Доступність посилання

ТОП новини
15 Жовтень 2019, Київ 10:42

Чим цікавий Білорусі досвід перемоги Зеленського


Володимир Зеленський

(Рубрика «Точка зору»)

Перемога в Україні недосвідченої в політиці людини означає злам великого тренду, який домінував на пострадянському просторі майже три десятиліття.

Стисло

  • Після розпаду СРСР люди інстинктивно довіряли особам, які мали керівний досвід.
  • Тривалий час опозиція в Білорусі виставляла як альтернативу Лукашенкові політиків, які раніше займали відповідальні посади.
  • Ознакою нового тренду на пострадянському просторі став прихід до влади несистемних політиків (Нікол Пашинян, Володимир Зеленський).
  • Тепер в очах електорату керівний досвід кандидата зовсім не обов’язковий.

Феномен Володимира Зеленського породив безліч різних коментарів, гіпотез, мемів. Він надзвичайно розширив спектр політичних можливостей, але одночасно збільшив масштаб ілюзій.

Домінування політиків із керівним досвідом

Перемога в Україні недосвідченої в політиці людини означає злам великого тренду, який домінував на пострадянському просторі майже три десятиліття. Досі, як правило, на всіх виборах перемагали високі начальники, які перед тим займали керівні посади. Під час гострої кризи після розпаду радянської імперії люди інстинктивно довіряли особам, які мали керівний досвід.

У перші роки після розпаду СРСР тон задавали керівники компартії. Навіть якщо винести за дужки пострадянські країни Середньої Азії, то все одно список виходить великий. Гейдар Алієв в Азербайджані, Едуард Шеварднадзе в Грузії, Петро Лучинський у Молдові. Колишній секретар ЦК КПРС Борис Єльцин був обраний президентом Росії. Першим президентом України став колишній другий секретар ЦК компартії республіки Леонід Кравчук. Навіть у Литві на посаду президента був обраний колишній перший секретар компартії республіки Альґірдас Бразаускас. Та що Литва, навіть у Польщі головою держави став лідер партії-наступниці Польської об’єднаної робітничої партії. Маю на увазі Александра Кваснєвського.

А дивіться, хто був у президентах України. Після Кравчука керівниками української держави ставали люди, які до того очолювали уряд: Леонід Кучма, Віктор Ющенко, Віктор Янукович. Та й Петро Порошенко був міністром у декількох урядах.

Зрозуміло, були винятки. Можна згадати Азербайджан, Вірменію. Ну і, звичайно, феномен Олександра Лукашенка. Але це якраз той випадок, коли виняток підтверджує правило. І це правило діяло і в білоруському кейсі.

Білоруський досвід

Згадаймо другі президентські вибори в Білорусі 2001 року. Тоді тон задавала так звана «п’ятірка», яка зі свого складу вибирала єдиного кандидата – суперника Лукашенка. З кого ж вона складалася? Колишній прем’єр Михайло Чигир, колишній міністр оборони Павло Козловський, колишній голова Гродненського облвиконкому Семен Домаш, колишній голова Радянського райвиконкому Мінська Сергій Калякін. А єдиним кандидатом був обраний голова Федерації профспілок Білорусі Володимир Гончарик. Усі в минулому житті – великі начальники.

Якраз у тому ж 2001 році робив спробу поборотися за президентську посаду білоруський комік Євген Крижановський. На той час він був найвідомішим білоруським артистом, його театр «Христофор» гримів, він регулярно з’являвся на телеекранах, навіть у рекламних роликах. Думаю, серед далеких від політики обивателів Крижанівський був більш відомий, ніж члени тієї самої «п’ятірки».

Мої тодішні контакти з ним дають підставу стверджувати, що його політичні наміри були досить серйозні, це не був черговий жарт. Але не пішло. До нього ніхто всерйоз не ставився, при згадці про нього як кандидата в президенти всі посміхалися, розглядали це як дивацтво, прикол відомого коміка. Крижанівський так і не зміг створити команду, але, здається, зібрав 30 тисяч підписів.

Цікаво, що тільки в розпал виборчої кампанії стала відома важлива обставина: він узагалі не мав права балотуватися, тому що народився в Україні. Але ЦВК зареєструвала його ініціативну групу, навіть не подивившись у паспорт претендента. Бо таке було поблажливе ставлення – мовляв, хто ж буде голосувати за коміка?

На наступних президентських виборах у Білорусі 2006 року опозицію знову представляли колишні начальники. Олександр Козулін обіймав посаду ректора Білоруського державного університету – а це статус міністра. Олександр Мілінкевич раніше працював заступником голови Гродненського міськвиконкому. Тобто – люди з досвідом керівної роботи.

Пам’ятаю мої численні розмови зі звичайними людьми в той час. Вони говорили, що, наприклад, Анатолій Лебедько, Павло Северинець і інші опозиціонери – хороші хлопці, але який у них керівний досвід? Вони збираються керувати державою, але чим вони керували? Партією, громадською організацією? Це несерйозно. От якби вони очолювали великий завод, міністерство, регіон, тоді можна було б розглядати їх як альтернативу Лукашенкові.

Новий тренд

А ось в останні п’ять років ситуація змінилася. Причому в усьому світі. У демократичних країнах перемагають популісти, які не мають ніякого політичного досвіду. Багато писали про феномен Дональда Трампа, але й у країнах ЄС спостерігається схожа тенденція. Але в демократичному світі все ж працюють інститути, які мікшують і нейтралізують дивацькі кроки і дії цих популістів.

Але цей новий тренд прийшов і на пострадянський простір. Найвиразнішою його прикметою стала «оксамитова революція» в Вірменії рік тому, прихід до влади несистемного політика, «людини вулиці» Нікола Пашиняна, який був раніше журналістом і депутатом, але не чиновником.

Можна згадати і білоруський досвід. На президентських виборах 2015 року Тетяна Короткевич, людина нізвідки, раптом набрала, за оцінками незалежних соціологів, більш ніж 20%.

Причин цього нового тренду багато. Змінилося покоління, люди тепер не бояться ризикувати, обираючи нових лідерів. Радикально знизилася довіра до існуючої владної еліти. Нові інформаційні технології ведуть до того, що влада зараз ближча, більш прозора, будь-які її дурниці краще помітні.

Тому зараз, після перемоги Зеленського, в соціальних мережах Росії, Білорусі бурхливо обговорюють кандидатури різних коміків як претендентів на президентську посаду. Але ця захоплива гра відображає нову реальність. Тепер в очах електорату керівний досвід кандидата зовсім не обов’язковий. Більш того, як показали вибори в Україні, він може бути навіть шкідливий.

Думаю, що і в Білорусі існує сильний запит на «людину збоку». Тобто – немає довіри ні до чиновників нинішнього режиму, ні до нинішніх опозиціонерів.

Портрет нового кумира дуже простий. Він не повинен був обтяжений невдалим політичним досвідом, зате повинен мати великі амбіції і певні елементи харизми. А розкрутитися за допомогою соціальних мереж і нових політтехнологій – справа техніки.

Але все це можливо тільки за умови, що в Білорусь повернуться вибори.

Валерій Карбалевич – політичний оглядач Білоруської редакції Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Оригінал публікації – на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Валерій Карбалевич

    Кандидат історичних наук (Мінськ), політичний оглядач Білоруської редакції Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG