Тамара Яніна втратила чоловіка на війні, яку веде Росія проти України. Востаннє її сім’я зібралась разом 20 лютого на триріччя сина. А потім Олексій Янін, військовослужбовець полку «Азов», терміново повернувся у Маріуполь. З 24 лютого він захищав місто і загинув в боях 7 квітня. Переживаючи свою непоправну втрату Тамара усвідомила, що може допомагати іншим. Вона стала комунікатором між родинами та людьми, які хочуть підтримати сім'ї оборонців Маріуполя і «Азовсталі». Адже багато з них втратили ще і житло та усі ресурси для виживання. І що найболючіше: багато з них досі не можуть поховати своїх рідних.
Як дружина «азовця» з Хмельницького допомагає родинам загиблих захисників з Маріуполя дізнавалось Радіо Свобода.
Сім’я Яніних: Хмельницький-Маріуполь
До 24 лютого Тамара жила в очікуванні закінчення контракту Олексія. Через півтора року він мав повернутися до родини і «бути разом, як нормальна сім’я без цих катань і військового життя».
«1 вересня 2023 року в нього вже мав закінчуватися контракт трирічний і він мені казав: це мій останній контракт військовий, дай мені дослужити тільки, я повернусь і будемо повноцінно жити як сім’я. Цього літа ми планували поїхати на море за кордон, він дуже хотів відпочити в Європі, дитині хотіли показати світ».
Це не перший військовий контракт Олексія, він служив в лавах ЗСУ з 2014 по 2015 рік, з 2015 по 2019 рік у полку «Азов», в 2020 році знову повернувся до «Азова». Тамара згадує, у 2020 «ледве пережила» рішення чоловіка повернутись на службу. Тоді він переконував, що не може залишатися в тилу, коли йде війна й убивають його побратимів.
«Ми тоді не уявляли, як ми будемо бачитись. Я мріяла про той період, коли ми будемо жити разом, як нормальна сім’я без цих катань і без військового життя. Бути дружиною військового це не так романтично, як здається і не так легко. Ти постійно сама, постійно на другому місці, на першому місці війна, перемога, Батьківщина, полк. Жодні його аргументи я не сприймала. Я тоді просто була розчавлена вщент».
Востаннє родина зібралась разом на День народження сина. 20 лютого відсвяткували триріччя Назара, для цього Олексій взяв відпустку і приїхав у Хмельницький. Мав залишитись там до 5 березня.
Але вже 23 лютого терміново вирушив до Маріуполя.
«О п’ятій ранку він пішов з дому на потяг. Я так пам’ятаю цей ранок, звичайно його провела, навіть не поцілувала на прощання. Він каже: Боже так шкода, що я не відгуляв відпустку до кінця, а я кажу: Льоша, чого ти хвилюєшся, ще приїдеш, тобі заморозять ці дні. Я знала, що він повернеться. Однозначно. Розуміла, що людина їде на війну, що будуть зараз позиції, але, що він загине, ні! Навіть не припускала такої думки».
З вокзалу на позиції
24 лютого Олексій приїхав у Маріуполь, з залізничного вокзалу його забрали відразу на військові позиції. До 5 березня подружжю вдавалося зідзвонюватися кілька разів на день.
«Як повністю заблокували Маріуполь там зник зв’язок на тиждень, але я все одно йому писала постійно в телеграм. На 5 день почала телефонувати в полк. Мені сказали – він живий. 12 березня він вийшов на зв’язок і сказав, що 10 березня отримав кульове поранення в ногу і він у шпиталі».
6 квітня подружжя спілкувалося востаннє. 9 квітня Тамара дізналась про смерть чоловіка.
«7 квітня як завжди писала йому, що в мене за день відбувається, як я хвилююсь. Писала: а ти зайдеш в телеграм, побачиш повідомлення і тобі буде приємно. Мені навіть в голову не могло прийти, що вже людини немає в живих».
«В болю є свій великий ресурс. Я змогла допомагати іншим»
Тамара згадує, спочатку сил пережити втрату не знаходила. Кожен день лише плакала, і ні з ким не хотіла бачитись. У такому стані провела місяць. Другого травня вона прокинулась з думкою про жінок з Маріуполя, які втратили чоловіків, залишились без житла та грошей.
«Я зрозуміла, що комусь потрібна допомога, бо комусь гірше ніж мені. Я, принаймні маю своє житло, родину, підтримку, друзів, а в когось родичі поїхали в Росію, друзі лишились в окупації, а вони самі в цьому світі. Це дало мені сили їм допомагати».
Тамара одразу написала в патронатну групу «Азову», де перебувають всі родини загиблих військових. Спочатку запропонувала жінкам з дітьми допомогу і запитала про їх потреби. До неї одразу звернулись чотири родини.
Ці люди так дивуються, коли їм хтось хоче допомогти
«Мені в приват написали про те, що комусь потрібен літній одяг для дітей, комусь засоби гігієни, хтось просив таке елементарне, як ватні палички. Тоді я усвідомила, що їм капець як тяжко».
На своїй сторінці в соцмережі почала писати дописи з потребами родин і люди відгукнулися. Тамара каже, стала комунікатором між сім’ями загиблих та людьми, що хочуть допомогти і подбати про них.
«Ці люди так дивуються, коли їм хтось хоче допомогти. Вони кажуть: Боже, ми думали ми нікому не потрібні і всім байдуже. Я стала маленькою ланочкою у цьому ланцюжку, який з’єднує тих, хто хоче допомогти і тих, кому потрібна ця допомога. Отримала велику підтримку від людей. Я на той час не була частиною якоїсь волонтерської організації, я була просто Тамара Яніна».
Я хочу дбати про ці родини так, як дбали про них їх чоловіки. Це діти та дружини героїв, найкращих чоловіків нашої державиТамара Яніна
Сім’ям, якими почала опікуватись Тамара, надсилали пакунки з продуктовими наборами, ліками, одягом, побутовою хімією. Комусь сплачували борг за комунальні послуги, комусь купували візок для новонародженої дитини, комусь допомагали з житлом, чи збирали десятки тисяч на інші потреби.
Згодом Тамара приєдналась до благодійного фонду «Волонтери Поділля», і почала ще більше працювати з родинами загиблих військових.
Я хочу дбати про ці родини так, як дбали про них їх чоловіки
«Коли я тільки почала цим займатись, кожен мій день набув змісту. В болю є свій великий ресурс. У тебе болить, болить, а потім чудом знаходиш якусь зачіпку, і в тебе з’являються сили допомогти комусь. Я хочу дбати про ці родини так, як дбали про них їх чоловіки. Це діти та дружини героїв, найкращих чоловіків нашої держави, які стали на захист. Вони заплатили один раз цю найвищу ціну, але дружини і діти її будуть платити до кінця життя. Тому, що нам із втратою жити тепер кожен день».
Які проблеми у родин загиблих військових?
Зараз Тамара опікується 17-тьма родинами. Це дружини, діти, батьки загиблих військовослужбовців полку «Азов» та інших підрозділів ЗСУ. Основна проблема – житло.
90% цих родин – це переселенці, каже Тамара.
«У них немає нічого, все життя зруйноване. І немає чоловіка, який подбає про них і держава не готова про них дбати, бо ще не знає як вийти з цього положення».
Комусь вдається оплачувати орендоване житло, одній сім’ї вже придбали будинок у співпраці з американським благодійним фондом.
«Але зараз треба думати не над мультиварками і холодильниками, а над тим, як їм вирішити питання з житлом. Не зі зйомним, а зі своїм. Дуже важкі збори, але я все рівно буду братися за це».
Наступна проблема – це соціальні виплати та забезпечення. Зараз їх отримати вкрай складно. Лише на виготовлення довідок йдуть місяці.
Головне: ти не можеш поховати свою рідну людину – це найбільше болитьТамара Яніна
Тамари в основному опікується родинами, в яких чоловіки загинули в Маріуполі. Коли вона почала допомагати, жодне тіло ще не було евакуйоване з міста.
«Без тіла неможливо видати свідоцтво про смерть. Без свідоцтва про смерть неможливо оформити будь-яку виплату. При тому, що зі всіх видів військового забезпечення ці військові вже зняті. Тобто дружина з дітьми залишились без засобів існування. Зарплату чоловіка вже не платять, пенсію по втраті годувальника ти оформити не можеш. І головне: ти не можеш поховати свою рідну людину – це найбільше болить».
З цих 17 родин лише одна оформила одноразову виплату. Сама Тамара лише два місяці чекала довідку від Нацгвардії про загибель чоловіка.
«На основі цієї довідки я несла заяву до суду з проханням ухвалити рішення про видачу свідоцтва про смерть чоловіка. А ще я цю довідку маю занести у військовий комісаріат. За ці місяці військкомат мені так і не повідомив про долю мого чоловіка. Я особисто, і ще три вдови в Хмельницькому навіть не можемо оформити пенсію по втраті годувальника. Це таке щось елементарне».
Але найскладніше – це отримати тіло чоловіка з Маріуполя.
«Дружини сталевих чоловіків»
У Хмельницькому зараз чотири родини загиблих військових полку «Азов», нещодавно Тамара була єдина дружина «азовця» на всю область.
Зараз ці жінки так само приходять волонтерити, також хочуть допомагати... у них теж «з’являється ресурс».
Ми дружини сталевих чоловіків, ми сталеві жінки
«Ми дружини сталевих чоловіків, ми сталеві жінки і ми не здамося. Якщо окупанти вибили з обойми наших чоловіків, то ми ще в цій обоймі є. І ми не дамо нікому забути наших героїв. Ми зробимо все, щоб їх пам'ятали і ми зробимо все для того щоби перемога була наша. Ми будемо продовжувати справу наших чоловіків у свій ось такий спосіб».
Тамара каже, що має амбіцію – охопити допомогою сім’ї по всій країні.
«Я відчуваю в собі сили. Знаю, що на мене підтягнуться. Хочу охопити Україну, а можливо і допомагати українкам за її межами. Основна мета цієї допомоги донести до цих жінок, що вони не самі, не покинути, те що ми велика родина».
