ЗАПОРІЖЖЯ – Постійні відключення світла, навчання дітей у підземних школах, обстріли і повітряні атаки щодня. «Запоріжсталь» заявило про аварійну зупинку виробництва після атаки РФ. Прифронтове Запоріжжя потерпає від ударів російськими КАБами та безпілотниками. Однак, попри погіршення безпекової ситуації, містяни намагаються створити дух свята.
Колосок до колоска – у Запоріжжі волонтери в'яжуть величезний Дідух – це традиційний атрибут зимових свят українців, що прийшов ще з дохристиянських часів. Його в'яжуть у вигляді снопа із колосків жита, пшениці і вівса. Це оберіг дому і одночасно символ гарного врожаю, добробуту та зв'язку поколінь. Саме слово дідух означає «діда дух», тобто дух предка роду. З утвердженням християнства, дідух став символом Різдва. Його урочисто вносять в хату у Святвечір, коли вся родина збирається за столом із 12-ма традиційними стравами, головною із яких є кутя. Тепер дідухи встановлюють на Різдво і на центральних площах українських міст.. Працюючи співають.
Не держава має робити, не влада має робити – організовуйтесь і робитьЯна Яковенко
«Із 17 року ми робили дідухи на майдані Героїв чи на майдані Митців. Збирались, я брала снопи, і ми в’язали десь до метра дідуха, і ми його потім передавали волонтери бійцям. Але з карантином, великим вторгненням я перестала це робити. У мене була така мрія поставити і показати, що ми, українці, своїми руками повинні робити свої символи. Не держава має робити, не влада має робити – організовуйтесь і робить. Ми є прикладом того, що ми самі робимо свої символи і самі втілюємо свої мрії», – каже ініціаторка створення триметрового дідуха у Запоріжжі волонтерка Яна Яковенко.
Упродовж двох днів, 22 і 23 грудня, великий дідух спільними зусиллями збирали з десяток людей.
Ініціативу Яни Яковенко підтримали волонтерки з громадської організації «Запорозькі берегині».
«Яна мені телефонує і каже, що є така ідея зробити такий дідух. Всі підключилися. Яна слідкувала за тим полем, де росла пшениця. Ми домовились з фермером, що він залишить нам невеличку діляночку», – розповідає голова «Запорозьких берегинь» Олена Шевчук.
Ми хлопцями до самого місця все це косили, носили, зберегли і сьогодні створюємо наш величезний дідухЯна Яковенко
Втім, в якийсь момент, розповідає Яна Яковенко, ідея створити величезний дідух ледь не зірвалася.
«Прокидаюсь я зранку і чую, що гуркотить трактор на моєму полі. Він його оре. В цей день у нас мала приїхати молодь жати цю пшеницю, мали зробити зажинковий обряд. І о 9-ій ранку чую: гуркоче трактор. Хапаю свого тупого серпа декоративного, який в мене для фотосесій, несуся на це поле і починаю жати. Зі мною було ще два хлопчики – мій син Любомир і його друг, сусід Андрій. Вони мені допомагали: я жну, а вони носять», – ділиться волонтерка.
Але «потім з’ясувалося, що трактор оре дуже повільно, і моєму полю нічого не загрожує. Навіть тракторист зжалився і прийшов сказати, щоб так не поспішали, що він не буде в цей день орати цю ділянку. Але автобус відмінили, візит молоді відмінили. Тож, ми з хлопцями до самого місця жали і носили. І от зберегли, тож сьогодні створюємо наш величезний дідух».
Триметровий дідух волонтери планували встановити на одній із площ в центрі міста. Втім, наразі безпекова ситуація у Запоріжжі не дозволяє проводити масові заходи на відкритому повітрі, тому зроблений руками волонтерів дідух встановили в приміщені обласного музично-драматичного театру імені Магара.
Як на Запоріжжі Різдво святкували
Це було традиційне Різдво Лівобережжя, НаддніпрянщиниСергій Звілінський
Виготовлення дідуха було традиційною складовою різдвяних обрядів серед автохтонного українського населення Запорізької області, каже історик, голова громадської організації «Гуляйпільські старожитності» Сергій Звілінський. Він разом з колегами багато років поспіль проводить етнографічні експедиції, записуючі спогади жителів регіону. Продовжує цю роботу і в умовах повномасштабної війни.
Як приклад традиційного для Запоріжжя святкування Різдва наводить записані цього року спогади жительки колишнього Оріхівського району (після укрупнення районів у 2021 році увійшов до складу Пологівського району Запорізької області – ред.) Любові Роботи (Коцило) про те, як відзначали її батьки:
«Дідух обов’язково ставився на покутті, а потім спалювався. Як їй батько пояснював, це дух померлих предків, які живуть з ними. Каже, що обов’язково залишалась кутя на столі і клали ложки на ніч. На кожного померлого з цієї родини клалась ложка. Вони жили з бабусею. І коли вона померла, то мати почала класти ложку біля куті, бо вночі прийдуть духи померлих предків і будуть їсти кутю».
Після Голодомору традиція вертепів, традиційного водіння кози, зниклаСергій Звілінський
Любов Робота (Коцило), чиї батьки таким чином відзначали Різдво, походить з одного з найстаріших сел Запорізької області, каже Сергій Звілінський.
«Прізвище родини – Коцило. Це уродженці села Жеребець, родина тамтешніх старожилів. Це сучасне Таврійське (поряд з Оріховим – ред.). Одне з найстаріших сіл області. Воно традиційно заселялось спочатку козаками. Це підтверджено архівними даними та археологічно – локалізовано козацькі зимівники на території сучасного села. Прізвище Коцило фіксується в цьому населеному пункті практично від часів його заснування. Тобто ця родина є носієм саме цієї традиції південної».
Найкраще зберегли знання про прадавні традиції ті, хто був малим чи юним до приходу більшовиків, і кому вдалося пережити Голодомор:
«Вони є носіями класичної традиції святкування Різдва та інших традицій, які існували від часу масового заселення регіону в кінці XVIII сторіччя. Це було традиційне Різдво Лівобережжя, Наддніпрянщини, якщо говоримо про українське населення Запорізької області. Відповідно у нас було все. Жителі регіону 30-х років народження говорять, що вони ще застали і бачили водіння кози. Зараз вважається, що у нас його не має, що це вже відроджена традиція».
Наводить ще один приклад різдвяних традицій, яких дотримувались місцеві жителі:
«Нещодавно переслуховав записи експедиції 13 року. Село Успенівка. Нині окуповане. Бабуся розповідала про випікання різдвяних пряників, наприклад. Це ще на її пам’яті було. Старше покоління, до якого вона носила вечерю, пекло пряники у традиційній формі «барині » і півника», – ділиться Сергій Звілінський.
Якщо тобі сказали, що не можна і ти тишком несеш кутю до рідні, то явно, що ти не будеш співати різдвяну колядку, щоб тебе ніхто не побачив в селі і не доніс до школиСергій Звілінський
Традиції святкування Різдва починають поступово забуватися, зникати на Запоріжжі після Голодомору 1932-1933 років.
«Голодомор став фактично рушієм, який дуже багато перекреслив традицій, перекроїв відносини між людьми, зруйнував громади. І як раз, після нього традиція ходіння, традиційного водіння кози, вертепів зникає. Голодомор став тією межею, після якого зникло громадське життя усталене. Після нього ми вже маємо якісь залишки традицій чи якісь спогади про традицію, яка була після нього, якісь елементи, які залишились у 30-і, 40-і і подальші роки.
Чим далі від Голодомору, то тим менше цієї традиції ставало. Це прослідковується під час експедицій: чим молодша людина – тим більш зникає частина цієї традиції, і згодом ми маємо Різдво як умовно домашнє свято, де ніхто ні до кого не ходить», – каже голова «Гуляйпільских старожитностей».
Колективна традиція співання колядок не підтримувалась роками: співали вдома, але вертепних колядок вже не булоСергій Звілінський
Перетворенню святкування Різдва в суто домашнє в регіоні сприяла і заборона відзначати його у 1950-60-х роках. Історик каже, що опитувані ним мешканці області старшого віку згадують, як їх попереджали в школі про можливе покарання, якщо носитимуть вечерю рідним чи співатимуть колядок:
«В першу чергу це робили через мережу шкіл, навчальних закладів. Дітей перед Різдвом, перед зимовими святами залякували, що якщо підете носити на Різдво і ми дізнаємось, батькам дістанеться, вам влетить від вчительки, від директора школи. Звичайно, що на це мало зважали. І всі наші респонденти кажуть, що носили вечерю – тихенько це робили.
Якщо тобі сказали, що не можна і ти тишком несеш кутю до рідні, то явно, що ти не будеш співати різдвяну колядку, щоб тебе ніхто не побачив в селі і не доніс до школи. Таким чином, ця колективна традиція співання колядок не підтримувалась роками: співали вдома, але вертепних колядок вже не було», – пояснює історик Сергій Звілінський, як в регіоні серед місцевого населення зникала традиція колективного святкування Різдва.
Народжена під час війни традиція
Нині у Запоріжжі не лише відроджують українські традиції святкування, а й створюють нові. Одна з них – це «вишивана» ялинка. 5 рік поспіль волонтерки з організації «Запорозькі берегині» спеціально вишивають до різдвяно-новорічних свят ялинкові кульки. Ними прикрашають ялинки у різних установах та громадських місцях.
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, вишивати всім хотілось, хотілось знову створити якусь красу в ЗапоріжжіОлена Шевчук
Вперше таку встановили на передодні повномасштабного вторгнення у 2021 році.
«Ми проводили безкоштовні курси вишивки, але вишивати сорочку рушник дівчатам було важко. Наші жінки запоріжанки багато працюють, але всі хотіли побачити вишиваний результат. І в мене виникла така ідея, що будем вишивати кульки, бо вона вишивається не так довго – упродовж 1-2 днів, і це вже красиво», – ділиться голова організації «Запорозькі берегині» Олена Шевчук.
На запрошення представників Православної церкви України волонтерки прикрасили створеними ними вишитими іграшками ялинку в одному з місцевих храмів.
В умовах повномасштабної війни запорізькі волонтерки не покинули вишивати і їх захоплення перетворилось у своєрідну міську традицію прикрашати вишитими іграшками ялинки в місті.
Кожного року ми щось додаємо, аби залишилась пам'ять, кожного року з’являється щось нове.Олена Шевчук
«Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, вишивати всім хотілось, хотілось знову створити якусь красу в Запоріжжі. Але місто було трохи мертве, нічого в культурному житті не відбувалось. І ми подарували колекцію вишитих кульок запорізькому військовому госпіталю. Лікарі, поранені всі прикрашали ялинку. І вже в 23-му році я звернулась до керівника міського департаменту культури і сказала, що хочемо прикрасити якусь ялинку. Він підхопив цю ідею. В 23-му році ми перший раз прикрасили ялинку в нашому «Незламному хабі» (міський хаб для культурних заходів, розміщений в бомбосховищі – ред.)», – згадує Олена Шевчук.
Цього року у створенні вишитих іграшок брали участь 17 майстринь.
Містяни можуть побачити прикрашені їхніми роботами у 6 локаціях Запоріжжя – в «Незламному хабі» у бомбосховищі, обласному перитоніальному, театрі молоді та обласній філармонії та одному з храмів ПЦУ.
Багато людей приходять вже не перший раз прикрасити ялинкуОлена Шевчук
Також від 2023 року волонтери прикрашають вишитими іграшками ялинку в обласному управлінні ДСНС, дякуючи, таким чином, рятувальникам за їх складну працю в умовах повномасштабної війни.
«Величезна ялинка у «Незламному хабі». На ній більше 200 вишитих кульок. Кожного року ми щось додаємо, аби залишилась пам'ять, кожного року з’являється щось нове. В пренатальному центрі там вишиті діти, малята на кульках. Велику колекцію ми створили для нашої філармонії. Вона музична, бо кожна кулька – це фрагмент якоїсь пісні. Навіть є «Щедрик», і на кульці вишиті ноти саме з «Щедрика». В театрі молоді стоїть ялинка з нашими прикрасами. І звичайно дві ялинки – в церкві. Також ми даруємо кульки військовим і віддаємо на розіграші на дрони, різні донати», – каже Олена Шевчук.
І додає:
«Багато людей приходять вже не перший раз прикрасити ялинку. Дехто був втретє. Деякі телефонують і питають, коли будемо у храмі: «Ми прийдемо прикрасимо». Це теж вже традиція, що приходять прикрашати різні люди. Хтось допомагає встановлювати ялинку, хтось включає і перевіряє гірлянди. Просто дива відбуваються».
В очікуванні різдвяного дива
Як це – відзначати Різдво у прифронтовому місті – ділиться запорізька блогерка і підприємниця Катерина Маркова.
До повномасштабної війни її родина мала традицію зберитися великим колом на це свято:
Наше диво тримається на Маркіяні, нашому 5-річному синовіКатерина Маркова
«Ми збирались величезною родиною по моїй лінії: мій дідусь, його дружина, дяді-тьоті, двоюрідні брати, моя родина – мама, тато, сестра, і зрозуміло, що Тарас (Білка, чоловік Катерини – ред.) і наш син. Збирались вдома у дідуся. У нього великий будинок. І дідусь готував галушки, його фірмову страву. І раз на рік ми їли її. Всі також щось готували, щоб було 12 страв, обмінювались подарунками. Новий рік відзначали, хто як хотів, а ось Різдво ми завжди зустрічали родиною. Це було завжди дуже тепло, дуже затишно»
Із початком повномасштабної війни Росії проти України чоловік Катерини Маркової, відомий запорізький журналіст і блогер Тарас Білка, приєднався до Сил оборони України. А сама Катерина з сином на кілька місяців виїхала з прифронтового Запоріжжя до Тернополя, але згодом повернулася додому.
Каже, що в передріздвяні дні відчуття свята їй допомагає зберегти син – щоденно намагається робити для нього маленькі дива:
Дуже важко вести бізнес у прифронтовому місті, але підприємці вкладають власні кошти у цей різдвяний настрій, і це захоплюєКатерина Маркова
«Наше диво тримається на Маркіяні, нашому 5-річному синові. Ми робимо диво для нього. Другий рік ведемо адвент-календар. Я теж їх люблю. Для нього в цьому році купила хенд-мейд адвент-календар з 24 віконцями, і кожен день я кладу йому якісь святкові подарунки.
Це ніби від ельфів, ніби вночі ельфи приносять йому. Маркіяну дуже подобається ця традиція. І ось так ми зайняті.
Я постійно вишукаю, щось невеличке для адвент-календарю. І кожен ранок він відкриває свій адвент-календар, а я відкриваю свій. І це робить цей грудень більш приємним».
Котрий рік поспіль у Запоріжжі не ставлять міської ялинки.
Але у місті все одно відчувається наближення зимових свят, каже Катерина Маркова. Адже запорожці самі творять відчуття свята в місті – і це надихає:
Якщо у мого чоловіка і у дяді не буде бойового виїзду, то сподіваюсь, що вони будуть з намиКатерина Маркова
«Я в захваті від запорізьких бізнесів, які освітлюють місто попри темряву в усіх сенсах. Вчора їхала в машині проспектом. Видно, що світло в цьому районі вимкнено.
Вікна темні, ліхтарі не світяться, але вулиця все одно сяє, бо працюють на генераторах гірлянди на закладах. Магазинчики, заклади так гарно прикрасили. Мені здається, що у них щороку такий неоголошений конкурс, хто краще прикрасить.
Тішусь це бачити. Великі молодці, бо знаю скільки коштів коштують ці всі гірлянди. Дуже важко вести бізнес у прифронтовому місті, але підприємці вкладають власні кошти у цей різдвяний настрій, і це захоплює».
З ким буде святкувати Різдво Катерина поки не знає, але мріє зібратись на свята якомога ширшим родинним колом:
Чомусь саме в грудні перед святами всі чотири роки у всіх є надія, що скоро все, бо «Не може це бути ще рік»Катерина Маркова
«У дідуся був завод у Пологах. Місто тимчасово окуповане. Наша родина все втратила там. І зараз він перебуває в Італії. Дуже хворіє. Під час повномасштабної війни помер мій тато.
Всі чоловіки з нашої родини, які можуть воювати, у війську: мій чоловік, мій дядя по маминій лінії. Дядя по татовій лінії списаний за інвалідністю – отримав травму хребта в 22 році.
Мій 22-річний брат у цьому році пішов добровольцем служити, і мій 25-річний двоюрідний брат зараз на БЗВП. Невоюючих чоловіків у моїй сім’ї немає, тому у якій кампанії ми будемо святкувати у цьому році велике питання. Якщо у Тараса і у дяді мого не буде бойового виїзду, то сподіваюся, що вони будуть з нами».
Ділиться, в умовах повномасштабної війни Різдво для неї – це не лише про побачити і обійняти рідних, а очікування миру.
«Наприклад, мій чоловік не вірить у мир з Росією ні в якій формі, але це не заважає мені особисто надіятися, хоча вже стільки разів надіялись. Чомусь саме в ці часи, саме в грудні перед святами всі чотири роки у всіх є надія, що скоро все, бо «Не може це бути рік», а потім «Ну, не може це бути два, три, чотири…». Вже, чесно, є і думка, що може тривати і вічність. Тобто є таке відчуття розчарування і зневіри в диво. Тому надія є, але така дуже маленька. Десь там всередині», – каже Катерина Маркова.
Форум