(Рубрика «Точка зору»)
Днями українське суспільство знову жваво заговорило про роль діячів культури під час війни, прозвучали навіть абсурдні максими про «Азовсталь» і Кліщіївку, які буцімто є і перед знаковими фігурами української культури в цей складний час.
Дозволю собі висловити кілька думок з цього приводу, але зроблю це знеособлено, адже тут важливі не так прізвища, як ціннісні концепти.
Співставляти фронт із сидінням на сцені в європейській столиці – блюзнірство.
Отож, мало що мене бісить так, як фрази про «культурний фронт». Бо в цьому словосполученні є приниження і для фронту, і для культури водночас.
Фронт – один. На ньому гинуть, травмуються, калічаться, звідти якщо й виходять цілими, то психологічні наслідки переслідуватимуть людину до кінця життя.
Порівнювати чи співставляти фронт із сидінням на сцені в європейській столиці, яке природно переростає в звану вечерю у дорогому ресторані в колі вишуканих осіб – блюзнірство.
Культура – важлива
Але це не означає, що культура неважлива, несуттєва. Значною мірою саме культура допомагає нам формувати міжнародну коаліцію на підтримку України й отримувати західну зброю. Бо завдяки культурі світ дізнається про українців, бачить нас як рівних, усвідомлює, що російські заяви про неіснування українського народу – нацистська маячня.
Так, якщо на Сході наша незалежність виборюється в окопах, то на Заході – в оперних ложах і університетських аудиторіях.
Завдяки культурі світ дізнається про українців
Бо побачивши, якою багатою й сучасною є українська культура, осягнувши, якою складною й древньою є українська історія, західний реципієнт (який є виборцем і впливає на політику свого уряду) усвідомлює, яким страшним і всеосяжним є російський злочин проти українців, бачить контури реального (й розтягненого на століття) геноциду в цій страшній війні.
Наслідком є емпатія і відчуття солідарності, яке конвертується у підтримку зброєю. Тож культура впливає, це без сумніву.
Зрозуміло, не слід применшувати вплив культури і всередині країни. Саме вона цементує суспільство, прокладає невидимі містки між регіонами й людьми, створює не просто уявну, а цілком конкретну спільноту, яка сама себе окреслює – ми. Проводить лінії поділу з чужими, здійснює демаркацію ментального (чи менталітетного?) кордону, що на карті стає кордоном державним.
Росіяни невипадково знищують ракетами українські музеї й театри, вивозять награбовані експозиції й колекції, спалюють книжки зі шкільних бібліотек, у пориві оскаженілої зневаги стріляють в українські пам’ятники, як було з монументом Тарасу Шевченку у Бородянці.
Знищуючи українську культуру – бодай ту матеріальну, до якої можуть дотягнутися руками й кулями – вони руйнують підвалини існування українського народу, його окремішності, торують собі стежку до стирання меж і наступного поглинання українців у сифілітичному імперському тілі Російської імперії.
Культура є запереченням війни
Тож, повторюся, культура неймовірно важлива – і не тільки під час війни. Але словосполучення «культурний фронт» ображає й принижує культуру, бо заперечує її первісну функцію. Культурний фронт за суттю є оксюмороном, бо культура є запереченням війни.
Суттю війни є знищення, антонімом до війни є (с)творення, культура.
Війна – це руйнація, вогненний хаос, що знищує людей, тварин, рослин, загалом землю і Землю як планету. Знищує невидиме – соціальні зв’язки, віру в людство, емоційний і психічний стани, піддає корозії основи людяності. Тому запереченням війни не є мир. Мир – це лише проміжна точка між війною і її справжнім антонімом.
Бо якщо суттю війни є знищення, то антонімом до війни є (с)творення, культура.
Через це мене й дратує подання слів «культурний фронт».
Культуру – з огляду на історію нашої цивілізації і український контекст – краще порівнювати з полем. Сіянням і вирощуванням, осілим способом життя, який і творить противагу кочовому варварству, роботою на довгу перспективу – в очікуванні жнив і врожаю.
Сьогодні час фронту, але фронт воює за те, щоб після війни для нашого народу настав час культури, час творення.
Не плутаймо і не знецінюймо обидва ці поняття – і фронт, але також і культуру.
Андрій Любка – письменник, волонтер
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
