшення умов праці, пенсійного та медичного забезпечення, підвищення заробітної плати працівників – а завершилися політичними: вимогою департизація збройних сил, міліції та СБУ. Під тиском шахтарів із посад пішли Володимир Щербицький (перший секретар ЦК КПУ) і Валентина Шевченко (голова президії ВР). Наступною прозвучала вимога ухвалення декларації про суверенітет.
Перший з’їзд шахтарів відбувся влітку 1990 року в Донецьку і був проявом загального невдоволення економічною політикою радянського уряду. Ігор Каретніков згадує, як величезна кількість людей заполонила центральну площу міста та грюкала касками по асфальту: «Донбас активно підхопив страйк на Кузбасі: на вулиці Донецька вийшли працівники близько 200 шахт».
Під тиском шахтарів у серпні 1990 року був ухвалений закон «Про економічну незалежність УРСР» – документ, який давав економічне підґрунтя для декларації про суверенітет, а далі й незалежності. Він закріплював право УРСР на самостійну внутрішню та зовнішню економічну політику.
Тотальний дефіцит, характерний тоді для всього СРСР, добре відчувався і в Донецькому регіоні. Багато товарів повсякденного вжитку раптом зникли з продажу, й життя донеччан перейшло в безкінечний талонний режим. Все це викликало у населення велике незадоволення. Люди нарікали, що партія не справляється з ситуацією в країні.
«Пам'ятаю, як заходили з дружиною в універмаг «Білий либідь», а там без перебільшення – порожні полиці. Хліб, молоко, м'ясо ще було можливо знайти, на відміну від прального порошка та мила. Особливо це обурювало шахтарів, яким без нього – нікуди. Мій батько – шахтар, у нього до самої смерті повіки були чорними і вже навіть не відмивалися, це слід професії на тілі», – пригадує він.
«Брати Гадюкіни» хитають
На референдумі 1 грудня 1991 року майже 84% населення Донецької області проголосували за Акт проголошення незалежності України, 12,6% – проти.
Історик зазначає, що велику роль у цьому процесі відіграло мистецтво. Почали виходити фільми, які показували вади радянської системи. Наприклад, фільми «Інтердівчинка», «Покаяння» та «Кур’єр» показували правдиві взаємовідносини між людьми та владою. Революційні на той час стрічки змогли побачити світ завдяки перебудові. Ігор Каретніков порівнює цей момент з відкриттям шлюзів, з яких сильним напором хлинула вода.
«У 1989 році в Чернівцях відбулася «Червона рута», де були «Брати Гадюкіни», Марічка Бурмака, Віра Врадій. Група «Кіно» вимагала «перемен», транслюючи голос тогочасної молоді. Таке духовне та емоційне підґрунтя сприяло нормальному сприйняттю майбутніх змін. Я не можу сказати, що під час перебудови ідея української незалежності охопила широкі верстви населення, але значна частина вже точно її сприймала», – розповідає історик.
Донецький концерт Віктора Цоя, 1990 рік:
Загалом, пригадує Ігор Каретніков, серед людей жила надія на краще: «На той час мої однолітки неоднарозово висловлювалися: «Досить годувати Москву. Ми заможна республіка». У 2014 цей наратив перенесли на Донбас, який «годує Україну». УРСР була важливим експортером на той час: ми перші в Європі за територією, п'яті за розвитком економіки. Тобто сподівання на краще життя при незалежній Україні мали свою основу».
Саме ці очікування кращого, на думку історика, допомогли населенню пережити складний перехідний період від соціалізму до капіталізму.
«До 1996 року ситуація в Україні була дуже важкою, чого тільки варті купонокарбованці та шалена інфляція. Але саме очікування кращого життя допомагало людям пережиті ці лихі роки. Шахтарям по два роки не виплачували зарплату. Вчителям військового коледжу, де я працював, могли цілий рік не платити грошей, але вони героїчно продовжували працювати. За відчуттями, життя почало налагоджуватись ближче до 1996 року, коли ввели гривню та ухвалили Конституцію».
«Рух» на Донбасі
Разом із шахтарськими страйками Донецька Крайова організація Народного Руху України була найбільш яскравою громадсько-політичною силою Донецького регіону періоду «оксамитової революції» початку 1990-х. «Рух» був заснований у 1989 році як громадсько-політична організація націонал-демократичного спрямування, мета якої – проголошення незалежності. Скасування в 1990 році шостої статті Конституції СРСР (про керівну роль Компартії) уможливила багатопартійність. «Рух» був легалізований, а Українська Гельсінська спілка дала початок Українській республіканській партії, відділення якої було і в Донецьку. У 1990-му в Союзі пройшли перші багатопартійні вибори парламенту СРСР, УРСР та місцевих рад.
Людей, які підтримували ідеї незалежності, було достатньо багато
«В Донецьку функціонував міський осередок «Руху», я ходів на їхні засідання, бо цікаво було з історичної точки зору. Говорили там про вади Радянського Союзу, злочини комуністичної партії, українську незалежність та локальні проблеми. Також проводилися мітинги та підтримували шахтарські страйки. Збори, на які запрошували всіх охочих, проходили і в університеті, і в Будинку політичної просвіти. Партія відчувала, що її позиції дуже хиткі. Для когось ДКНС (ГКЧП) та незалежність були очікуваними. Це певний вихід із ситуації, яка склалася в країні. Людей, які підтримували ідеї незалежності, було достатньо багато» – каже Ігор Каретніков.
Лайливими на той час словами були «партійний функціонер», «партократ» та «номенклатурщик», без них не обходилися засідання «Руху».
Напротивагу Народному Руху України функціонував Інтернаціональний Рух Донбасу, засновниками якого були брати Дмитро і Володимир Корнілови. Володимир Корнілов в подальшому вів проросійську діяльність в незалежній Україні, у 2014-му підтримав російську агресію та, зрештою, виїхав до Росії. Зараз його часто можна побачити в ефірах російських ток-шоу. Сили, що виступали за збереження Радянського Союзу, існували під покровом КДБ і в інших республіках.
А якби Леніна тоді повалили?
Проте, агресивних сутичок між цими організаціями в місті Ігор Каретніков не пригадує:
«Були суперечки, були палкі дискусії, але до бійки ніколи не доходило. В 1990 році відбулося мирне громадське обговорення ідеї зняти пам'ятник Леніна. Маю гріх: тоді не хотів, щоб його прибирали, бо він мені здавався архітектурним надбанням. У багатьох європейських країнах стоять пам'ятники імператорам, царям і подібним історичним діячам. За цією логікою і Ленін міг залишитися на площі. Я весь час думаю: якби його тоді зняли, а площу Леніна перейменували? До того ж, готувалася навіть постанова про перейменування районів міста. Хто знає, можливо, тоді б події 2014 склалися зовсім іншим чином», – міркує він.
Знаковою подією на Донбасі було підняття національного синьо-жовтого знамена 16 липня 1991 року. Щоправда, цей факт не набув широкого розголосу – масова преса була партійною, до інтернету було ще далеко. Але подібні прецеденти траплялися і раніше:
У Костянтинівці група молодиків пройшла з синьо-жовтими знаменами містом. І прапор не був чимось дивним, населення його сприймало
«Достеменно знаю, що незадовго до цього, на травневі свята 1991 року у Костянтинівці група молодиків пройшла з синьо-жовтими знаменами містом. І прапор не був чимось дивним, населення його сприймало. На той момент його вже потроху використовували», – розповідає історик.
Про цей випадок Радіо Донбас.Реалії розповідав учасник тієї ходи, рухівець з Костянтинівки Ігор Розенко: «Ми «нахабно» зібрали колону з жовто-синіми прапорами і 1 травня пройшли маршем на демонстрації».
Донецьк єдиний назвав ГКЧП переворотом
На момент початку путчу Ігор Карєтніков працював директором воєнізованого табору для проблемних підлітків Донецька у Ясинуватському лісі, біля військового полігону. Він згадує, що ці події у населення викликали нерозуміння.
Спочатку був шок. Не знали, як реагувати. Поїхали на розвідку до Донецька
«Ми увімкнули телевізор і почули, як диктор зачитує рішення про те, що влада переходить до ДКНС, постанови про військових комісарів та їхні повноваження. Спочатку був шок. Не знали, як реагувати. Поїхали на розвідку до Донецька – там тихо, все нормально, комендантську годину начебто не вводили».
Ось як напруження серед пересічних жителів описував в інтерв'ю 2016 року депутат того скликання Донецької міської ради Сергій Зікеєв: «Напруга на обличчях відчувалося всюди – у магазинах, в чергах. Вголос не можна було говорити. Можна було тільки кричати «УРА, ГКЧП» – були такі голоси, але це були солісти. Підтримки – в тому ж тролейбусі – не було, коли ось хором кричать. Були солісти, але у відповідь – мовчання».
«Донецька міська рада 21 серпня офіційно оприлюднила у газеті «Вечірній Донецьк» рішення про те, що вона не визнає ДКНС і вважає це антидержавницьким заколотом. Це єдиний орган місцевого самоврядування, який ухвалив таке рішення. Але обласна рада його потім не підтримала», – розповідає Ігор Каретніков.
«Здобуття незалежності у 91-му дійсно відбулося мирно, без кровопролиття, – резюмує історик. – І до 2014 року ми цим пишалися, бо це заслуга нашого народу, його мудрості, єдності та спільного бажання, чого нам зараз дуже не вистачає. Але український шлях до незалежності дуже великий, і в тому числі, политий кров’ю».
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите. Матеріал опубліковано мовою оригіналу
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ ТУТ.
